чутак_сайт

 

Прогресуюча деградація

При кожній подорожі додому ми з батьком ідемо до лазні. Мама кладе йому на стіл усе необхідне. Плавки він одягає наперед, бо ненавидить переодягатися там на місці. Каже, що йому достеменно відомо, що кабінки зроду не прибиралися. Для нього надягнути штани, то ціла катавасія, а пуловер не один раз крутить туди-сюди, намагаючись розібратися, де перед, а де зад. Дає мені до рук шкарпетки і сідає. На якусь мить гублюся і не знаю, що робити.  Потім, здається гадати рух, побачений мною в дружині: я нахиляюся і впираю його стопу до мого стегна. Навіть крізь штани відчуваю, наскільки вона холодна. Двома великими пальцями намагаюся якомога сильніше розтягнути шкарпеток, аби тільки не торкатися його шкіри. З першим все виходить без проблем, однак другий зачіпається об ніготь мізинця. Чути шорсткий звук, коли я його вивільняю, але після цього вже все йде як по маслу: засовує ногу до черевика без необхідності нахилятися, одним відпрацьованим рухом. Одягає куртку, а на голову натягує свою древню “ушанку”. Коли я його згадую, він завжди постає переді мною в цій шапці.   

Ніяк не можемо дати собі ради з новою системою, в якій використовуються пластмасові браслети-годиннички. На перший погляд мені й самому не ясно, куди треба прикласти циферблат, щоб турнікет нас пропустив. Раптом виходить, але тато лишається на тій стороні і не здатний повторити за мною цей фокус. Вертаюся до нього, хапаю за зап’ясток і прикладаю до сенсора, але, червона лампочка знов загорається раніше, ніж він мав би штовхнути металевий стрижень. Удруге хапаю його за зап’ясток, прикладаю його де треба, потім одною рукою штовхаю важіль, а іншою заштовхую татка. 

Прямуємо до найгарячішого басейну. Обоє завалюємося на спину і переходимо в стан левітації. Він почав з цього, коли вчив мене плавати, підтримуючи мене долонею, підсунутою під потилицю. Йде сніг і великими парасольками лягає на засклений дах павільйону. Водночас, я не забуваю про годинника, щоб ми тут не засиділися надто довго. Рівно за п’ятнадцять хвилин переходимо у відкритий басейн, вода в якому зимніша на чотири градуси. Через шар густої пари, яка лежить на воді, не бачимо анілялечки. Безупинно торочу, аби тільки він знав, де я є. Відкидаюся назад, занурюю голову у воду. За кілька секунд він стукає мене по плечах і запитує, де я зараз працюю. Робить вигляд, ніби відповідь в нього буквально на кінчику язика, і просто не може згадати. Я – оператор служби по роботі з клієнтами одної мультинаціональної компанії. І, що для цього потрібно? Треба володіти англійською та німецькою. А, твоя дружина? Як же її звуть? Анна. Ну, а діти? Ще живуть вдома? Андріш [Андрійко] от-от стане гімназистом. А, вчиться добре? Так. А, місто яке? Будапешт. А, в якій частині? Пешті чи Буді? У Пешті. Ну, а Дунай десь неподалік? Нагадай мені ще раз, де ти працюєш? На великій фірмі. А, чим займаєшся? Працюю у відділі по роботі з клієнтами. А, твоя дружина? Вона в тебе ще є? Є. Нагадай, як її звати? Анною. А, твої діти? Андріш незабаром іде до гімназії. Якийсь тип у яскраво-жовтих плавках, розглядаючи нас, щось нашіптує на вухо своєму сусіду. Де я мешкаю, у чому полягає моя робота, як звати мою дружину, чи є в нас діти. Я чую свій власний голос, те, як я пояснюю, що Андріш подав документи до художнього училища, що він дуже гарно малює, і що це він успадкував від своєї матусі. А, дітей вже маєте? Тип у жовтих плавках сміється і знов шепоче щось тому, хто сидить поряд з ним. Хвилинку, татку, і я розповім, але зараз я маю йти до вбиральні, нікуди не йди, я скоро буду.

