мишкова_сайт

 

Просто я не люблю самого себе.

— Роберт Музіль, «Людина без властивостей»

(Цитата за перекладом з нім. О. Логвиненка — прим. пер.)

 

(…)                                                                                            

До господи (чеський паб-ресторан — прим. пер.), що колись була спортзалом товариства «Сокіл», Сильва ввійшла майже непоміченою й одразу здалася собі негарною. Разом з тим вона хотіла уникнути уваги й перечекати дві години десь у закутку, за двома ґроґами чи двома пивами. Але зараз їй бракувало цього простацького витріщання. Тепер люди навіть не витріщаються, вони стримані й прагматичні. Усе, чого вони бажають, — у них під рукою, тож вони беруть усе незворушно. Так само беруть одне одного, прагматично і безумовно. Тепер уже жодного спокушання, гри, тепер тільки насичення, задоволення. І жодного зацікавлення.                                                                          

Вона пригледіла собі столик, зайнятий лиш одним чоловіком. Він зосереджено втупився у квадратні папірці з номерами, розкладеними на кшталт пексесо (pexeso — гра на концентрацію уваги, абревіатура за першими складами назви чеської телевізійної програми «Пекельно зосередься!» («Pekelně se soustřeď!»), що виходила у 1965-1972 роках — прим. пер.). Коли Сильва запитала, чи може тут сісти, їй почулося, що він пробурчав «так», не дивлячись на неї, проте коли сідала, їй здалося, що пробурчав «ні», тож вона стала, спершись руками на стіл, заповнений талонами з гардеробу, готова сісти й готова відійти, на порозі між прийняттям та відмовою. Куди не глянь, усі місця були зайняті. Тож мало сенс постояти на порозі. Він же має колись її помітити. Саме тоді зі сцени під гучні оплески зіскочив дебелий співак, оркестр замовк, і жінка в костюмі лососевого кольору заволала, наче співала йодлем, у мікрофон, що фонив:

— Пакунок, що пригодиться майстрам на всі руки — викрутки та презервативи — отримують номери 6, 23, 18. Номери 6, 23, 18 — не соромтеся, підходьте по виграш. Викрутки та презервативи! — вона грайливо махала виграшем над головою.

Стіл під руками Сильви затрясся, чоловік швидко відсунув стілець, підвівся і схопив три папірці:

— Чуєш, приглянеш тут за моїм, добре? — наспіх прогудів він до Сильви, і вона з полегшенням сіла. Знайшла на стіні розетку, під’єднала зарядне й нарешті зателефонувала батькові. Попередила його, що Кергартіце не одне з такою назвою. Порадила, щоб він покладався більше на карту й на себе, ніж на навігатора. «Поїздом — десь година, — прикинула. — Як дорогою, не знаю». Вони домовилися, що вона трохи зачекає в господі. Годину, щонайбільше дві. Вона замовила пиво й обдумувала, про що ж розмовляти дві години з тим чоловіком. Вона запитає, що він гасив останнього разу. Коли його життя було в небезпеці. Хто з його товаришів загинув під час роботи. Чи похорони пожежників такі самі незвичайні, як їхні бали. Скільки коштує пожежний автомобіль. Чи буває влітку найбільше пожеж? Чи він досі живе з батьками? Що робитиме з тими трьома пакунками викруток і презервативів? Чи часто треба викручуватися із сексом?                                                                                                                                                                                                   

Та щойно вона побачила, як він пробирається між людьми назад до столу, відкинула всі ці ідеї. Запитає про його шрами. Шрами — найнадійніша тема. Веселі історії про шрами. Травми з дитинства. Ось так. Він може повестися, як клоун або герой, і дозволити їй тут далі сидіти. Може, й усміхнеться коли-не-коли. З дрібкою удачі… У грі вона його, очевидно, не покидала. Він тільки те й робив, що відбігав і знову повертався, обмінював кольорові папірці на найрізноманітніші виграші. І ходив по кожен із них. По фалоімітатор і крем для депіляції. Він нічого не пропустив. З кожною принесеною річчю він неначе могутнів і гарнішав, набував кольору, настрою, мови. Як тільки він поклав на стіл коробку з домашнім грилем та ультрапотужною скороваркою, запросив Сильву, що за той час випила два пива, до танцю. І запросив він її з такою мачистською рішучістю, що не було як відмовити. Сильві здавалося, що він у приступі люті розгромив би все, якби вона відмовила. Вона боялася його, як кожного чоловіка, до якого повертається сила, і водночас його жаліла. Коли він напинався над цими коробками і пакетиками з абищицями, то нагадував їй однокласника Хлубну із початкової школи (так звуть лише дітей у початкових школах):

