Цинія

 

Тіло йде, але вже немає часу на прибуття. Коли об’єднуються матерія з матерією, тіло з видимим світом, добігає кінця швидкоплинний, вимогливий час. Це тіло вже не може прибути. І все ж усі захоплюються: її мати прибула до свого нового будинку у віці шістдесяти семи років. Дитина заохочувала її та допомагала, хоч вона не могла допомогти з пакуванням чи зборами. Її мати почала збиратись за десять місяців до того, як у вантажівку нарешті запакували небагато добре підібраних меблів, кілька коробок із книжками, кухонне приладдя, нарешті посадили в машину, і одного дня у лютому вона приїхала за визначених умов у півторакімнатну, щойно пофарбовану квартиру в мікрорайоні. З одних визначених умов в інші. У новій квартирі також був доступ до підвалу.

– Майорці. Тут цю квітку називають так: майорці, – каже під час відвідин у новій квартирі і приносить букет циній.

– Майорці. – відповідає мати не з питальною інтонацією, а зі стверджувальною, з краплиною обурення, наче той промовляє щось безглузде, якесь непорозуміння чи нісенітницю.

Як можна було назвати майорцями те, що є цинією. Театральне обурення, награне невдоволення. Це новий, тутешній голос: голос здивування і неприйняття.

Це може ще більше драматизувати ситуацію з майорцями. Цинію, яку в іншому місці, на сході, називають турецьким пучком. Цим крихітним театральним обуренням мати чітко повідомляє, що навіть якщо вона приїхала сюди назавжди, вона не буде називати цинію майорцями. Вода тут також непридатна для пиття. Не-при-дат-на для пит-тя, наголошує чітко кожен склад.

На зустрічі однокласників подружжя Сабо так само каже, чітко виділяючи склади, що непридатна для пиття. Їх шокує, що люди у великому місті її п’ють, самовбивці, бо вони не мають уявлення, що таке хороша питна вода. Місцева вода мертва, несмачна. 

До речі, їхні батьки були однокласницями, тітка Сабо та її мама.

У сім’ї Сабо навіть для приготування супів використовують джерельну воду, мовляв, вони ходять з банками до джерела Святого Духа раз на тиждень. От оця вода — справжня вода, кажуть, з цієї води вони готують і  суп з бараниною. Приїжджайте до нас якось, запрошують, з неї справді вдається такий суп, як вдома, вже якщо додають саме її, тоді слід купити й добре м’ясо та овочі, бо тут і це не просто, місцеві не знають, що таке ягня та пастернак. Не повіриш, але купувати треба у халяльному магазині! Халаль — вимовляє так. Ти, у нас, у нашому районі на кожній вулиці є халяльний, не повіриш. Коли їх стало стільки? І що найдивніше, ми це зрозуміли нещодавно, розповідає родина Сабо на зустрічі, що тархун тут зовсім інший. Виявляється, є два види: один взагалі ніякий — геть не має смаку тархуна, і якщо покласти його у суп з баранини, то смаку не буде ніякого, пояснює Марія, зазирніть до нас якось, ви б принаймні підписали нам свої книги, і ми приготуємо для вас справжній домашній суп з баранини.

Родина Сабо приїхала сюди на десять років пізніше за неї. Кажуть, їхня дитина народилася там, звідки вони походять.

Видимий світ, наче будяк, несе себе разом із мандрівником. Забери з собою, кричала вода. Домашнє повітря. Зима вдома. Забери з собою, бігли сметана, сир, цинія. Забери з собою, не віддавай нікому. Не пізнавай іншого. Іншого світу немає.

 

Тож мати переїжджає у свою нову півторакімнатну квартиру. Півтора? – запитала вона своїм новим голосом, обурено, напівкімната?, запитала, коли купили цю квартиру. За свої важкі та довгі сімдесят, точніше сімдесят сім років вона ніколи не чула про півторакімнатну квартиру. Чула про підвал, велику кімнату, маленьку кімнату, світлицю, мансарду, господу, але в житті не чула про півторакімнатну. Мати заходить у меншу кімнату, так звану напівкімнату, похитуючись, тримаючи в руках вазу з майорцями, і промовила так голосно, як наче вона б кричала мешканцям панельного будинку навпроти, що в неї пожежа і треба рятуватися, що, як ти там казала, називається та квітка, та, що цинія. Яку вона, до речі, ніколи не бачила на базарі, хоч вона й ходила на той базар, а ще на цей, та й на усі, що є у районі також, отже тут, виходить, не продають нічого з того, до чого вона звикла. Це був бойовий клич у новому, ворожому світі.

