кукорелі_сайт

 

13 травня 2008 року

 

Балатонфюредську Круглу церкву за період з 1841 по 1846 рік за проектом Антала Фурманна звів будівничий майстер  Йожеф Ріґлер.

Різьба по каменю – Біркмайєр та Куґлер, чеканка Ференц Бугер, скульптури чотирьох євангелістів – робота Генрієтти Карлінґ. Столярні роботи – Карой Штурм.

 

“Після довгих дебатів стосовно нашого політичного становища, у підсумку ми дійшли згоди в тому, що нам, угорцям нічого не залишається, окрім як скиглити, платити й молитися.”

Іштван Сечені: Щоденник/Журнал. Запис від 01 червня 1823 року

 

„Коли якась нація справді є дорослою, вона повинна стримано оцінювати власні заслуги, більше того, коли вона є дійсно життєздатною, вона має навчитися ставитися до них зі зневагою і мусить дивитися зверхньо на все, що прямо не стосується її поточного буття і того, як вона формує себе сьогодні.”

Вітольд Ґомбрович: Щоденник/Журнал. Переклад Андраша Паї

 

Що би сталося, спитав хтось в одному інтерв’ю, якщо Угорщина, з одного дня на інший, без жодної зайвої балаканини, зникла з лиця Землі. Чи світ цього би помітив тощо. Навіть гадки не маю, сказав я сходу, для цього в мене нема достатньої фантазії, Угорщина вочевидь не зникне, а якщо зникне, тоді зникне і сама Земля, разом зі своїми кольорами, і, з усім іншим. Вони б не помітили, бо не було б тих, які б мали помітити, відповідаю я, бо, щоб уже процитувати Ґомбровича, „у середині мене існує певне відчуття сорому, яке стоїть на заваді того, щоб я написав саме те, чого від мене очікують”. Це, між іншим, типове угорське питання, з трагіко-мелодраматичним (на)лаштуванням, я впізнаю нас самих, хоча – і це теж Ґомбрович – „мені зовсім не до вподоби представляти будь-що окрім власної персони, проте, цю репрезентативну роль світ нав’язує нам всупереч нашої волі”. І, хто б шкодував, чи хто б цьому зрадів тощо, а, ніхто б на світі ні про що не шкодував би, не сказав би ані слова. Звісно, інша річ, якщо йшлося би про наперед і по-серйозному обіцяне зникнення, тоді 75% угорців відчували б жаль з цього приводу, тоді як 75% малої антанти би зраділи. Угорщина непогане місце. 

Букет на капелюсі Творця. За старих часів її береги омивали ікс морів, а сьогодні жоден, тому, якщо рівень моря підвищиться на обіцяні кілька сантиметрів, сюди він не дістане. Правда, нічого не підвищиться, а присвячені катастрофам сценарії є лише забавою їхніх авторів, елементом письменницької творчості. Відносно розвинута країна, серйозна висока культура, відносно висока якість життя, дуже привабливі жінки, континентальний клімат, має чудові землі та води. Її минуле романтичне. У найважливішій (чоловічій) грі, яка більше за інших реалізує кооперативні життєві стратегії [тобто побудовані на принципах змагальності та співпраці – Пер.] колись ми показували себе непропорційно добре, а це щось таки означає – навіть якщо на сьогоднішній день становище вже покращилось: диспропорції врегульовуються. 

Або, не врегульовуються, бо Янош Арань [поет, класик угорської літератури] так і не потрапив до канонічної частини світової літератури, що містить диспропорцію. Відчуття того, що ідея “Ми є самотні” – така ж диспропорція, адже Угорщина не тільки була, а ще й буде, вже не говорячи про те, що вона є.

Такий собі пакунок середніх габаритів. Напевно, релятивно вагоміший, ніж виливало би з його розмірів, ущент наповнений нагромадженнями усталених та більш-менш змінюваних, цінних та ефемерних товарів. Найбільш змінюваним він є з нами та з ними, більше того – з там тими. Дунай і постійний, і змінюваний, Балатон також. Такими ж є міста Шопрон, Печ, Пожонь [Братислава] і ще Шепшісентдьордь [Sfântu Gheorghe]. Є в ньому скавучання з приводу всього, самовбивчий песимізм, статистика самогубств, різні сорти вина та половецькі доми з чубатим дахом. Якби щось викинуло б з пакунка місто Шопрон, аналогічно до того, як воно викинуло Шепшісентдьордь, тоді так, тоді було б викинуто Шопрон. Точно так, як це сталося з містом Шепшісентдьордь.