«Хата вже є, — він їй сказав, коли востаннє бачилася з ним у рідному місті, — зараз би ще жінку в хату».

Цей був теж з того ж тіста. Кілька речей для гнізда має. Тепер ще би жінку до них. Сильва не могла відмовити йому в цьому танці. Їй було шкода руйнувати ілюзії. Хай уже сьогодні насолодиться перемогою. Завтра протверезіє. Під час танцю він нарешті їй представився.

— Щось тобі покажу, — сказав Венца під завивання чергового співака караоке, Сильва слухняно повернула голову й під балконом із розвішеними кольоровими гірляндами помітила опудало голови. Це був один із тих величавих рогатих оленів, яких шанують по їхній смерті, хоча живими  усі нехтують. Проте цю довгу граційну шию оточувала чорна шина.

— Оцього звалив я, — вів далі Венца. — Ну, як звалив… Збив його пожаркою, коли ми їхали на виклик у село неподалік. Ми гнали, а це все одно була фальшива тривога.

— А що в нього на шиї?                                                                   

— Він начебто жив із цим все життя. Устромився туди, і так воно залишилось, — розреготався Венца, зробив пальцями непристойний жест і ще трохи притиснувся до Сильви. Він її взагалі не чіпляв.

— Цей олень такий якийсь світлий. Ви що, помили його відбілювачем?                                                                                                    

Венца постукав по лобі:

— Ти що, тойво? Він білий. Цінний дуже. Кажуть, білі тварини доволі часто бувають глухими. Напевно, я саме тому його збив.                                                                                                                                                                                         

Сильва переступала з ноги на ногу, не могла звести очей з цього оленя, білого оленя, ув’язненого в шині. За якийсь час помітила, що неприємна Венцова хватка зникла, і вона тупає на танцмайданчику сама. Тільки-но вона сіла, як він прилетів з наступною коробкою.

— Що це таке, Венцо?

— Машинка для стрижки ковтунців.                                                                           

— А ти носиш ангорові светри?

— Я ні, але, може, мама або моя дівчина… буде носити ангорові светри.

— Але ж це машинка для стрижки ковтунців. У тебе буде достатньо ковтунців, щоб вона тобі пригодилася?

— Та ну, за це не переживай, як ковтунців не буде, то появляться. Ну то куплю мамі якийсь ангоровий светр.

— Щоб на ньому з’явилися ковтунці і вона могла їх зістригти машинкою для стрижки ковтунців…                                                                                                   

— Саме так.

 

Сильва думала про свою машинку для стрижки ковтунців, не про ту, що на столі. Вона отримала її п’ять років тому від батька, коли він відкрив магазин із такими штуками. Вона перевозила її в службовому купе з Праги через Богумін до Кракова й назад, завжди забувала її в тому купе, ніколи та машинка не поміщалася в її службовій валізі, доки одного разу вона просто зникла після багатьох нагадувань, щоб вона нарешті забрала той мотлох.

— А що ти будеш робити, наприклад, із електричним гребінцем проти вошей? — продовжила дискусію Сильва. — Ти що, напустиш собі у волосся вошей, щоби  ним скористатися?

— Така річ завжди пригодиться, — парирував Венца.

— Воші ж є зараз майже в кожного. А ще мухи, — веселилася Сильва. — Для мух існують електричні мухоловки.

Венца нашорошився:

— Ти зараз серйозно?

— Я зараз серйозно, — сказала Сильва, — як тільки вони туди сідають, одразу підсмажуються.

