«Нова»

(уривок)

 

Шкленар тримав у таємниці, що зберігав мотузку, яка була знята з шиї повішеної людини. Десятиліттями вона лежала під стільницею мийниці разом з різними предметами: наповнювачами, миючими засобами, засобами для миття посуду, картриджами з содою, забутими порожніми пляшками слатина (мінеральна вода зі смаком абрикоса – прим. перекладача), куди доходила лише труба, що виступала зі стокового сифона, а потім зникала в помальовану цвіллю цегляну стіну.

 

Перед смертю він з останніх сил розповів цей секрет своєму сину Владо, поки вони їхали в напрямку поліклініки на побитій життям шкоді-санітці (карета швидкої допомоги – прим. перекладача). Владо не був щасливий: замість того, щоб померти, батько почав розігрувати цілий спектакль. Оскільки він хотів, щоб все це якомога швидше закінчилось, почав ствердно кивати головою, що насправді означало не розуміння, а бажання, аби батько сказав, що хоче, і всі вже нарешті пішли у своїх справах.

 

Досі він думав, що в усіх мешканців Ясної Хорки була своя дивна історія – їм дісталась така про прізвище. Їх побоювались і в сусідніх селах. Владо не підозрював, чому.

 

Цей повільний і смердючий мотлох, що розвалювався на ходу, гримів та дзвенів, іржа навколо впадала в око, внутрішня оббивка розлізлась, були вибиті дверцята ящика для рукавичок, а внутрішніх замків не було. Кремова ширма, що відділяла пацієнта від водія, була пошарпана. Це був старий мікроавтобус Шкода 1203 з носовим мотором, голови ельфа Шкоди спереду не було, диски на колесах відсутні – звичайно, їх на заводі вже не було, Владо пам’ятав, що ніколи не бачив жодних дисків на жодних колесах санітки, хоча ця модель була досить поширеною, оскільки була зареєстрована в службі швидкої допомоги, тобто, щонайменше п’ятнадцять, можливо, навіть двадцять років тому. Владо намагався згадати, коли вперше побачив шкоду 1203. У пам’яті сплив спекотний літній день, коли ще будучи дитиною він побачив новенький червоний екземпляр. Він мчав повз кукурудзяні поля, біг босоніж за ним так довго, як тільки міг, бо ніколи раніше не бачив чогось такого прекрасного, такого дивного і захопливого в Ясній Хорці.

 

Владо знав старі забобони, і не був здивований зізнанням батька, але старий Шкленар уже з останніх сил міцно стиснув руку Владо і застогнав, розповідаючи, як він отримав мотузку, як виглядало обличчя німця-блондина, як гойдалася його синювата голова і як приречений точно пошкодував, що доживав свої останні хвилини – сказав Шкленар. Владо мовчки висмикнув руку від батькового хвата і відсунувся назад. Він не зрозумів своєї поведінки, оскільки на нього розповідь не справила жодного враження. Якщо так сталось, значить так сталось, не велика біда, люди витворяли куди і гірше. Але потім, збентежений, він подивився на іржаву підлогу санітки, потім вибрав точку на своїх botasky (спортивне взуття – прим. перекладача), де був знищений шов і висів шматок штучної шкіри. Промайнула думка, що ці кросівки не можна носити більш ніж одне літо, розпоролась нитка, якою все було прошите. Це означало, що вже зараз їх можна викинути в смітник так, як є, бо за кілька днів вони будуть діряві. До того часу, як Владо все зрозумів, старий Шкленар змовк, голова була нахилена вбік. Змовкла навіть санітка, вимкнули сирену, яка до цього весело і безглуздо завивала; водій насолоджувався, що була нагода нею скористатися. Швидка, кашляючи і брязкаючи, продовжувала їхати по безлюдних дорогах, які  були збудовані нашвидкуруч і незабаром потріскалися, хоча на них їздило мало машин. Того дня Владо дістав мотузку з-під мийки. Вона вся була обліплена пилом, була липка від пивної піни і плям від вина, та повністю вкрита цвіллю. Разом з мотузкою він дістав якісь дрібні гроші та окислені олов’яні диски. Він неохоче торкнувся її, ткнув її тріскою і, нарешті, схопив у газетний папір. Тримаючи подалі від тіла, з огидним виразом обличчя, поніс до сміттярки. Журнал, що полетів у сміттєве відро останній, накрив собою мотузку. На титульному аркуші того числа екіпаж від’їжджаючого танка із зіркою махав на прощання; на головах в усіх були прикрашені зірками шапки-вушанки. На обличчях людей світилися доброзичливі усмішки з ноткою вибачення – таке можна побачити лише на обличчі озброєного чоловіка, коли він наражається на беззбройного.