– Майорці, – каже сухим голосом.

 Майорці, тобто цинія, на сході країни турецький пучок. А ще в інших місцинах її називають парубоцькою трояндою. Чудові майорці. Вони мають тисячу імен, як і все те, що було створено.

Можливо, не варто було купляти саме цю квартиру, а звичайну, яку мати знає. І з якої вона переїхала. Незабаром буде сім років, як мати переїхала з дому.

Тіла переїжджають. А клітини за цей час оновлюються. Її тіло вже багато разів оновлювало свої клітини на новій батьківщині. Мабуть, вже повністю оновилося. Адаптувалося. Тож вона вже не та людина, якою поїхала? Зовсім інша на клітинному рівні? Скільки часу ще мають клітини матері? А душа? Скільки часу потрібно душі?

 

Тіло Андрія Тарковського спочиває на Сент-Женев’єв-де-Буа, поблизу Парижа. Не повернеться додому.

Не тіло повертається додому. Лише фільми.

Тіло йде. Тіло не повертається додому. Матеріал наче формулює це чіткіше. Подорож душі неосяжна. Йде, повертається — буквально за одну мить. У єдиному довгому сні. Коли мати так само побачить цей світ у сні? Новий, що для неї ніколи не стане батьківщиною? Мати часом нажахано кличе її до себе, бо бачила поганий сон із нею. Що вона потрапила в біду, з нею сталось щось жахливе. Ні, відповідає, намагаючись її заспокоїти, зі мною все добре, ніколи не дзвони мені вранці, бо я пишу. Сон лиш передає твої переживання. Тож її мати більше не розповідає про сни. Новий світ залишається для неї небезпечним і непередбачуваним.

 

– Я до цього вже не зможу звикнути, – каже її мати незвично тихо, ледь чутно, сумно і чітко.

Наче засохлий день в листопаді. Її оточують найкращі із видимих світів, які могли їй дати.

– Я до цього тут вже не зможу звикнути, – уточнює.

Можливо, вона могла б це сформулювати як: я не хочу, я не здатна на це або в мене більше немає часу на це, клітинам залишилося всього вже один-два цикли, якщо ще залишилися. Це вже не має сенсу, мені вже не потрібно звикати до цього. Мова чітка, та для них це незвично. Було помилково втішати матір, думає, не варто було відбирати у неї усвідомлення, прив’язаність, це лише перші сім років для матері, сім років — це ніщо, хай навіть всі клітини людини оновляться, сім років — це лише початок, вступ, впорядкування матеріального світу, напівкімната, вода, сметана, тархун, домашній сир, помідор, мускат, ковбаса, вода, мертва вода, сім років — це ще всього лиш боротьба видимих світів. Було помилковим переміщати матір із її смутку. Нам потрібен твій смуток, твоя старість, твій непорушний внутрішні світ, думає. Нам потрібна твоя ностальгія, твоя цинія, твоя пам’ять.

– Куди мені це поставити? – запитує вона згодом, стоячи із вазою в руках. З тою, яку подарувала мати, потім вона про неї забула, вона просто взяла важку, товсту кришталеву вазу з дому із вигравійованим дівочим прізвищем матері, яку та отримала, коли вийшла на пенсію.

Куди поставити ці безіменні, фіолетові, жовті, помаранчеві, рожеві застиглі квіти з ідеально розташованими пелюстками. Мати забирає вазу, трохи розплескавши воду з неї — не помічає, не бачить, не відчуває, або це просто не має значення. Несе до великої кімнати, яка трохи більша за напівкімнату, але це й усе. Напівкімната здавлює її як замаленька рукавичка, тут їй всюди тісно. Цей світ для неї тісний.

