петерфі_сайт

Зараз осінь, він сидить на кам’яних сходах у довгому пальті. 

Дме вітер, і здалеку чути дитячий гамір. Коли картина наповнилася звуками, Петер потроху почав упізнавати мелодію італійської дитячої пісеньки, і з поступовим пробудженням спогаду він бачив себе, як сидить на сходах Санта Марія ді Трастевере, у руках тримаючи шматок козячого сиру, щойно придбаний у маленькій зачовганій крамниці з тісної вулички на березі Тибру. Тоді йому пригадався вже весь день: він просидів його у ватиканській бібліотеці, перечитуючи документи другого Нікейского собору 787 року. По обіді йому стало щипати в очах і розболілося плече, пора було розім’яти кінцівки. У сутінках він рушив на прогулянку, спустився берегом річки і повернув на вулиці Трастевере. Він дозволив ногам вести себе з однієї вулички на іншу в цьому шумному й брудному кварталі, наповненому вибуховою життєвою енергією. Солодкавий, непристойний запах сиру заманював його у бічний провулок. На уламку римського горельєфу, що прикрашав стіну одного з будинків, ступали святковою ходою вакханки, тримаючи у руках соснові шишки й фігові гілки. Сатир, танцюючи, розмахував рукою угорі. У крамниці дві огрядні жінки пакували сир, вони урвали сміх, коли Петер увійшов. Сказавши, що він німець, викликав у них чергові гучні хихотіння. Вони обернулися до нього своїми великими, тремтячими задами, і з-за плечей поглядали зі смішками на нього. Петер ніяково вказав на козячий сир, і вже вийшовши на вулицю розгорнув пакувальний папір та почав надкушувати. Коли він дійшов до золотистого фасаду Санта Марія ді Трастевере, в пообідньому сонцесяянні його охопила екстатична радість, він відчував, що в будь-яку мить готовий злетіти, злившись воєдино зі світлом, як Симон-волхв, який колись тут витав над Римом: напевне цей дивний психологічний стан і його тоді переконав у тому, що він здатний опанувати силу тяжіння. Петер сів на сходах, повільно поїдаючи сир і насолоджуючись тією неосяжною дозою щастя, яка пульсувала його тілом. Тепер, через шістдесят років, у кімнаті на горищі будинку Браунів, вікна якого тремтіли від шаманських бубнів й ударних хвиль, спричинених кроками, його знову залив відблиск цього далекого щастя. То було бліде, слабке щастячко, але воно наповнювало його силами, він відчув себе легким та міцним.  Одягнувшись, він вийшов з будинку і рушив у мокрому листопаді до автобусної зупинки. Він подумав заїхати у Вишеград, де є один великий магазин продуктів, раптом там можна знайти такий сир, смак якого пропікав його язик. В автобусі одна бліда школярка з почервонілим від холоду носом хотіла поступитися йому місцем, але Петер гордо відмовився. Він насолоджувався відчуттям похитування на поворотах, яке спричиняв автобус дорогою вздовж Дунаю. Накрапав дощ, на вікнах автобуса осідав товстий шар пари, так само, як тридцять п’ять років тому, коли вони з Ольгою виносили по одному книжки і скульптури з Будапешта. Ще до того, як вийти з автобуса, він швиденько намалював на запітнілому вікні хвилясту лінію. 

У крамниці його прийняли з підозрою. За холодильником, де під брудним склом сиротіла ковбасна нарізка з зеленуватими і закрученими краями та шматок траппістського сиру, довго не з’являвся продавець. Потім зі складу виповзла набурмосена жінка з сонливим обличчям. 

– Чого бажаєте…?

Коли Петер врешті видушив з себе, що він хотів козячий сир, очі в жінки округлилися.

– Чого…?!

– Козячого сиру.

– Такого сиру не буває.

Після цього вона зиркнула на іншу продавчиню, яка тим часом теж виглянула зі складу, і посигналила їй, приклавши вказівний палець на лоба, що старий, який просить неіснуючого козячого сиру, певне звихнувся. Друга продавчиня була літньою жінкою, вона поглядала на Петера жалісливо.

– Ідіть-но, дядьку, додому.