Коли вертаюся, його вже нема на місці. Може, він відійшов на якихось два метри, однак у цьому тумані його не видно. Посмугово моніторю весь басейн, вдивляючись в обличчя кожного чоловіка. Десь тут світяться його нереально сині, як в немовляти, очі. А, за ними, те, що їх переслідує – прогресуюча деградація. Лікар казав про це вельми невимушено. Йому подобався цей вираз. Раптом врізаюся в когось. Лається і відштовхує мене. У клубах пари можна побачити все, що завгодно, як і в тому КТ-знімку. Він виглядав точно так, як перша картка у тесті Роршаха, на якій на думку більшості тих, що його проходять, зображено кажана або метелика. Ми з мамою роздивлялися цей малюнок упродовж цілої ночі. Наприкінці нашого дослідження вона вже була здатна визначити, котрі з двох симетрично розташованих дір є тими місцями, де ми з нею випадемо з пам’яті татка. 

Виходжу з води і починаю рухатись краєм басейну, камінь охолов настільки, що стопи аж обпікає, а на віях повисають сніжинки. Мені не видно, хто там у воді, лишень оті жовті плавки світяться навіть звідси. Пісок сильно пече стопи. Морське узбережжя. Запах Чорного моря. Всюди розстелені простирадла, тільки нашого немає ніде. Усередині, уздовж кромки басейнів вишикувалися шезлонги. Проходжу біля них усіх. Хтось дуже ретельно замотаний у якесь простирадло. Нормально його не бачу. Лякає думка про те, що мені доведеться доторкнутися до нього. Залишений у піску прохід між простирадлами місцями настільки вузький, що мої стопи лише з трудом можуть поміститися. Якась тітонька підскакує, трясе мене за плече і кричить. Вириваюся від неї і тікаю геть. Обходжу підряд усі басейни. Коли трапляється хтось схожий до нього, іду у воду, щоб роздивитися зблизька. І, стає все більше таких, які змахують на нього, а я дедалі дихаю все більш уривчасто. Час від часу чути, як зачитують оголошення про те, що Янчіка або Катіка [тобто, Іванко або Катруся] чекає своїх батьків біля рецепції. Я вже зовсім не дивлюся, куди ставлю ноги, і погано бачу через сльози. 

На останок лишився тільки менший басейн з розвагами. Один дядько підходить і питає, у чому проблема. І, він усе питає і питає, а я лишень дивлюся на землю і трясу головою. Я не можу згадати, що слід відповісти. Раптом хтось мене б’є по потилиці. Знаю, це може бути лише тато. Раптом, він виникає прямо перед моїм носом. По закритих очах та посмішці на обличчі видно, яке задоволення він отримує від води, що потоком ллється йому на голову. Піднімає на мене свій нереально синій погляд і ще більше посміхається. Стаю коло нього. Вода дубасить по наших черепах і стікає по обличчю.

Акуратно розкладаю його речі на лавочці між шафками, як це за звичай робить мама. Намагаюся вибрати таке положення, яке б не дозволило іншим побачити, що саме тут він знімає свої плавки. Видно, що й він старається, морщить лоба, висолопивши язика, але вправнішим від цього він не стає. На щастя, всі займаються собою та своїми пластмасовими браслетами-годинничками. Тепер я надягаю на нього шкарпетки набагато швидше, ніж тоді, коли вирушали. Відчуваю, що його ноги залишилися дещо вологими, але я їх не просушую. Перехоплюю шапку, перш ніж він встигає її надягнути на свою мокру голову. Ми підходимо до фенів і один з них я пхаю йому до рук. Він підносить його до вуха, немов телефонну слухавку. Він має рацію, він і справді схожий на гібрид вуличного телефону та пилососа. Я тримаю його руку з феном так, щоб сушилася маківка голови. Як тільки я його відпускаю, гарячим повітрям він починає обдувати своє обличчя. Сміється і дає мені в руки фен. Нагинається, обпершись долонями на свої коліна і підставляє свою голову так, щоб саме я її просушував. Кільком людям цікаво, що відбувається, принаймні мені так здається. Я їх помічаю лише краєм ока. Мушу заритися до його шорсткого на дотик розкуйовдженого волосся, щоб воно швидше просушилося. Я ще ніколи не торкався його волосся. Здалека це може виглядати так, ніби я його гладжу.