Лех Леха

 

Йде зараз, коли дикий виноград нарешті піднявся до самої гори брандмауера сусіднього п’ятиповерхового будинку. Осінні дні теплі, густе листя цього року вперше набуває червоного кольору. Йде зараз, коли подвір’я нарешті стало затишним, сонячним та добре провітрюваним місцем для сушки одягу. Йде зараз, коли вирубали дерево акації, яке було небезпечним, гнилим і дуже засмічувало вулицю; було прибрано, і на його місці з’явився вкритий сонцем просвіт, де вдень сушать одяг, слідкуючи за плямою протягом дня, підсовують сушарку на сонячне місце. Коли речі знайшли свій остаточний спокій і місце. Її матері шістдесят сім, тоді вона вирушатиме у подорож.

Лех леха, сказав Господь Аврааму. Йди, й Авраам пішов. Йому було сімдесят п’ять років. Його ситуація була не такою поганою: він став відомим, у нього народилась дитина, розбагатів і найголовніше — він став пророком. У віці сімдесяти п’яти років. Одне з десяти випробувань предка — це лех леха. Подорож.

Тоді лех леха. Її матері шістдесят сім. Так чи інакше, обоє, і Авраам, і її мати йшли ради дітей.

Старий сімейний будинок продали невдало, гірше нема куди. Ділянка, тобто земля, на якій він стояв, коштувала багато, але сам будинок, через його стан — нічого, а загальна сума цих двох залежала від покупця — скільки дасть, стільки й буде. Однак ділянка була занадто маленькою, щоб будувати на ній більший дохідний дім. Вони багато років намагалися продати цей дім, коли ціни на нерухомість повільно підвищувались у місті, яке раптово розрослось, з якого і виїжджають, але так само й приїжджають люди, тож воно швидко зростало. Її мати хотіла продати будинок сама, не довіряла агенту з нерухомості, тож розмістила рекламу у місцевій газеті і у вікні, що виходило на вулицю, також виставила рукописний охайно написаний текст про продаж будинку. Пізніше його замінило англомовне рукописне оголошення, яке онук набрав їй у телефон — на випадок, якщо покупець буде іноземцем. Однак покупець прибув лише через чотири, майже п’ять років, заплатив гроші протягом місяця, за угодою, на передачу будинку, в якому мати пробула майже сім десятиліть, залишилось три місяці. Частина угоди полягала в тому, що їм не довелося звільняти підвал та горище, вони також залишали в них стільки меблів, скільки хочуть, тобто ті, що їм більше не потрібні; покупець забере все. Ви повинні продати будинок і поїхати. Її дитина сказала їй поїхати. Йдіть. Не тягніть вже час. Йдіть. Родина, онуки далеко. Продайте будинок і йдіть. Й вона пішла. Зараз йде.

– Тварину залишати не можна, – каже жінка років сорока під час другого візиту, коли вона приносила заставу.

Маленький хлопчик, одягнений у темно-сині штани та светр, на якому видніється логотип його школи, дитина майбутніх власників, гладить велику сіру короткошерсту кішку.

Мати не просить допомоги, все запаковує сама. Збирає коробки  з продуктового магазину на розі вулиці, спорожнює шафи, пакує їх. Більшу частину меблів: старі крісла та дивани, стільці та потерті килими, перетягує на середину кімнати. Шафа, обідній стіл, туалетний столик — мало меблів знадобляться потім в новому житті. На вулиці, яку раніше вважали околицею міста, а нині її називають центром, майже немає людей літнього віку: вони померли, переїхали до будинків для людей похилого віку, звернули з вулиці у бік своїх дітей чи смерті. Відкрилися ресторани, альтернативний театр, центри обслуговування, а також американський молитовний будинок. Протягом багатьох років вулицею рухалися й вантажні автомобілі, поки їм не заборонили, будинок тремтів, коли з гуркотом проїжджали каміони, цегла, віконне скло наче зміщувалися. Напружений рух залишився на перехресті, що з’єднує дві головні дороги. За півстоліття тиха вулиця, що досі вкрита бруківкою, перетворилася на небезпечну площу, перехід якої зранку вважався ледь не хизуванням. Мати переживала тільки за кота, якого випускали на вулицю, тож постійно не спускала його з ока. Рух навіть вночі майже не припинявся, і дитина, яка до неї приїжджала в гості, не могла заснути навіть із вушними затичками.