Залою замелькотіли довгі дерев’яні жердини. Багато чоловіків тримало їх у руках і розкручувало над головами. Напевно, справа йде до якоїсь сільської бурі, посміхнулася Сильва. Музика не грала. Де-не-де чулося брязкання.

— І останній карниз виграє… номер 65, даруйте, 56, я не додивилася, — розреготалася ведуча в мікрофон, що безперервно фонив. — Ну, підходьте, номер 56, підходьте, не соромтеся.

Венца дещо непевним рухом відсунув стілець і на мить зупинився, щасливо киваючи головою над цілковито заповненим столом.

— Це я! Знову я! — і, хитаючись, пішов. Він напився горілки із Сильвою, вона постійно йому підливала, щоб він нарешті відпав від неї, як пересичений кліщ. Він хоча би зможе спиратися на карниз, коли, навантажений, наче гірський віслюк, ітиме вкритою льодом асфальтівкою до своєї пухової ковдри, а як тільки досхочу виспиться й протверезіє, миттю почне шукати до тих своїх карниза, машинки для стрижки ковтунців і скороварки якусь жінку.

Сильва з валізою пробралася між столами і з рішучістю, якої їй додало легке сп’яніння, рушила до виходу. Зала порожніла на диво швидко. Треба було допомогти Венцові, спадає на думку Сильві перед порожнім гардеробом, і їй хочеться повернутися. Але до чого мене зобов’язує кілька годин за спільним столом? Ні до чого. Це просто було щось на кшталт прихистку, кімнати очікування, предмету спостереження. Чи спало би на думку Венцові, що був предметом? Предметом жалю? Що ти там коли-небудь загасив, Венцо? Хіба що життя бідної тваринки з гумовим повіддям. І що ти коли-небудь запалив?                                                            

Сильва сіла на валізу біля входу. Через праве крило юрмою виходили люди зі своїми ні до чого не придатними габаритними виграшами, з помічниками для домашнього господарства, які тільки будуть заважати й пожирати час на своє утримання, люди сунули до дверей і нетвердою ходою, і прямо, але кожен із якоюсь новою надією, з якоюсь обіцянкою у виразі обличчя, наче побачив якийсь проблиск сонця, вони щасливо пленталися в ніч через старий вичовганий поріг. З коробками, карнизами і скрипучими пакунками у плівці з великими накрученими бантами.                                                            

Батько був неподалік, хоч і затримався через складний об’їзд. Він запаркувався так, щоб бачити господу, і якийсь час виглядав Сильву. Коли він не побачив її ані в групках перед господою, ані на сходах, пішов туди. Відгорнутий сніг, навалений уздовж вузької дороги, був схожим на зарослі дороги у польових заглибинах, проте сніг затвердів, наче кристалізований мед, але був не золотистим, а чорним, із грязюкою, посипаним бичками і собачими гівенцями, а з-під кірки, наче загублені скарби, пробивалося чудернацьке сміття. На асфальті намерз лід, і батько, що вибіг по дочку у старих капцях, мусив смішно дріботіти. У місці, де краї снігової улоговини переходили у величезні калюжі, він перестрів групу із близько шести молодиків, що йшли ланцюжком. Вони похитувалися під вагою громіздких пакунків і коробок, а двоє з них вимахували дерев’яними жердинами з кільцями. Батько щосили намагався їм поступитися дорогою, хоч і не було як.

Сильва дійшла до моменту, коли чекання здалося нестерпним. Уся легкість щезла, і настав неспокій. Вона думала про найгірше. Думала про те, чи дізнається вона, коли станеться найгірше, чи відчує це, чи достатньо міцний у неї зв’язок із дорогими їй людьми, а якщо ні, то чи свідчить це, що вона їх не достатньо любить, або що любить, але вже виснаженою, звиклою, прагматичною любов’ю. Сильва не хотіла цього знати, але водночас будь-що-будь потребувала впевнитися. Щоб не збожеволіти, вона встала й відчинила двері нарозпаш.