Владо, якого всі стали називати Шкленаром майже одразу після смерті батька, відчув важливість миті, дивлячись на танки, що віддаляються у сірому газетному зображенні, зацвілу мотузку, що виглядала з-під газети. «Ось як змінюється світ», – пробурмотів він сам собі, його погляд на кілька секунд загубився в горах, що височіють над Ясною Хоркою, потім він зрозумів, що присідає над смердючим сміттям, похитнувся, і більше не думав про це. Лише в кінці наступного місяця знову згадав, коли провів переоблік і вийшов з дефіцитом у двадцять відсотків. Потім він злегка здригнувся, відчувши на спині холодний піт, але, звичайно, він заспокоїв себе, що це просто старі, дурні забобони – причиною зменшення товарообігу є кінець останнього літнього місяця, коли вживають менше вина.

 

Шкленари були дуже забобонні. Бабуся Владо, Боженка Шкленарова, яка оплакувала діда, загиблого на війні, знала всі прикмети та вірування, і старші завжди приходили до неї, щоб обговорити хороші та зловісні знаки. Вдова Шкленарова жила неподалік кладовища, на Цінторіжці (назва вулиці – прим. пер.). Коли вона померла, її просто довелося перевезти по сусідству. Вона мало що лишила спадкоємцям, хіба достатньо грошей (якраз на похорон); з нею не було клопоту. Хоча горішню частину кладовища вже багато десятиліть не використовували, бо там бовваніло страхітливе різьблення незнайомого умільця, що забрів  якось у село, за окремим проханням там було поховано Шкленарову. Вікна будинку Шкленарової дивилися на неохайні дерев’яні хрести кладовища, на гіпсові рельєфи Марії, що дивляться на небо з понищеними обличчями, та на самотню вежу церкви у самому кінці. Більша частина її дерев’яної хати була прикрашена охайним різьбленням, також при вході були високі ворота, через які не можливо було побачити, що відбувається у дворі. Такими були майже всі будинки в Ясній Хорці. Крізь двоє маленьких вікон в оселю ледве пробивались промінці сонця. В хаті було дві кімнати, одну вона ніколи не використовувала, а іншу лише взимку, бо проводила час переважно в літній кухні поруч із залізною плитою, від якої в будь-яку пору року пахло вареною кукурудзою та салом. З сусідкою Штрофековою вони не були в добрих взаєминах, бо та не вірила у жодні забобони та прикмети. Навіть в Бога не вірила, тільки в певні правила. Шкленарова в свою чергу вважала її відьмою, і як могла уникала. Було достатньо підстав побоюватися її, бо її мати, бабуся, прабабуся та прапрабабуся, і навіть сама Штрофекова овдовіли за рік чи два після одруження, і вони оплакували своїх чоловіків протягом всього свого життя. Шкленарова не часто виходила з двору. Цілими днями підмітала, складала гілки до купи. Вона використовувала старі бляшанки для сушки кісточок, мала свій рецепт маринування м’яса. Кажуть, що цей спосіб приготування винайшла сама Шкленарова, а всі інші вже у неї навчились. Тож Шкленарова знала всі вірування, вона також розуміла все, допомагала всім, навіть циганці, жінці дядька Томаша, яка перед початком війни отримала його прізвище. Хоч як не дошкуляла вона Шкленаровій, та нічого поганого їй не робила.