— Прямо як у Нью-Йорку, – казала.

Нью-Йорк був більше неперервним, глухим ревом, всеохопною шумовою ковдрою, наземним туманом, під яким спить місто. Ця вулиця — нерегулярний напад хвиль, що піднімаються й спадають.

 

Чужий ніколи не зможе звикнути до обох  цих фактів. Це було чужим для дітей, та  цікавим закордонням для онука.

Вантажівка виїжджає у п’ятницю, а легкове авто з матір’ю, нею та сірим котом за годину після того, як все зібрали. Обидва надані однією і тією ж компанією, вони спеціалізуються на цьому, чорні ангели переїжджих, які допомагають  пасажирам перетнути велику воду.

У четвер увечері вони вечеряли у ресторані, що відкрили по сусідству. Людне і галасливе місце, заповнене веселими молодими компаніями, які ледь чують слова один одного. Остання вечеря.

Її мати починає говорити, її скарга збирається з крапель, пари, джерел, цей потік побіг, потім він збільшується, набирає обертів, підіймається, розливається, як річка, неспинна, що ледь не топить у собі тихого слухача. Вона скаржиться на комунальне обладнання, органи влади, де їй довелося вирішувати справи із продажем будинку та переїздом, скаржиться на своїх друзів, з якими не попрощалася, бо не встигла та й все одно ще побачиться, вона потім ще прийде, ніщо не триватиме вічно, Я не помру, стверджує; скаржиться на сусідів, які ставили занадто багато питань і давали занадто багато порад, або померли, або потрапили у будинки для людей похилого віку, де вони як кімнатні рослини дивляться у порожнечу скляними очима; скаржиться на мовчазних, вдягнутих у чорне вантажників, які все запакували і поставили просто жахливі ціни; на нових покупців, через яких все занепадає, навіть навіс, відремонтований минулого року; на коробки поганої якості, за які вони просили гроші; на спину, на ноги, на квапливого майстра педикюру, на старе життя, на теперішнє життя, на нове життя, на все життя. Невгамовний потік слів перетворюється на океан, затоплює, захльостує вечерю, коньяк, який вони замовляють, Camus, Remy Martin, Martell, Hardy — перераховує офіціант. Я таких не знаю, замовляй ти, каже, давно такого не було, бурмотіла вона, ти попросила коньяку. І принесли коньяк. Коли світ ще був звичним і передбачуваним. Після обіду мати замовляє келих вина, вона хотіла солодке, але офіціант із жалем повідомляє, що в них не подають солодке вино. Продовжує скаржитися під вино, але повінь поступово стихає, раніше вкриті водою скелі та колоди виринають на поверхню, пливуть; води та каміння втомлюються, вони лише бушують вдалині, потім десь далеко зберуться, розбурхають воду. Біль повернувся до повільного, спокійного, тихішого річища.

Поки її мати виливала цей потік слів, вона скуштувала місцеве, трьохдецилітрове пиво, швидко три поспіль, замовляючи ще одну піцу, яку вони розділили.

– Все буде гаразд. Ми тебе не можемо залишити тут. На самоті. У цьому будинку. Ти тут не можеш лишитися. Ми не можемо щоразу проїжджати тисячу кілометрів. Онучка теж. Щоб побачитись.

 

Під кінець вони випили ще по одному келиху, на коня, вип’ємо на коня, так казав твій батько, ще один келих. Та під кінець чого. І на початку чого. Вдома можна хіба що лягти спати у маленькому дитячому спальному мішку, який вони потім там також залишать. Пекуча лава бесіди холоне.

– Продовження чи на коня, мамо?