І він був справді там. На спорожнілому майданчику перед сходами. Перетворений, змінений, геть жалюгідний. На обличчі в нього були свіжі подряпини, скло в окулярах було тріснуте, руки порізані, куртка і штани замурзані, коліна брудні і, мабуть, подерті, лікті також. А мокрий — мов хлющ!

— Вони мені назустріч ішли, компанія хлопців, я хотів їм дати дорогу, — присоромлено пояснив він їй.

Ще до того, як Сильва переконала власника, аби ще не закривав господу, до того, як привела батька у спорожнілу вбиральню, до того, як умила йому лице й руки, до того, як витерла його паперовими серветками, а на найбільші ранки наліпила пластирі, які постійно носила з собою через мозолі, вона подумала: «Ось так я й уявляю собі його смерть. Як він постійно поступається комусь, хто не дорівняється навіть до його ніг, до п’ят його не дорівняється. Як він поступається, поступається, поки від цього не помре».

Засмердженим рушником, що не мінявся руками, вона витерла болото з куртки і штанів, а тоді люто кинула рушник жужмом на землю.

— Це вони тобі мали дати дорогу, тату. А не ти їм.                                                                                                 

— Повісь той рушник на гачок. Не можна тут залишати такий рейвах.

Але перш ніж він встиг поворухнутися в бік рушника, Сильва несамовито зафутболила кинутий шматок тканини у протилежний куток.

— Тільки посмій, тату. Та насрати на все це! Оце твоє вічне ухиляння і нахиляння… Господи, у що ти взутий? — А тоді сказала, справді сказала це: — Я вже вигадала для тебе стільки смертей. Ти міг отруїтися протермінованою їжею або розбитися через розірваний капець, підошву якого ти підклеїв скотчем, ти міг померти в канаві, коли поступався дорогою алкашам, міг отримати інфаркт, прибираючи засраний туалет у господі. Подумай хоч трохи про себе! Ти поводишся, наче слуга всіх панів.

Вони вийшли з туалету вузьким темним коридорчиком, батько швидко йшов попереду, а Сильва позаду роздратовано кричала:

— Чим усі інші кращі за тебе? Чому ти себе не поважаєш? Чому ти себе так принижуєш? Чому ти себе так не любиш? Ти підносиш тих, хто нижчий за тебе. Знаєш, ким ти завжди для нас був? — випалила вона, коли перед сходами він традиційно посперечався з нею через валізу. — Садівником, ремонтником, носильником і таксистом!

Власник господи хитав головою і нарешті замкнув двері:

— На все добре, — кинув він і обережно почав сходити з гігантською каструлею із залишками гуляшу. У Сильви йшла пара з рота. Мороз узявся дужче. Сильва відборонила валізу. Вона гнівно ковзала в туфлях-човниках схилом. Батько в капцях ковзав за нею.

Виснажені, вони доковзали до автомобіля. Хвильку сварилися за те, хто поведе. Сильві не вдалося приховати, що вона пила. Кермо дісталося батькові. Він попросив Сильву, щоб написала мамі, що все добре і що вона може йти спати. Вони обоє побачили кілька (усього десять) пропущених дзвінків. Вони знали, що мама собі місця не знаходить від тривоги. Усі четверо, разом із молодшою сестрою, постійно боялися одне за одного й не знаходили собі місця без запевнювальних есемесок. Вони уявляли найгірше. Одне для одного вони вигадали смерті. Смерті, допасовані до кожного. Може, і в батька була смерть для Сильви. Але вона про це ніколи не дізнається. Він це ніколи не випалить так, як випалила вона. Він ніколи не поранить її словами. Він ранить її тільки своїм мовчанням. Їй довелося б учепитися в нього й силою витягувати слово за словом. Та тільки батько з мокрими шкарпетками в капцях на ногах, з порізаними об старий сніг руками, з тріснутим склом в окулярах. Вона відкладе це до якогось погожого, весняного, як слід заквітчаного дня або до того довгоочікуваного пива, до якого поки що так і не дійшли руки, бо пити може тільки хтось один, щоби другий був за кермом, бо від них навіть на пиво треба далеко пхатися, якщо не хочеш просто маленьку баночку після обіду для хорошого травлення.