Петер вичалапав з крамниці, мов ошпарений. Не розумів, у чому він схибив. Може, він помилився? Йому зрадила пам’ять? Може, він дійсно їв не козячий сир на Трастевере? Або такого сиру взагалі не буває? Його не існує?

Розум накидáв йому, мов сумлінний слуга, усі докази, тож перед ним раптом пробіглися всі випадки, коли він їв козячий сир: Ґрац, 1920-й, на Брунґассе, після завершення семінару з патристики, де вони читали «Містагогію» преподобного Максима Сповідника; 1923-й у Наббургу, на березі Набу, у сонячний недільний передполудень, поки у річці хлюпалися дівчата-підлітки; Барселона, на перетині вулиць Танжер і д’Алаба, 16 червня 1936-го, саме за день до того, як вибухнула громадянська війна; Мілан, Віа Флавіо Бараккіні; Гавр, Парі Сан Мішель; Дрезден, Ковентрі, Порто, і Буда, вже після війни, на бульварі Крістіна, доки Ольга гладила на вулиці цуценя. Спогади навалювали один за одним, аж поки він розгнівано не зупинився, повернувся, відчинив двері крамниці і гукнув:

– Дурні пролки, козячий сир таки є!

Тепер він повертався до автобусної зупинки з відновленою упевненістю у собі. Бажання відчути давнішній смак ще більше посилилося, і він вирішив, що йтиме доти, доки не знайде його хоч де-небудь. Перші ознаки схиблення почали виявлятися в автобусі. Він злісно видав тираду отупілим сільським пенсіонерам, що погойдуючись їхали на Сентендре, яку образу йому довелося зазнати щойно у вишеградській крамниці, але замість співчутливої підтримки  дістав лише нерозуміння. Коли з’ясувалося, що з присутніх ще ніхто не їв козячого сиру, і думка про те, що його не буває,  загальна, він почав вимагати у водія, щоб той негайно зупинився, бо він хоче вийти. Водій, звісно ж, не мав наміру ставати, тому він зміг зійти лише на наступній зупинці, якраз біля гастроному в Леаньфалу. Тут він уже зі старту накинувся ворожо на продавців і намагався їх проекзаменувати щодо різниці між фромаж де Брі, камамбером і кулом’є, але від комічно підозрілих іншомовних слів на працівників магазину напав сміх, і вони виштовхали старого на вулицю. Петер рушив у пошуках крамниці з пихатою образою; він влаштував скандал в овочевому магазині, у пивній і в будматеріалах, де продавали чехословацьку плитку з квітковими візерунками та болгарський лінолеум гівняного відтінку. Він вимагав сирні сорти світу з щораз більшим гнівом, відчаєм і красномовством, але, звісно ж, на нього всюди дивилися, як на марсіянина. Зрештою, у маленькій продуктовій крамниці на початку Сентендре він купив брусок траппістського сиру. Спустившись на Дунайську набережну, він сів на лавці і неохоче підгризав молочний продукт зі смаком хімікатів, який не виявляв жодної спорідненості з трастеверським козячим сиром. Тут на нього й натрапили наступного ранку, застиглого й посинілого, він помер тієї ночі, коли я був на квартирі ефіопської дівчини на вулиці Като Аман. 

Криштоф наразився на справжні наслідки тих ініціацій, які він пережив у дівчат Вітаї, лише коли вплутався у першу серйозну любовну історію свого життя.

Тоді він уже мешкав у Ілони, після того, як жінка збагнула, що не матиме власних дітей, і намагалася бодай щось вихопити і вичавити з того відчуття, поки ще не всьому настане кінець. Триванням одвічного суперництва між Ольгою і нею легко можна було би вважати викрадення Криштофа, як це іронічно називала Ілона, щоби такою словесною магією відбивати від себе космічну підозру, і як наслідок, що виплив цього – міфологічну помсту, загрозливо страшна картина якої час від часу заганяла її в докори сумління. Але ці депресивні періоди вона вміла маскувати під материнську турботу, і в такі миті любила розмовляти з Криштофом про те, як же врятувати Ольгу з пазурів Арона й алкоголю. Вона не помічала, що Криштоф заховав у своїй душі любов до матері настільки глибоко під тектонічні зсуви, спричинені Ароновою агресією, що жодні людинолюбні старання не допомогли б її звідти викопати. Вона дратувалася, що Криштоф не піддається цьому впливу. 