Спочатку алкоголь наче протікає в ноги, потім розливається по всьому тілу, її тіло розм’якшується і розмазується, також поглинає обурений голос матері, який вона ледве чула в галасливому ресторані. Останнє, стихаюче нарікання було про обов’язкове щеплення кота та про закордонний паспорт, про переноску, обкладену зсередини старими рушниками. Бурхливі води пересихають, перетворюючись знову у вологі, низькі хмари.

Того вечора сатана знову переслідує і перемагає, йде спати, не почистивши зуби, наче той, чиє майбутнє розмите, тож він не бачить сенсу щось робити. Вона навіть піжами не вдягає і голою лягає у свій дитячій спальний мішок.

До світанку все стає зрозумілим, розбите на тисячі уламків небо знову склеюється та синіє, рот пересох від піци, маленької кількості спожитої води та великої кількості алкоголю,  голова болить, але тіло зараз треба налаштувати на роботу, не можна піддаватися цьому стану. Її мати ще вчора заварила каву, залишилося лиш розігріти її на пічці; вони сиділи за великим столом, вона все ж забере з собою чотири стільці, з надією, що їх ще відремонтує — стільці давно вже плекають цю надію. Двері зачинені, щоб кіт не втік, бо в переноску його помістять буквально перед виходом, коли у двері подзвонять вантажники.

Зараз вже більше немає незворотних речей. Якщо кіт зникне, вони чекатимуть, поки повернеться. Повернеться завтра, тоді вони і поїдуть.

Фатальних речей більше немає. Часи змінилися.

 

За кілька хвилин до восьмої вони мовчки сиділи на стільцях, вже готові до переїзду. Тому, хто покидає будинок, треба відкупитися від будинкового духа-опікуна, щоб він не ображався, не дивися злісно вслід тим, що покидали будинок, і щоб той, хто вирушає в дорогу, поїхав із обережністю, не поспішаючи та не гримаючи дверима, а так наче втілювач Великого плану. Посидеть на дорожку, тобто сісти на пару хвилин перед тим, як вирушати в дорогу, кажуть росіяни, у них у мові для цього є окремий вираз, прийменник на вказує на керунок дії, тобто вони наче сідають на саму доріжку, на килим. На летючий килим. Дорога веде подорожнього. 

Інші, тобто всі, що коли-небудь тут жили, живі та мертві, стоять і сидять у дальній кімнаті; стільців недостатньо, а людей багато. Вони охайні, моложаві та повні надій. Її бабуся, її дідусь, прабабуся, позаду прадідусь, якого вона знає лише з фотографії, яка вже десь запакована. Її батько та мати — молода, майже незнайома жінка. Поруч з нею дитина з великими круглими очима — покійний брат матері.

Всі вони готові вирушати.

Боковим зором вона бачить, як бабуся піднімає руку і махає, наче прощаючись. Можливо, слід сказати матері, що вони тут. Що й вона сама теж тут є, на сорок років молодша, зі стрункою поставою. Кіт, якому не дали їсти на кухні, щоб йому не стало зле в дорозі, приходить з середньої кімнати, лащиться до групи та нявчить. Голодний. Він ходить між ніг, підлещується. Група деякий час стоїть, а потім зникає.

Мати ще збирає свою білизну, сорочку, нижню білизну, зубну щітку, стакан, що використовує під час чистки зубів, крем для обличчя.

За дві хвилини до восьмої подзвонили у двері. Мати кричить у вікно, що виходить на вулицю і зараз відчинить двері. З легкістю бере на руки важку кішку та садить в переноску, закриваючи її. Відчиняє обидві стулки воріт, прибувають троє робітників, одягнених у чорне, перед будинком паркується трьохтонний фургон.

Нове життя.

“Язик” у роті

 

Він вже обговорив з доктором Ростамом іноземну мову, свій власний іноземний “язик” у роті.