(Література і життя 20.04.2018)

 

За мостом

Школа, в якій проходила олімпіада з географії, знаходилась у тій частині міста, де я ще ніколи не бував. Ми мешкали в старому районі, у якому, не рахуючи храму, готелю та кількох старих багатоквартирок, стояли одні лише котеджі з їхніми садами. Корпуси, які вишикувалися по той бік річки ми бачили тільки влітку, коли спускалися на берег погратися. Та, усе ж, нашими часомірами були оті недосяжні монстри, тому що додому ми повинні були рушати, тільки-но у вікнах з’являлося перше світло. На тому боці пологий берег теж був значно ширший, а вода завжди кипіла від діток, які в ній шумно юрбилися. Вони були дикі й міцні, не йшли додому вечеряти і ніколи не спали. 

Ввечері перед олімпіадою мені також ледь вдалося заснути. А, коли нарешті вдалося, то  мені знову наснилися птахи. Колись ми мали двох зебрових астрильдів. Але, одного разу я повернувся додому пізніше обіцяного часу, тому тато, щоб мене покарати, прямо з вікна випустив їх на волю. Пізніше вони часто поверталися до мене уві сні. Крізь зачинене вікно, вони летіли прямо на мене і своїми помаранчевими дзьобами причіплялися до моїх повік. Під їхньою вагою моя шкіра розтягнулася та потоншала, їх холодні кігті вже билися на моєму роті. Руки чомусь були нездатні ворухнутись. Я боявся того, що вони відірвуть мої повіки і я більше ніколи не прокинуся. 

Зранку треба було одягати піонерську уніформу: плісировану спідницю з гербовим пасом для штанів, білу капронову сорочку. Поверх однострою не можна було носити ніяких цивільних речей, тому взимку під низ доводилось одягати футболку, шерстяний пуловер, а вже потім сорочку. У знакові свята належало одягнути не тільки червону піонерську краватку із застібкою на вузлі, а ще й усі регалії – знаки розрізняння та значки. Найгіршим був обруч на голові: грубо екструдована пластмаса натирала скроні. Я не мала сил протестувати, коли мама натягнула на нього два прогумованих банти з тюлю, які зробили мене схожою не рогача. І це при тому, що вони не належали до обов’язкового спорядження.                 

Я одягнула своє нове пальто кольору бордової мальви і ми вирушили. Мама везла мене машиною, вона б не дозволила мені одній поїхати на інший бік. Коли міст був позаду, мої скроні під обручем пульсували ще частіше, а в животі щось заплюскало, мов кубик льоду. Те, що назовні було видно з автівки, було зовсім іншим світом. Всі споруди здавалися однаковими, самі лише сірі призми, однак між ними майоріли розфарбовані у національні кольори дитячі майданчики. Школа, куди ми прямували, дещо відрізнялася від решти прямокутних блоків: мала жовтий колір та великі вікна. 

Зсередини вона здавалася просто величезною. Усі стіна уздовж коридорів були облаштовані вішаками, на яких належало залишати свої пальта. От і я своє повісила на  один з вільних гачків, після чого пішла шукати залу, до якої мене записали. Більшість дверей не мали номерів, однак з їх появою легше не ставало: 76, 14, 26 прямо підряд, а потім знову нічого. Усе ж, здавалося, що решта одягнутих в уніформу дітей кудись прямувала дуже цілеспрямовано. Я зупинила одного з них і спитала, де знаходиться 41-ша, але той лише потряс головою і поспішив далі. Мої кілька наступних спроб теж були марні. Минав час і в коридорних ходаків ставало все менше, а подолавши черговий поворот, я раптом збагнула, що з усіх звуків лишився тільки стукіт від мого власного тупання. Тоді я перейшла на біг, сподіваючись знайти потрібну залу хоч в останню мить. Раптом, з одного з класів вийшов учитель, але я і рота не встигла відкрити, як він наказав негайно покинути школу, мовляв олімпіада вже давно почалась.