— Вибач, тату, вибач, що я розсердилася.                                                                                                                                                   

— Ет…

Вони поверталися не повз вокзал, а в інший бік.

— Будемо їхати на годинку довше, по трасі не зможемо, вони там роблять якийсь новий міст.

Дивно, але Сильва від цієї новини зраділа, і це було не зі злості. До неї повернулося те дитяче відчуття, коли вона вітала кожний об’їзд, кожний затор, кожне очікування перед шлагбаумом. Вона обожнювала затримки, які нервували батьків та інших водіїв. Вона обожнювала раптові зміни. Терпіти не могла автостради і дороги без перешкод. З ними вона не встигала мріяти. Ніхто не поділяв цих її думок. Вона мусила радіти потай. 

Вони виїхали на вузьку сільську дорогу. Поперед них — сумна карнизова процесія. Вони важко пленталися крізь морозну ніч.

— Зупинися. Я з ними розберуся.

— Сильво, не вигадуй. Їдьмо.

— Це вони були? Оці? 

Батько відвів очі.

— Отже, це вони. 

 Вони їхали повільно. Вийти було нескладно.

Батько кричав: «Покинь!», — але Сильва вже вийшла. Вона хвилину сперечалася з якимось хлопцем у ватянику, щось видерла в нього з рук, відчинила задні дверцята, кинула це на сидіння й сіла на пасажирське місце.

— Господи, що це таке? Що ти в нього забрала?

— Це твій сьогоднішній виграш, тату. За окуляри і порізані руки. — Сильва нахилилася, натиснула на клаксон і довго тримала. Карнизова процесія слухняно розступилася. Сильва ще мить дивилася на неї у дзеркальце заднього огляду. Дві постаті звалилися в глибокий сніг і незграбно борюкалися, процесія проминула їх і попленталася далі в ніч, наче урочисто випроводжала Сильву з батьком із села. На задньому сидінні підстрибувала коробка зі скороваркою, дерев’яні кільця не особливо довгого карнизу дрібно брязкотіли. Сильва посміювалася. Посміювалася з того, що вчинила. Їй було добре. Поки не помітила, що вони не їдуть, що зупинилися.

— Вийди й піди це їм поверни.                                                                         

Знову з’явилося одне з тих давніх відчуттів. Як тоді, коли з дороги, облямованої квітучими черешнями, вони з’їхали на автостраду, облямовану сірими колесовідбійниками. Як тоді, коли вони вирішили зупинитися, щоб попісяти, і вона — хоч плач, хоч скач — повинна була пісяти, хоч анітрохи не хотілося, бо це була перерва для того, щоб попісяти, так само, як під час перерви на обід вона повинна була обідати, хоча зовсім не була голодна.

Вона спокійно дивилася в дзеркальце заднього огляду, за невисоким схилом знову вигулькували голови тієї потомленої процесії. Попри гул двигуна вона неначе почула загрозливий брязкіт їхніх кілець.

— Ні, тату, я не піду. Їдьмо. Навчися нарешті брати те, що тобі належить. Річ не в цьому мотлосі, річ… — вражено замовкла, не хотіла говорити про принцип, бо принципом кожен крутить, як хоче, наче роками непраним рушником, принцип дуже забруднений і принижений, як і кожне жалюгідне кліше.

— Цей хлопець тобі окуляри розбив, то хай буде хоч якась компенсація. Ти ж не можеш усе це терпіти.

— Я не знаю, чи то був він.

— Ну то й що, тату, колективна відповідальність. Та їдь уже, прошу, їдь.

— Я не поїду, поки не повернеш це йому. Знаєш, скільки це коштує? Це недешева штука. 

— Цей хлопець отримав її в лотереї, тату. Якщо він без цього досі обходився, то обійдеться й зараз.

— Сильво!