Великі вікна зеленого кабінету лікаря відчиняються на просторий сад. На сад новобудов, де розташований тихий двоповерховий будинок для людей похилого віку. Навколо будівлі ніколи немає руху, ніби там ще нічого не працювало або всі померли. Лампа із різким світлом залишилась увімкненою після попереднього пацієнта, але доктор Ростам ще не запросив його на зручне, яскраво-зелене крісло, наче ще невідомо, чи він прийшов показати рот, чи для того, щоб уникнути огляду, а зараз тільки обрати іншу дату. Доктор Ростам розповідає про ціни на нерухомість у цьому районі, які дуже високі. І про останній матч, який ми, зелені, виграли, але лише після овертайму, хоча ми вдома. Це був гнітючий матч, сказав він і сумно закрив цю тему. Як те, що це був поєдинок на домашньому стадіоні, сприяє перемозі — незрозуміло.

– Що нового? – запитує він нарешті, але він все ще не запрошує свого гостя в крісло, доки це все схоже на бесіду двох серйозних людей. – Хоч ми і нещодавно бачились. Як виглядає наш новий міст?

Новий міст чудовий по-своєму, додає він поспіхом, але він все-таки дуже любив власний зуб, вони звикли один до одного за останні чотири з гаком десятиліття, хоч він вже кришиться і жувати ним вже майже неможливо. Але новий міст нормальний, відповідає, також може жувати на шостому верхньому зубі.

Якщо б лікар подивився може сьомий нижній зуб, або не зовсім, можливо, скоріше сусідній, на іншій стороні, там мабуть можна було б закруглити кут. Заважає. Особливо при читанні вголос. Виглядає наче це новий, хоч ми до тих зубів не торкались, переймає мову доктора Ростама. Так наче вони не були моїми.

– Чи багато ви читаєте вголос? – чуйно питає доктор, ніби розмовляючи з особливим пацієнтом, наче з тим, чия ротова порожнина і ряд зубів у ній також виконують спеціальні завдання.

– Вже ні, – відповідає, – майже ніколи. В основному саме з цієї причини.

Доктор Ростам довго шукає той гострий кут на дальніх нижніх зубах з правого боку, робить зліпок зубів, три зуби один за одним трохи шліфує, скругляє менший моляр, після п’ятої спроби пацієнт відповідає, що, можливо, зараз справді краще.

Наступного візиту, на який він зареєструвався для видалення зубного каменю, обережно запитує, чи може бути таке, що язик людини збільшується.

– Що ви маєте на увазі? – серйозно запитує доктор Ростам, який завжди серйозно сприймає свого пацієнта, до якого він ставиться як до гостя, і уважно міркує над цим питанням.

Просто збільшується розмір язика. Відчуває, що йому наче вже не вистачає місця в роті,- пояснює.

Таке виникає у хворих на рак, відповідає доктор Ростам рівним голосом, можливо, якщо є запалення в інших частинах тіла або навіть у ротовій порожнині. Може, зробіть аналіз крові, пропонує він.

Щодо пухлини він не певний, відповідає невпевнено. Це так, ніби в роті є якийсь сторонній предмет, каже він розгублено, але з довірою.

– Я теж це іноді відчуваю, – задумливо каже доктор Ростам.

Він дивиться на нерухомий сад, де липи схиляються одна до одної.

– Тобто я хотів сказати, що вивчив мову лише у два роки, до цього вдома ми говорили на фарсі. Знаєте, я вже сказав, що мені було два роки, коли я приїхав у цю країну. Я говорив якось через ніс, але так робив і мій батько. Знаєте, як роми. Не знаю, я не мовознавець, це, можливо, тому, що перська мова така, але, можливо, просто мій тато говорив так. Пізніше мені довелося навчитися формувати звуки через ротову порожнину.

Лікар знову робить зліпок.

– Тоді я ще трохи скруглю шостий.

Потім продовжує розповідь, поки він неквапно працює над скругленням заднього зуба. Коли він почав практикуватися, ходив до професіонала. Логопеда, вчителя-логопеда, який навчав акторів красномовства в університеті.

– Уявіть, логопед сказав, що я чудово розмовляю. Він буквально так і сказав: ідеально. Він також додав, що був би радий, якщо ті ледачі студенти-актори вимовлятимуть голосні з такою ж точністю у довжині. Похвалив мою s.