– Ну і, звісно ж, Арон зраджує.

Її наповнювала радість, що хлопець принаймні від цієї новини хоч трохи засмучувався. Коли мати знову дзвонила, він не міг уже з такою самою терплячістю дослухати її, як це було за попередніх довгих місяців, і дедалі частіше переривав її монологи, які коливалися між екстатичними розборами поезії і буркотливим та депресивним мимренням. Ольга ж, ніби несвідомо прагнучи помститися за цю неуважність, дедалі частіше дзвонила в непідходячий час: коли він вже мав виходити і стояв у куртці під дверима, коли був у ванній або коли почував себе на кілька миттєвостей щасливим і сповненим надії. Муки Ольги у ці моменти знову й знову затягували його назад на дно.

Криштоф уже був певний тоді, що буде вступати на спеціальність «історія німецька», і зміни, що вирували у світі, обіцяли навіть практичну користь з цієї справи, окрім того, що цим можна було згаяти час. Зрозуміти і розкрити історичні зв’язки – це виглядало чи не найбільш захопливою та авантюрною справою, адже зрештою сама історія показувала себе кокетливо з наймінливіших сторін. Ілона занурилася з повною віддачею у політику, і раптом усвідомила, що її християнські корені важливіші за погляди, які вона вважала ліберальними. Вона завзято відвідувала партійні збори Угорського Демократичного Форуму, згадувала політиків як своїх особистих знайомих, по імені, вечорами годинами зідзвонювалася з «Лайошем», «Йожефом», «Жолті» та іншими. Її словниковий запас поповнився політичними термінами, як, скажімо, «базова демократія», «система стримувань і противаг», «громадянська ініціативність» і подібними, і вже незабаром вона сиділа за всілякими круглими столами і виступала на телебаченні. Вона перетворювалася в такі миті на абсолютно іншу людину, вальяжно протягуючи слова, витріщаючи очі і допасовуючи в кінці речень стрімко наростаючу запитальну частку «…ja?», ніби вона щойно повернулася з західнонімецької еміграції. Коли з’ясувалося, що вона балотуватиметься в депутати, на квартирі одна за одною проводилися довжелезні наради аж до світанку. Із Заходу після новин про крах комунізму почали все частіше надходити різноманітні подарунки й гуманітарні посилки. Лайош, червонопикий директор школи з тремтячою головою, одного вечора увірвався до них з обуренням.

– Поглянь на цих гнилих капіталістів, присилають нам сюди це зіпсуте лайно. На тобі, висохлий до кісток сир і позеленіла до скисання олія! От жаль, що з цього тепер не зробиш скандалу в пресі!

Після цього він з огидою виклав на стіл кілограм пармезану і пакет нерафінованої оливкової олії.

Криштоф зачаївся у малій кімнаті і затято готувався до випускних іспитів. Вперше у житті він відчував, що має справжню мету, де все залежить від нього. Йому важив кожен бал, аби потрапити до університету в Будапешті, щоб не довелося відбути найближчі п’ять років у коледжі якогось облцентру, а найголовніше − щоб позбутися Арона. Сидячи до ранку над підручниками і мордуючи  себе, що треба ще оце, і оте вивчити, він поступово вивільнився з-під тиску останніх кількох місяців. Уже світало, коли він відчинив вікно і на повні груди вдихнув ранньовесняне повітря. Він гадав, що вже ніколи не зможе дихати вільно, але тепер потроху починав вірити, що зможе пустити корені у новому житті.

У перші місяці після смерті Петера повітря в будинку Вальдштейнів стало настільки нестерпним, що Криштоф і справді, дослівно ледь не задихнувся. Ночами він схоплювався від того, що йому бракує повітря, ніби на грудях у нього лежить бетонна плита. Легеням не ставало краще навіть після того, як він відчинив вікно. Гілки гігантського кедра пробивалися своїм пряним гімалайським ароматом крізь вікно, але навіть це не допомагало. Криштоф хапав повітря, йому забивало памороки. Він прокрався в коридор. У кімнаті Арона ще горіло світло, чоловік не спав цілу ніч, шукаючи послання чистої правди давніх часів у зв’язках шаманських бубнів, костюмів і сибірських наскельних малюнків. На програвачі тихим бурмотінням звучали оригінальні шаманські наспіви зі скрипучої радянської платівки. Ольга хропіла у своїй кімнаті. Щовечора вона напивалася до знетямлення, а вранці зблідніло чекала пробудження з білосніжно зачищеною пам’яттю. Вона слухняно приймала ліки, які Арон клав перед нею, машинально вдягалася і прогулювалася до бібліотеки, де з поблажливості їй тримали півставки. 