— Господи, тату, ви все життя виховуєте нас так, щоб ми були заляканими, все життя терпите приниження від усяких дурників, які тільки зловживають вашою послужливістю, і ми так само. Ви так дешево себе продаєте. Надриваєтеся через якісь дурниці. Виснажуєтеся ремонтуванням речей і їхнім утриманням у справному стані замість того, щоби зробити щось неочікуване, замість того, щоби видати з себе найкраще. Ви себе задешево продаєте, але не візьмете те, що вам належить. І я не маю на увазі скороварку чи той довбаний карниз. Ви весь час тільки збираєте об’їдки, крихти, а щось гарне і цінне ви взяти від життя боїтеся. Наче воно не для вас. Постійно щулитеся, чекаєте на залишки. Починаючи від найдешевшої протермінованої їжі і закінчуючи плазуванням перед налиганими бовдурами…

Процесія вже обступила автомобіль, апатичні постаті постукували своїми карнизами в заднє скло, а лице Венци зненацька приплюснулося до віконця Сильви і непристойно облизало скло. Нарешті вони зрушили з місця. Венца гепнувся на асфальт.

— Ти про людей дуже високої думки. А про себе дуже невисокої. Але чому?                                                                                                                        

Вона зиркнула на батька, він дивився вперед.

— Ти не думай, що я інакша. Я теж тільки підношу всіх інших. Через це я надягнула цю уніформу й обслуговую пасажирів у поїздах. Щоб бути корисною. Але хіба з цього є якась користь? Розвозити у вузесеньких проходах каву і газети? А знаєш, які газети розбирають першими? Знаєш? Вони взагалі не корисні. Це абсолютно зайва робота, яка тільки здається корисною. А твоя робота? Ти продаєш сумнівні масажні пристрої, ковдри з підігрівом, через які вже згоріло не знати скільки мерзлякуватих бабусь, продаєш машинки для стрижки ковтунців, електричні знищувачі вошей і мухоловки, усяку дзизкучу хуйню для швидкого приготування, через які я скоро тут не буду поміщатися, коли ти мене будеш підвозити короткою дорогою з вокзалу. Я мушу тримати валізу між ногами і чотири коробки на колінах, і якщо за цю коротку мить, за ці священні десять хвилин, відведені для нас, ми й розмовляємо, то тільки про ці речі — як мені їх тримати, щоб вони не попадали, і скільки б тобі довелося заплатити, якби я їх не втримала. І ці безцінні хвилини добігають кінця, а я знову нічого не знаю, крім купи чортзна-чого про купу чортзна-чого, а ти ще докидаєш щось про знижки на квитки в «Євросіті», про які я вам казала сто разів, тільки для вас поїздка до Відня — це як подорож на Північний полюс, і ви ніколи нікуди не їдете, і про всі ці квитки, знижки і бонуси тільки постійно мелеться… Може, тобі цікаво, що ж я весь час хочу знати…

Вона замовкла й хвильку чекала на якусь тварину, якусь глуху тварину, чия шия застрягла в дірявій каструлі, а ноги заплуталися в іржавих дротах, що та нерозважно вибіжить з-за кущів і перерве цей монолог. Але нічого не вибігло.

— Знати, про що ти думаєш, над чим міркуєш, що тебе дивує, що тебе засмучує, що тебе розчаровує, що тебе цікавить, що ти знаєш, про що мрієш, що розумієш. Чому ти не потребуєш про таке говорити? Я завжди по дорозі з вокзалу питаю про це принаймні раз. Але замість говорити про себе ти мені втираєш про якийсь мотлох, якесь технічно досконале барахло двадцять першого століття, дозволяєш йому заповнити собою розмову, і я вже крізь нього не можу прорватися до тебе. — Із глибокою зморшкою над носом, успадкованою від матері, вона жадібно видивляється в його індіанський профіль, жадібно чекає на щирість. І, як і матір у такі моменти, нічого не дочекається. — Ви досі думаєте, що я тільки витаю у хмарах, що тільки мрію, що не знаю, що робиться на світі, що мене це не цікавить, що я поняття не маю про складнощі життя, але ви забуваєте, що знаєте тільки частину мене, що ви заклали мене різним барахлом, і з-за нього до вас визирає з усієї справжньої мене тільки відірвана від усього мрійниця. Але я міцно прив’язана до реальності, я нею дихаю, я від неї не відходжу, не проціджую і не фільтрую її крізь усякі брязкальця, як ви. 