– Ну, ця s дуже заважає. Саме s. Але й інші, відповідає він. Відчуває, що саме при вимові s, коли треба вигнути м’язи язика, то сам язик не вміщається у роті.

– Розумію. Тоді я зніму ще трохи. Він також похвалив моє дихання. Більше зняти я вже не наважусь. Я не хочу йти під емаль. Але я розумію, про що ви кажете. Відчуження. Я теж це чую. Власне.

Однак відчуженість у роті не зменшується. Найбільше це відчувається, коли потрібно щось читати, постійно, голосно та добре артикулювати на публіці. Язик, наче важкий негнучкий блок, ледь вивертається, постійно натикаючись на шостий або сьомий зуб, а також на рудиментний восьмий, що виріс тільки наполовину і також, здається, має гострі краї, хоча доктор Ростам врешті-решт пройшовся по ньому принаймні разів шість своєю повільною, але шумною шліфувальною машинкою, щоб скруглити його як треба. Текст, який читається, власні речення, які були так повільно та детально вишиті, стають недоступними під час читання. Він наче не міг до них досягнути. Відлунюючі, вимовлені, прочитані слова розлітаються, як тирса. Розумієте? Наче не розмовляв, а відбувалося щось інше. Просто фоновий шум. Щось інше.

Тож він більше не проводить читання. У театрі, коли інші сидять у темряві, а він у неприємному світлі прожектора, навіть не бачить, з ким розмовляє, лише видніються обличчя з перших двох-трьох рядів, а потім ще ті речення-тирса й муки з власним жорстким язиком, тож більше їх не проводить. У нього є фізичний бар’єр, стверджує, це все, що він каже, якщо запитують, то зазвичай відповідає так.

– Ви не думаєте, що ми хочемо зробити все занадто добре? – продовжує доктор Ростам. – Я це зрозумів тоді, коли говорив з логопедом. Тоді, коли я починав свою кар’єру, мені було дуже важливо дотримуватися правил. З логопедом ми навіть записували і вимірювали звук, ви точно знаєте, що це наука, адже ви маєте справу з мовою. Ми його заміряли, і логопед показав, що все звучить саме так, як і треба, з дуже точною довготою та походженням звуку, я вже не пам’ятаю, у мене навіть не було планшета чи комп’ютера, але машина записала це на папері, як ЕЕГ. Все було ідеально. Можливо, саме це і є нашою проблемою, – сміється доктор, який спекотним літом зовсім не виглядає чужим, його шкіра і волосся ледь темніші, ніж у засмаглого місцевого. – Ми робимо все занадто добре, не думаєте?

 

Він міг замінити великі темні амальгамні пломби на гарні білі за два, максимум за три візити. Я, прячущий во рту, развалины почище Парфенона, як пише Бродський, який так само займався чужими матеріалами, як і інші поети. Після ретельних роздумів важкі амальгами можна замінити непомітно на сторонній матеріал: на пломбу або коронку обраного кольору: другого, з огляду на колишній стаж курця. Стримував не витрачений час, кошти і навіть не брак уваги до себе. Доктор Ростам, який був достатньо зайнятий, щоб не шукати зайвої роботи, вважав своїм професійним обов’язком повідомити про це під час їхньої першої зустрічі.

– Є такі, що замінюють ці старі пломби. Ми їх виймаємо, чистимо і, як мінімум, дивимося, що під ними, – коротко описав процедуру перський лікар, після чого пообіцяв повністю виконати роботу за чотири візити. – Якщо хочете, записуйтеся.

– Є потреба?

– Є можливість, – відповів чітко. Посміхнувся.

Вони про це більше не говорили. Іноді це спадало на думку як можливість згаяти час, або буквально прогнати його, або наповнити чимось потрібним, наче порожню пляшку, в яку можна покласти справжнє повідомлення в минуле. Досить вже, амальгамні пломби. У той часовий проміжок, коли він перебував у стані, який описує російський вираз: от нечего делать, через раптове безсилля він все ж замінив би старі сірі метали: сплав ртуті та ще одного металу, мабуть срібла, якщо вже і не на сліпучо-білий, а на запропонований другий зуб. Та він був певним, що порожнеча у роті не може бути заповненою, навіть тим матеріалом, колір якого так схожий до натурального. У спільному роті, у тому спільному минулому, де нещодавно пізнали місцевість, Художник теж колись носив амальгами, і він тепер просто каже, коли прокидається, сидячи біля свого лікарняного ліжка у крихітному круглому кріслі, що не було б проблемою, тобто не зашкодило б, і нехай його відвідувач не сприймає це як безтактність, якщо він перед його очима вставить свої зуби.