 

Ще одна біда тітки Томаш – голос. Її називали “яструбкою”, оскільки вона не могла вичавити з себе жодного нормального звуку. Говорила з помилками, тараторила, іноді хрюкала під час розмови, як свиня. Багато хто каже, що так сталося тому, що вона пропила свій розум. Інші також часто пили в Ясній Хорці, але в тітки Томаш в руках крім вина “Нова” нічого більше не бачили, вона сама вирощувала виноград. Також злі язики здавна плещуть, що вино “Нова” отруйне. Спершу людина божеволіє, а згодом висушуються кишки. Звісно, були люди, які казали, що немає кращого сорту винограду ніж “Нова”, і що “Нова” це і є життя. У Томашів коло двору був старий туалет, крізь погано прибиті дошки якого просочувалось світло. Тітка Томаш зайшла туди, де до неї хтось вже побував. Раптом звідти почувся крик. Шкленари прибігли допомогти. Тітка Томаш нестерпно смеріділа. Вона, бідна, стояла по пояс в лайні. Обидва Шкленари, син і внук Боженки, з’явились вчасно, заткнули носи так, ніби це не від їхньої родички стояв сморід. Старий Шкленар пожалів тітку Томаш і пригрозив малому, що почав реготати. Він дав їй пляшку горілки, і сказав, що цим краще заспокоїть чоловіка. Застеріг, щоб більше не витворяла нічого схожого. З того часу ніхто не намагався вгамувати свого розлюченого чоловіка засохлим лайном.

 

Погано йшли справи Шкленара під час війни. Звісно, усі потерпали, але Шкленар особливо. Разом з іншими чоловіками вони партизанили в горах. Жінки тоді рідко ходили до корчми. У Шкленарів були різноманітні вина – і дешеві, і дорогі. Не дарма в них скуповували вина навіть люди із сусідніх сіл, в основному “Нову”. Якщо іноді до них заходили “червоні” або німці, то їх відразу треба було напоїти; точніше кажучи, Шкленар платив вином, щоб йому не вистрелили в голову. Ось така була оплата за випивку – життя, але, як казав сам Шкленар, навіщо йому життя, якщо немає на що жити. Згодом посилав до пекла усіх: “червоних”, німців і партизанів, котрих хоча б тричі на рік виганяли з-під гір Ясної Хорки. Саме в той час з’явився чоловік в уніформі, в корчмі напивався мало не до смерті вином Шкленарів, та через старість мешканців нікого не міг призвати на службу. Потім тривалий час вони не бачили жодного сліду цього чоловіка, лише чули все гучніші і гучніші вибухи в горах, все більше мертвих бачили серед дерев під снігом, всі сліди вели до лісу. Нарешті, вранці одного дня після ночі, сповненої бойового гуркоту, до села приїхала зовсім інша команда, в різній формі, розмовляла іноземною мовою. Команда, як правило, поводила себе жахливо, була постійно нетверезою від вина Шкленарів, і духопелила всіх селян, яких не могла мобілізувати, бо були вже надто старі. Якщо траплялось так, що довго не могли знайти жертву, тоді били Шкленара. Він також прораховував достатню кількість барил і пляшок з вином, очікуваний урожай, щоб прикинути, як довго може тривати війна. Поки є вино, вони виживуть.

 

– «Ой, Боженко! – казав він сумним голосом до Шкленарової, яка виглядала непристойно молодою порівняно з ним. – Ці примхи можуть тривати ще десь півтора року, можливо, ми можемо впоратися з ними ще півтора року», – скаржився дружині.

Він серйозно сприймав підрахунки вина.