Тільки, не ’ви-’, а ’пере-’ [-кинуто], оскільки існує ще й альтернативний пакунок, давайте, умовно назвімо її  віртуальним угорським пакунком чи віртуальним пакунком “Угорщина”, з угорцями минулих часів, але з усіма, а також, зі [зруйнованим у 1945 році – Пер.] старим мостом Ержебет, з незрівнянно гарнішим древнім куполом королівського замку, з замками доби Жіґмонда [Сиґізмунда І] та Матяша, Дюлою Кабошем та Дюлою Чортошем, парочкою суперінфляційних банкнот номіналом у десять мільярдів трильйонів пенґйо [’дзвінкий’ – грошова одиниця в Угорщині з 1927 року до часів гіперінфляції 1946 року – Пер.], битвами під Могачем та під Варною, з [древніми вождями сімох племен, імена яких: Арпад-Ельод-Онд-Конд-] -Таш-Губа-Тьогйотьом, з образом підлітка Колнаї з роману Хлопці з вулиці Пал та з Іштваном Сечені, який у 1814 році у свій щоденник записав німецькою: “Достатнім доказом того, що я походжу з найдостеменнішої породи гунів, є те, що ані серед найгарніших Альп у Швейцарії, ані в оточенні буйства природи долин та провінцій Італії я не здатен відчувати такий підйом та ентузіазм, як у степах та рівнинах моєї батьківщини”. Він існує поза тим, чи нам відомо, де знаходиться село Шом [угор. назва Береґшом] (неподалік від Берегового: ну, а де знаходиться місто Берегове?), де простягається Самошська промежина (рівнина, розташована в межах річок Тиса та Самош, а також  Марамороського гірського масиву) та ким був Іштван Самошкйозі, котрий про трансільванську катастрофу 1603 року – угорською – згадує таке: “Кожен дбав про власну користь, а про загальне добро ніхто й не згадав”. Це не змінилося. 

Зате, змінилося все інше. Жіґмонд [Сиґізмунд] Баторі та Андраш Баторі, Джорджо Баста та Мігай, князь Румунської низовини, Фаркаш Ковачоці та Іштван Йошіка, Мозеш Секей та Іштван Бочкаї, імператор Рудольф І та султан Ахмед, папа Клімент VII та персидський шах Аббас, Ґабор Бетлен та Іштван Іллешгазі, Германн Россворм та граф Белджойозо, Іштван Мадярі та Петер Пазмань, актуальні вони чи ні, тобі про них відомо чи ні, всі вони є частиною Угорського Пакунка. Несеш його з останніх сил. Все це нагадує жіночу сумочку, чого тільки в ній не заховано. У тому гармидеру стоїть приваблива красуня, трошки якось одна, і, з печаттю безнадії на обличчі, вовтузиться у своїй торбині. Якщо дістане з неї те або се, то слідом за тим або сим з’являться й інші. Прилипають до неї. Ми прилипаємо одне до одного. Не знаю, навіщо угорці без жодних вагань викидають на вулиці все, що їм потрапляє до рук.

Навіщо вони викидають своє життя. Звідки вони його викидають. А, чи справді їхнє життя опинилося у їхніх руках? Навіщо народ безперестанку каже – окрім випадку, коли він дійсно має для цього причину –, що все погано (так) (, як воно є). І, звідки це безперервне улюлюкання, війна нервів, жахливий настрій? “Ніщо не ділить людську спільноту та громадське життя радикальніше, ніж захист будь-якою ціною нібито єдиної правдивої віри (…); вони посуваються зовсім не туди, куди слід, а туди, де суне натовп, рухаючись, мов зачарована худоба, що сліпо йде за своїми проводирями – хибними ідеями”, формулює свою думку латиною Самошкйозі. Громадське життя як бійка не на життя, а на смерть – це те, що відбувається, це було не до вподоби інтелігенції вже й 400(0) років тому. Угорці, які роздирають один одного на шматки. Угорці, які роздирають один одного, 2-ое угорців створюють 3 партії, ну і все таке інше, таке собі скиглення.

Скиглення. Не просто культура лементування, а культура скиглення, компенсована згадуваними з почервонілим лицем стількома та стількома золотими медалями, здобутими на Олімпійських іграх та Нобелівськими лауреатами. Це могло би знижуватися.

Не знижується. Якби хтось наважився проспівати диферамби на адресу своєї родини у подібному тоні, це би вважалося виявом грубої нечемності. Вихваляється у процесі скавуління, замість того, щоб отримувати задоволення від весни (літа тощо), і переконаний, що погане є поганим виключно від решти, воно надходить зверху, з дебілізму/підлості керівників. Хіба він не знає, що вони не є його керівниками, а є адміністраторами, точніше, посадовцями, яким доручено виконувати дії, пов’язані з врегулюванням його справ? І, що далекі від правил баталії, які ведуться методами зграї челяді, відбуваються заради заволодіння виконавчою владою? І, що слід було б не вболівати за них чи проти них, розмахуючи на їх незрозумілих масових зборищах, не кричати “ганьба” і не обожнювати їх, а краще їх ігнорувати? Час від часу, зазираючи їм під нігті, щоб крали, та міру знали, і пройтись по їх спинах нагайкою, якщо на кухні вчинять завеликий гамір? Ну, і так далі, мені це набридло. Угорці, не опускайтеся нижче.

Радість, самоповага, ніяких кислих мармиз!  „Справа в тому, що мета, якій слугують [польський композитор] та [польський поет], полягає в тому, щоб виразно вказати на вашу дріб’язковість – адже ви витанцьовуєте один таночок за другим перед носом нудьгуючого ‘закордону’, аби тільки посилити свою послаблену самоповагу, аби тільки зробити самих себе значущими”, каже Ґомбровіч. Шкода, що я, слава Богу, не поляк.

 

Переклав з угорської Петер Гергелі

Редактура: Оксана Думанська 

 

Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ.

 

Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. 

 

Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.