 У відповідь нічого, знову нічого.

— Чому ти зі мною не розмовляєш? Чому не відкриваєшся мені? Ти не хочеш цим зі мною ділитися? Ти мені не довіряєш? Чи не вважаєш таке важливим? Чи вважаєш, але не думаєш, що мене це цікавить? Чи думаєш, але тобі бракує сміливості? Чи ти не знаєш, що мене ти настільки цікавиш? Яке ж у тебе гарне було б життя, якби ти себе поважав. Яке ж воно гарне було б у мене…

За вітровим склом тільки темрява, біла лінія на дорозі і білі сигнальні стовпці.

— Хочеш, я тобі в чомусь зізнаюся? Я не тільки завжди передивляюся викинуті блокнотики і зошити, чи там не промайне десь якесь твоє спостереження, якась думка, щось особисте, непрактичне, чи ти раптом не підписав щось помилково… Я ще й проглядала шухляди в майстерні, у тебе там був старий зошит з універу. Я в ньому знайшла лист від бабусі з того часу, коли тобі було вісімнадцять і ти навчався у Празі.

Вона відчувала, що батько на неї пильно глянув, але тепер на нього навмисно не дивилася вона.

— Я думала, що наближається розгадка великої таємниці. Я розгорну цей лист, і мені все стане зрозуміло. І, може, не треба буде ніколи ні про що питати. — Вона допитливо задивилася на батька, але тепер він навмисно не дивився на неї.

— Але там було: «Ти забув удома чорні штани. Надіюсь, якось без них обійдешся. На заняття штани в тебе є, а на вулицю вдягай ті коричневі». Я знаю, що ти через це на мене сердишся, що тобі це здається крадіжкою, може й святотатством, — вона прискіпливо дивилася на нього, але у відповідь нічого, геть нічого, — але що мені робити, коли ти взагалі нічим не ділишся? Тобі спадало на думку, що мені прикро? Ти сам — як великий, важкий, запечатаний лист! Не дивуйся, що мене так притягував той зошит. Я чекала на якусь величезну таємницю. Чекала, що мені щось відкриється. А що мені відкрилося? Ти забув чорні штани, носи коричневі… — і знову короткий погляд.

Нічого. Нічого, нічого, нічого. Таке зізнання — а він і бровою не повів. Така сповідь — і знову нічого. Нічого, нічого, нічого. Він, напевно, глухий, як той білий олень. Оглух  давно, як побіліло волосся. Як же він зможе щось почути? Гм. Вона ображено притулила лице до холодного вікна, їй хотілося лизати скло. Скільки це може тривати? Дістала телефон. Уже друга? Есемеска пів години тому від мами: «То їдьте обережно, душечки мої. Цьомаю». Вона йшла спати, але Сильва знала, що все одно зараз ще крутиться неспокійно в ліжку.                                                   

— Мама пише, що йде спати.

— То вже не пиши їй.

— Я думаю, що вона все одно не спить, але добре, вже не писатиму. — Сильва відчула втому. Вона хотіла чимшвидше додому. У ліжко. Позіхнула.

— Ти не сонний? Може, я поведу замість тебе? Зараз же навіть автоінспеція спить.

— Та ні, можеш собі спати.                       

— Я не хочу спати. А тобі вже не холодно в ноги? Вони висохли? Ноги сухі?

— Та наче так. Думаю, так.

«Наче горохом об стіну, — думає Сильва. — Я стільки йому викричала, і нічого не діє. Він справді наче якийсь таксист. І звідки в ньому така стриманість? І чому до мене? Так наче любов, якою ми його безустанно живили в добрій вірі, постійно випадала, бо він не звик її брати. Як африканці не витримують багато молока, азіати — алкоголю, а ведмедик коала — будь-чого, крім евкаліптового листя. Тож коли ми підживлювали його своєю любов’ю, це було так, наче ведмедика коалу посадити в конюшину чи покласти перед ним тарілку з найдобірнішими фруктами. Він посміхався до нас, лизав гіркі стебла і мріяв про свій евкаліпт. А як тільки нас не було поруч, заповз за найближче дерево і все там виблював. Чи ти усвідомлюєш, як мене пригнічує те, що я не знаю, що тобі принесе радість? Що б я тобі не дала, — усе таке безпорадне й незграбне, наче той карниз».