 

У нього було ще п’ять барил, дві повні “Нови”, дві “Муската” та одна “Франківки.” Він розраховував вино на щоденне споживання, на напади німців та “червоних”, що напивалися безкоштовно, та лишив певну кількість для власного споживання. Не було нікого вправнішого за нього у підрахунках. Він не писав на папері у корчмі, він тримав в голові всі споживання децирів і вінців, разом з передоплатою і боргами, із замовленнями і скасуваннями, в його голові завжди було чітке число філлерів (грошова одиниця – прим. пер.) в той момент, коли він кричав про закриття закладу.

 

Він втратив близько ста п’ятдесяти гектолітрів, за винятком п’яти барилець з невеликого льоху під його будинком, згодом військові віднайшли його давильню недалеко від Жаб’ячих гір. Солдати хотіли прорватися до льоху давильні, вони вже добряче напилися, і їхали танками прямо на льох, але танки водило в різні сторони, і тверда бруківка не давала доступу до давильні. Тому вони просто вистрілили у двері підвалу, за яким стояло десять гектолітрів вина, вісім “Нова” та два “Муската”, і якась “Боровичка.” Вони пошкодили не тільки бочки Шкленара. Військові знищили все. Підірвали з танкової гармати. У тунелеподібному льосі під давильнею тріснули дубові стовбури барил, вони гучно скрикували, обручі тріскали, приглушено гукали голосом дрібного птаха, а потім, вибухаючи з таким шумом, що ледь не розривав вухо, заплюскотіли сто п’ятдесят барил вина. Після пострілу гармати хвилі вина вибухнули, і з шипінням ринули на вулицю, зносячи залишики давильні, і лише схил пагорба потроху спиняв той шалений потік. П’яні солдати розляглися на землі, іноді сповзаючи вниз, дарма намагаючись ковтнути хоч краплю вина, тулячись аж до краю урвища, звідки скелясто-кам’янистий схил Жаб’ячих гір ставав все крутішим. Це було б лише найменшою неприємністю, але один танк завис на схилі пагорба, туди його завели солдати в нетверезому стані, половина гусеничної стрічки висіла в повітрі, решта танків все ще гатила у вхід до льоху. З іншого боку підвісні металеві пластини чіплялися до пухкої, запиленої землі, швидко перемелювали ґрунт, виливаючи вино, все рипіло під м’якою землею і танки навіть не думали зупинятись. Досить було проїхати кілька метрів у бік виноградних лоз, танк починав ковзати, потріскуючи, аж до самого підніжжя Жаб’ячої гори. Тим часом “Нова” дзюрчала навколо нього під блискучим сонячним промінням, кидаючи пінисті хребти по всьому винному потоку, омиваючи канаву, що вела до гори, а потім розтікалася ґрунтовою дорогою коло Жаб’ячої гори, як величезна коса з легкими пінними вершечками. Місцеві називали цей випадок помстою Шкленару. А він, звичайно, радів, що п’яні солдати в гніві бомбардуючи схил гори, стріляли, поки не знищили всі винні льохи. Тож Шкленар міг розраховувати лише на вино, яке він зберігав у льосі під корчмою, і на скромні запаси винограду у своєму непошкодженому підвальному приміщенні. Але цього всього було не надто багато. Ось так виникла гостра нестача доступного вина, і Шкленар старанно молився усіляким богам, Матері-Землі, яка одна могла закінчити війну протягом року-двох. Так і сталося, хоча Шкленар цього не застав, його вже не було в живих, його підвело серце.

 

Молодший Шкленар тоді був ще у горах, падало куди більше бомб, ніж будь-коли раніше, солдати переслідували партизанів. Шкленар теж бігав туди-сюди і смиренно молився кожен день, аби просто вижити, інше його не дуже цікавило. Якщо бачив солдатів, що біжать праворуч, він теж починав бігти праворуч, коли нападали на когось, то він теж прикидався ніби нападає. Звичайно, він також бачив, що всі навколо нього просто прикидаються, кожен напад – це одне величезне маскування, а з іншого боку – просто театральна гра. Молодший Шкленар навіть міг би насолоджуватися цим, якби справжні кулі час від часу не пролітали біля його голови. Він весь час думав про те, щоб сісти з кимось і випити пару чарок горілки, або зіграти в карти, бо на інше не було вже сил. Свинцевим поглядом на всіх дивилась втома. Шкленар ледве міг підняти гвинтівку до плеча, це забрало багато часу, аби вистрілити хоч раз.