Кількома хвилинами потому до мене почало доходити, що піти звідти буде нелегким завданням. По обох боках коридорів стояли вішаки, завалені пальтами і майже всі вони були схожі на моє своїм мальвовим кольором. В універмазі продавалися лишень такі, та ще темно-сині, але на думку мами, вони не личили дівчатам. 

Я спробувала згадати місце, де я його лишила, але вдалося пригадати тільки те, що коли я повісила пальто на гачок і повернулася, як раз проти мене були якісь двері. Однак, двері були скрізь. Довелося визнати, що навіть пропустивши проміжки між дверима, залишиться величезна їхня кількість і будь-які х них можуть виявитися саме тими дверима. Мені спало на думку оглянути пальта зблизька. По одних я одразу бачила, що вони більші або менші, чи з дещо помітнішими ознаками зношеності, ніж в мене, але більшість усе ще було не відрізнити від мого пальта.

Опісля я взялася їх обнюхувати. Так вдалося виключити деякі з них, наприклад ті, що мали запах цвілі, ванільного цукру, запах поту з пікантною ноткою, диму, млинців або тхнули котами. Але й цей спосіб виявився не ідеальним, бо більша їх частина здалася мені непахучою. А тоді я почала підряд обшукувати кишені. Я чітко пам’ятала, що в моїй була виноградна гігієнічна помада в білому тиглю і якась кількість дрібних монет. Але, виявилося, що майже кожна кишеня містила таку ж виноградну помаду і якусь кількість дрібних монет. Я діяла все більш машинально і з колії мене іноді вибивало лише потрапляння рук у щось клейкувате, або коли до пальців прилипала крихта. Тоді, почала рахувати, щоб знати, скільки я вже їх подивилася, от тільки від цього моя авантюра стала виглядати ще більш безнадійно. Після п’ятдесятого, з-під моїх нігтів ледь не полізла чорна смужка бруду.        

Тоді це вже мене дістало. Просто навмання одягнула одне з пальт, проте й далі продовжила ритися по кишенях, повідкладала увесь знайдений дрібняк та гігієнічну помаду. У цей час, моє серце калатало у самій горлянці і я щосекунди стежила  за тим, що коїться за спиною, ніби хтось міг мене побачити. А, пішла я тільки тоді, коли вже понабивала собі всі кишені. Вихід знайшовся несподівано легко. Уся тремтячи, я вийшла через браму і почала бігти. Мов грім, дзвеніли напхані в кишеню монети. Я розуміла, що моя місія близька до провалу, але була неспроможна зупинитися і по інерції неслася далі. Боковим зором бачила, наскільки багато дітей на вулиці. З-під своїх капюшонів всі вони дивилися на мене з неприхованою зневагою. Вони збагнули, що я зробила і погналися за мною, щоб зловити. Тоді я вже бігла так швидко, як тільки могла. Мені було не до грюкоту за спиною, проте знала, що за мною женеться ватага зі ста ловців, вбраних в однакові пальта мальвового кольору. 

Мої зусилля тримати ритм були марними, дихання ставало все частішим. Через деякий час я ковтала повітря лише ротом, але так навіть ковтати було вже важко, та й горло обліпили якісь сухі скалки. Моє серце вже билося прямо в голові так, ніби за будь-яку ціну хоче вирватися на свободу. Я відчула запаморочення, а по шлунку розтеклася нуда. Я намагалася робити несподівані різкі повороти, намагаючись обманути своїх переслідувачів. На якусь мить усе стемніло і я, зібравши останні сили, заскочила до першого-ліпшого під’їзду. Своїм лобом обперлася до стіни. Чекала тої миті, коли мене схоплять. 