Вона пильно на нього подивилася, але нічого не сказала. Скорчилася від жаху. Усвідомила, що багато пила й нічого не їла. Але це не важливо. Вона так чекала на цей об’їзд. Чекала, що щось станеться, що щось між ними нарешті надломиться. Що вони матимуть більше часу одне одному все сказати, а не тільки десять хвилин. Греблю прорве, і до них прилине щось сильне. Але все зіпсувалося, залишилася пустота й агонія.

— Знаєш, що ще мене завжди бісило? Що ви ніколи не зупинялися, коли ми хотіли. І це ж були поїздки на вихідні. Не треба було поспішати. Наприклад, ми бачили якусь гарну руїну, де зі стіни росло дерево… вжух… загін із кіньми… вжух… стара вапнярка чи кузня, ти ба… вжух… каруселі… вжух… ставочок із острівцем, куди можна було доплисти, стояла сильна спека… вжух… морозиво… вжух… луг із самими кульбабками, я хочу сплести собі віночок… вжух… «Ми б нікуди не доїхали, якби скрізь зупинялися!» А тоді замок, куди ми їхали, виявився зачиненим, тож ми поїхали назад і нудьгували вдома біля телевізора. Зате вечеря була вчасно, десь на годину раніше…

 

Коли Сильва прокинулася, уже, схоже, світало.

— Ми що, їхали всю ніч? Скільки годин ми їхали? Ти, напевно, дуже втомлений.

— Та ні.

Сильва протерла очі й милувалася цим світлішанням, цією надією, цим незбагненним оптимізмом природи, який завжди її так дивував. Вона бачила, як праворуч за галявиною жовтої трави щось біліє. Там, певно, тік струмок, а там, під деревами, певно, під вербами…

— То не білоцвіт там росте?

— Ну то йди подивися на нього, — сказав батько і зупинився. Вона здивовано до нього повернулася.

— Та ні, тату, ми тоді дуже затримаємося, мама збожеволіє від тривоги.

— Іди.

— А ти?                                                                             

 

Він пішов. Сильва вперше в житті випросила зупинку. Сильва вперше в житті випросила собі білоцвіт. Випросила білоцвіт! Вона не могла в це повірити.

— Але тут скрізь мокро. Ти ж намочиш ноги.                                                                                          

— Ну то намочу ноги. Я вже звик, — відказав він, сміючись. Він сміється? Вона думала, що він роздратований. Пішла попереду. Він пішов за нею. Справді пішов. Усміхався. Вони таки дійшли до струмка, а під вербами квітнув білоцвіт, вона вперше бачила його зблизька, вона знала підсніжники й анемони, мати-й-мачуху, пшінку, проліски, шафран… але білоцвіт? Геть казкова квітка, загадкова, небачена. Сильва стала навколішки в уніформі, в тих дурних службових туфлях-човниках і дивилася на квіти зблизька. Нюхала їх, пестила ними лице. 

— Ми не їхали всю ніч, — сказав батько. — Коли ти заснула, я зупинив автомобіль і теж заснув. Мені снилося, що ми в садку і що це наш садок, але він здавався радше лісопарком, і ми там знайшли дерево, у якому внизу на стовбурі був іржавий отвір для ключа. Гарно, га? Дерево із замковою шпариною… 

— Дуже гарно, тату, — сказала Сильва. — Воно цілком могло б десь тут рости. — Вона задубілим пальцем підважила білий дзвіночок із зеленкуватими клинцями.                                                                                                     

— Може, хочеш глянути, чи воно десь тут не росте?

          Він хотів.

З чеської переклала Марія Косенко