– Тобто зуби інших, бо його,- пояснює він, – десь уже загублені. На своїй новій батьківщині.

Також не завадило б, повільно він додає, якби він цього не робив, лише у тому випадку, коли відчував потребу. Але без зубів не можна говорити, без них звуки не можуть створюватися у роті. Голова — єдина частина тіла, яку портретист трохи вивчав. Але мова — це ваша власна справа, стверджує. Беззубий, він говорить м’яко, по-дитячому, слова перемішуються.

 

Доктору Ростаму, персу, як уже згадувалося, було лише два роки, коли він приїхав у країну, нову і остаточну, як він часто казав, палко кохану і ретельно обдуману батьківщину, його акцент був ідеальним, яким він пишався і який був схожий на те, як розмовляють диктори, тобто активно залучаючи до цього м’язи обличчя, одним словом — володів мовою ідеально. Зрештою, той, хто прибуває у країну, має обов’язок (чи можливість?) опанувати мову ідеально. І саме ця впевнена досконалість замаскувала відчуженість, на яку він рідко і туманно посилався. У віці двох років він, звісно, не міг принести з собою жодної чужої пломби, але в поєднанні з надмірно чітко артикульованими реченням з м’яким і чуйним наголосом він підозрює, що у пацієнта у глибині цієї прив’язаності до пломбування, в глибині самих пломб є якась невимовна впертість, яка наче цемент не пропускає сторонній матеріал, а ще щось ірраціональне та зайве, та прихильність до власне помітної відчуженості. Але доктор Ростам прихильно ставиться до цієї людської впертості, щодо якої, за його словами, він не хоче займати чітку позицію, оскільки він просто присягнув на зцілення. А не на… Тут він завмер і почав шукати потрібне слово, щоб висловити свою думку, як би це сказати: краса чи, можливо, оновлення? Але пацієнт приходить на допомогу.

– Якщо ці пломби випадуть, можливо, тоді варто робити заміну, – впевнено заявляє власник зубів, ніби він є тим, хто вирішує такі питання.

Час залишає свій відбиток і на зубах, на них треба ставити мости і наполегливо працювати, щоб сформувати корінь, але амальгами непохитні.

 

На своїй новій батьківщині він отримав свою першу пломбу поряд із амальгами, свободи стало менше, і він вже не знав, наче у студентські роки, стрибати в перший поїзд, коли болів зуб, у ньому утворилась дірка чи випала пломба. Чистку зубів полюбити так і не вдалося, тож він чистив зуби без віри або захоплення, на відміну від американського хлопця, якого він регулярно зустрічав у ванній кімнаті гуртожитку: поки він сходив в туалет та в душ, хлопець із натхненним обличчям довгий час перед дзеркалом чистив зуби, дивлячись вгору, роздивляючись плафон, ніби занурюючись у фрески в Сікстинській капелі.

Він ніколи не буде американцем, для цього потрібно ставитися до зубів з більшою увагою та любов’ю.

Із нещодавно поміченими дірками у зубах він вирушив до районного медичного центру. Стоматолог, до якого він записався, дивлячись у незнайомий роззявлений рот перед очима, шокований і зацікавлений особливістю, ніби відсторонившись від своєї професії та її минулого, запитав:

– А ви самі звідки?

Пацієнт сидів з широко відкритим ротом, апаратом для відсмоктування слини, який болісно впивався у м’яке піднебіння. Він не міг відповісти. Коли інструменти, абсорбуючі тампони були вийняті з рота, стоматолога вже не цікавила ця історія.

 

З угорської перекладала Швачко Вікторія

Редактура: Оксана Думанська 

Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ. 

Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.