За моїм притуленим лобом пульсувала гаряча скловата. А, озирнутись я наважилася лиш після того, як біль між ребрами попустило і я нарешті знов могла дихати з закритим ротом. Не було видно нікого. Я ще трошки зачекала, щоб ноги так не тремтіли і лише після цього рушила в бік виходу. До рога я йшла, крадучись упритул до стіни, потім перебігла до миртових кущів, щоб мене з алеї ніхто не міг бачити. Всі мої рухи, кожен мій подих відскакували від стіни гучною луною. Я інстинктивно затримала подих. Тоді, настала така нереальна тиша, ніби хтось узяв мене й поставив на самісіньку середину заледенілого ставка. 

А, тоді, подолавши все, я вийшла на дорогу. Навпроти був такий самий дитячий майданчик, що й біля школи, але я ніде не бачила тих кричущо-жовтих стін. Я підійшла прямо до пісочниці. Своїми нігтями у затверділій купі пробила ямку і засипала в неї все що було в моїх кишенях. Нора в мить проковтнула поцуплену мною гору дрібних монет та гігієнічних помад. Ну, а я, по-собачому замітаючи сліди, одразу закидала сховок піском. А ще, спробувала розрівняти поверхню, але вона по-зрадницьки випирала, немов якась могилка.

Саме тоді там узялися ті троє дітей. Я гадала, що отут мене і схоплять, але вони в мій бік навіть не подивилися. Натомість, почали штурмувати атракціон у вигляді великої кулі з отворами для лазіння. Щойно вони на неї влізли, залізна конструкція втратила рівновагу і просто скотилася з бетонного постаменту. Найменший з них вліз усередину кулі, а інші двоє почали її катати. Хлопчик, той, що був у середині, рухався неправдоподібно швидко і постійно намагався триматися саме за ту металеву трубу, яка була якнайдалі від землі. Однак, ті двоє теж робили свою справу все енергійніше і, на доданок, час від час раптово змінювали напрямок руху. Той, що був усередині, почав уповільнюватися і в своїй клітці-кулі вдарявся то в один, то в інший бік, іноді потрапляючи впритул до землі. Пальці будь-якої миті могли потрапити під залізну кулю. Він щось кричав іншим, але це тільки заводило їх все більше і більше. Я ледь не закричала, щоб вони припинили це. Зрештою, я пішла, ідучи спокійно і рівно, але тримала їх у полі зору, стараючись не привертати до себе зайвої уваги. Мені зі слів мами було відомо, як себе поводити при зустрічі з бродячими собаками.

Вже стемніло, коли я дійшла ще до одного дитячого майданчика. Всюди метушилися тіні і відчувався якийсь нав’язливо-солодкий горілий запах. У пісочниці над повними відрами та тазами нахилялися замотані у хустки фігури. Довгими ціпками вони помішували кров. Кілька з них, у слизьких чорних гумових фартухах та білих сорочках з закоченими до ліктів рукавами, обступали бетонний стіл для настільного тенісу і копалися в нутрощах свинячої напівтуші. Я вже вирішила втекти, коли один з тих типів раптом повернувся в мій бік і своїм налобним ліхтарем посвітив мені прямо у вічі. Він спитав, що я там забула, на що я сходу відповіла, що міст. Тоді він взяв мене за плече і нахилився впритул до мого обличчя. Спитав, чи я донька свого батька. Мене знову видали мої очі, батькові собачі очі хаскі, по яких мене упізнавали навіть люди, які раніше зі мною ніколи не зустрічалися. Дядькові, на якому був гумовий фартух, не була потрібна відповідь, він рішуче вирізав добрячий шмат м’яса і, загорнувши його в газету, всучив мені до рук м’ясо, від якого ще йшов пар. “Передай пану доктору, що це від батька малого Чаби Лупеску”, після чого галантним жестом вказав на одну з вулиць неподалік, в кінці якої легко можна було упізнати знайомі вогні мосту.

 

Переклад з угорської Петер Гергелі

Редактура: Оксана Думанська

Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ.

Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду.

Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.