 

Він би не осквернив руки, якби не прийшла звістка з села, що помер його батько; тоді Шкленар страшенно розлютився, він ненавидів усіх навколо себе, думав, що батька забрала війна, а не його серце; він був певен, що його серце билося би ще добрячих двадцять років. Відтоді він цілився точно, його не цікавила втома, він ніби переродився. Його захопив гнів, він за два дні вбив більше німців, ніж інші за весь час війни, його обличчя смикалося в жаскій посмішці, коли він бачив німців, і якщо й не думав про смерть батька, вбивав їх, доки не спало напруження. Його не цікавив той кульовий душ навколо, він ішов попереду, стріляв і стріляв, а коли вже не міг стріляти, він вийняв маленьку сокиру, яку отримав від батька. Наступного дня з його пальта, обличчя і волосся капала кров. Інші почали уникати його, кажучи, що Шкленар повністю втратив глузд, і ніхто не знав де його межа, і чи є вона взагалі.

 

Тоді німці здалися, поступовий відступ ставав їх захистом. Партизани не сильно цим переймалися, вони просто пили горілку, за винятком Шкленара, який ходив, як скажений пес, слідами німців. Він зійшов на пагорб, сонце сідало, промені світла все ще падали на вершину пагорба і кров на снігу не можна було відрізнити від червоного сонячного світла. Все було ніби сповнене крові, чи все було повне сонячного світла. Важко було зрозуміти. Шкленар зупинився, дивлячись на червоне море світла, на сніг, задихаючись. Потім неподалік почувся шум і тріск. Він повернувся, попрямував на звук. На гілці висів молодий білявий німець. Він з останніх сил смикався, петля товстої мотузки напружилася на його шиї, обличчя ставало синюватого кольору, він ще смикав ногами. У сонячному світлі це виглядало так, ніби хтось грався лялькою-маріонеткою.

 

Мотузка лежала під прилавком Шкленара понад сорок років. Це було давнє повір’я, катам колись належним чином платили мотузкою, бо, за забобонами, якщо мотузку, зняту з шиї повішеного, покласти під прилавком корчми, питимуть більше. Владо навіть не знав про це, лише кілька старих жителів села здогадувались; але вони знали лише те, що Шкленар в останню хвилину проштрикнув ножем німця, який вигинався на мотузці.

 

З останніх сил старий Шкленар розповів Владо всю цю історію, що молодий німець даремно дивився на нього вмираючим поглядом, а той мовчки стояв у кривавому морі снігу і чекав, поки тіло німця розслабиться і більше ніколи не буде рухатись. Тільки скляний погляд продовжував благати Шкленара про допомогу, зморшки вже зникали, розгладжуючи обличчя молодого солдата. Довгі хвилини Шкленар байдуже дивився на мертву пару вовчих очей, потім піднявся на дерево і перерізав мотузку сокирою.

 

– Ви нам багато заборгували, і, на жаль, саме тобі випала доля заплатити, – сказав він, повернувши тіло на спину. Потім розв’язав шматок мотузки навколо солдатської шиї, обережно загорнув його, поклав дорогоцінний скарб у сумку і залишив німця на землі.

 

Збентежений, Владо не міг нічого сказати, дивився то на підлогу старої санітки, то на прошивку зношеної штучної шкіри; він міг сказати що-небудь, але відчував – зараз це буде недоречно, тому він краще зачекає, поки старий замовкне. А санітка, що прямувала до міської поліклініки, вимкнула сирену.

 

З угорської переклала Євгенія Колесникова