Криштоф, ступаючи краєм скрипучих дерев’яних сходів, спробував тихо прокрастися нагору до дідової кімнати, де врешті його легені бодай трохи змогли вивільнитися. Він зачинив за собою двері, увімкнув настільну лампу і підкрутив радіо. Старий ламповий «Оріон» нагрівався повільно, його зелене магічне око розжарилося і зазвучало  Österreich 1. «Фортепіанний концерт № 3» Бетховена. Криштоф дихав повільно, і з кожним подихом він відчував, що бетонна плита на грудях починає тоншати. Звучала повільна частина. Криштоф дістав з вершини насипаних рукописів відкритий конверт. Лист надійшов ще влітку з музею Пушкіна у Ленінграді, за три місяці до смерті Петера. З конверта на поверхню стола вислизнула світлина. Хлопець підтягнув ближче лампу, щоб краще роздивитися знімок. Він виглядав як безформний, сірий клубок матерії, ніби збільшена крихта або вщент обтесана каменярня, шматок метеорита чи заржавілий уламок металу. З безформності лиш поступово розкривалася рамка більш-менш зрозумілої картини: шматок матерії лежав на шовкоподібній підстилці, на яку ювеліри зазвичай викладають персні у вітрині. На марґінесах світлини були розкидані нотатки Петера. «Це реальність. Тільки думка створює красу і цілість. Світ складається з нікчемних уламків». «Недарма Філон Александрійський називає світ mmm, а святий Августин – xxx. Курва-мати, я не пригадую! Переглянути!». «Постріл Шарля Дантеса невипадковий: зло зрештою завжди набуває людської подоби. Дух стикається з матерією. Демонологія!» Він перевернув світлину. На звороті почерком Петера було написано: «Куля, яка убила Пушкіна». Криштоф знову розглянув знімок, і цього разу вже зумів розтлумачити, що бачить: на світлині було зображено залишки сплющеної свинцевої кулі, яка вдарила у лобкову кістку поета, закруглені краї покривав білий корозійний шар, впадини – темна матерія, можливо, згусток окислої від свинцю крові. Поміж розплющених країв свинцю виднівся маленький уламок кістки, практично вже злившись із ним воєдино. Куля зберігала ту мить часу, коли вона – через долю секунди після того, як 10 лютого 1832 року, о пів на сьому ранку біля Чорної Річки вилетіла з дуельного пістолета Жоржа Шарля де Геккерна д’Антеса – врізалася у тазову кістку Пушкіна.

Криштоф перерив папери на столі, але не знайшов нічого ані про Пушкіна, ані про уламковість світу, ні про Філона, ані про святого Августина. Петер міг лише спланувати дослідження, можливо, він соромився по-юнацьки амбітної теми, може, не був певен, що насправді хоче видобути з усього цього. Криштоф взяв світлину, скрутив радіо, вимкнув світло і прокрався назад у свою кімнату. Дихалося йому вже легше. Поза тим лікар, якого Ілона знайшла ще у березні, за кілька тижнів переконав Ольгу й Арона, що Криштоф потребує регулярної терапії, яку зможе отримати лиш у Будапешті – тож четвертий клас гімназії він уже міг розпочати у Пешті, в Ілони. І хоча ускладнене дихання зникло за декілька місяців, цей же лікар виписав довідку про астму, тож після призову, що проходив у будинку культури на околицях міста, Криштоф, стративши там цілий день, радісно міг помахати в руках документом, що посвідчував остаточне звільнення від служби. 

– Тепер я лише маю загладити справу в партії, ja? – пробурчала нервово Ілона. – Не знаю, що маю казати, якщо це з’ясується в комітеті оборони…

Потім, помітивши зніяковіння хлопця, швидко поцілувала його в чоло.

Літо знову звело нас. Це був період, коли Криштоф і справді був потрібен лише для того, щоб замінювати Ольгу, визнавав я сам перед собою з відчайдушною і самоїдською злістю. Я кілька разів називав його Ольгою, але він цього не помічав, або вдавав, що його не непокоїть ця обмовка. У мене було нестерпне спонукання говорити з ним про Ольгу, тільки про Ольгу, але найчастіше я міг побороти це бажання. Тому я розповідав йому всілякі нісенітниці, розважаючи його історіями з прозекторської та моторошними медичними випадками. Коли ж його увага кудись забрідала, і я відчував, що буду найменш вразливим до приниження, швиденько вклинював питання.

– А що там з твоєю матір’ю…? – Криштоф знизував плечима. – Поняття не маю.

Він не помічав, що я вивчаю кожен порух його обличчя рентгенівським поглядом, шукаючи бодай якихось деталей, дрібниці, в яку б могла вчепитися моя уява. Але він не лукавив: йому і справді нічого не було відомо. Дзвінки Ольги були наповнені механічно повторюваним болем кататонічної скорботи і беззмістовними деталями про стан саду: півонії незабаром зацвітуть, півонії вже відцвіли. Я прополола бур’яни біля лілій, знову суцільні бур’яни біля лілій. І звісно ж Арон: що він загруз у роботі, готується до з’їзду сибірських шаманів; що незабаром він зі своїми учнями представить нову виставу; що він пошив собі новий шаманський бубон, цього разу з козячої шкури, який має дзвінкий голос, і що він проказав молитву за упокій душі її батька.

– Яку ще молитву? – підхопив голову на цю шокуючу новину Криштоф.

– Яку-яку, католицьку – відповіла Ольга, ніби каже про найприроднішу річ на світі. 

Я якраз був свідком цієї розмови, і намагався приховати, наскільки пристрасно вбираю у себе усі відголоски, які пробивалися крізь пластик телефонної трубки. Нічого іншого я не жадав більше, як дізнатися, що відбувається з Ольгою, як вона переживає жалобу. Відколи припинилася остання ланка інформації і Петер не розповідав моєму батькові про її справи під час прогулянок на набережній, я жив з таких новинних крихточок. Тому залишалося лише планувати: щодня я вигадував нову причину, щоб завітати до будинку Вальдштейнів, щодня я їх відкидав: кожна з них виглядала штучною і прозорою, я нічого так не страшився, як викрити свої почуття. З дня у день я з дедалі меншою упевненістю та щораз більшою ненавистю до себе чекав, щоб якась більша сила, випадок або ж необхідність вирішила за мене цю справу. Але я марно чекав, і поступово мене охопила безнадія.

Батько спостерігав за моїм неспокоєм з підозрою. Напевно, він думав, що мені би принесло користь завести дівчину, але йому видавалося надто грубим і неоковирним звертати відкрито на це мою увагу. Я ж мав настрій садиста і не полегшував йому справи. Я винайняв квартиру і, посилаючись на те, що маю вчитися, тижнями навіть не навідувався до нього. Ми перетнулися у натовпі, що збирався на перепоховання Імре Надя біля Октогону. Він одразу помітив своїм рентгенівським поглядом, що я блукаю тут не через похорон, і я бачив по ньому, що він прагне розвіяти непорозуміння, ніби прямує на демонстрацію. Тому він мудро затяг мене в шинок на краю Фашора і замовив коньяк. На площі Героїв розпочалися промови.

Ми цокнулися.

– Не подумайте, Карле, що будь-що зміниться. Ті, що були учора гівнюками, завтра теж будуть гівнюками, й оскільки вони у більшості, то вони завжди просиратимуть світ. Не варто гнатися за ілюзіями. Краще вже так, щоб через тридцять років ви розказували, що поки натовп на вулиці клював на маячню політиків, ви зі своїм батьком бухали і говорили про жінок.

– Але ж ви ще нічого не сказали про жінок.

– Тим не менш, саме так ви й розповідатимете.

Ми пили до пізньої ночі і повернулися додому на таксі. А про жінок, зрештою, так і не сказали жодного слова.

 

З угорської переклав Олександр Вешелені