парті_сайт

 

 

Наразі у них було все, тож вони спорожнювалися і надзвичайно швидко вкладалися. Їх ноги ковзали по бетону, вони горнулися один до одного, їхні волохаті пахвини одночасно здіймались та опускались, вироблявся жир, гормон, кістковий мозок, малесенька, дурна воля. Вони однакові на вигляд, потім з одного буде сіромаха, з іншого — олімпійський спортсмен. Зрештою, хто знає: що як поталанить із можливостями? Розглядав їх, потім задумуюсь про свої, але не знаю. Це йде з глибини. Мабуть, так і є: здатність йде з глибини і довгий час дужчає більше за організм, все більша і більша, як кажуть, «обдарованість». 

Я не кажу, тіло росте, як же  воно може не рости? Розростаються тканини тіла, шкіра постійно розтягується, зморшки не встигають утворюватися, максимум виступають плями. Безперебійна робота стає помітною, примножується сама по собі. Останнім часом багато думаю про це, про шкіру та про все, в мене є час, якщо маю настрій, то налаштовуюсь на роздуми, дивлюсь у вікно, спостерігаючи за власною метушнею. Я вже працюю лиш для свого задоволення, запишу це для себе у своєму зошиті, та й не дуже показую комусь, правда, немає й того, хто б цим цікавився.

Озеро Балатон, у певному сенсі, супроводжує моє життя, оголене, і в його крихітному, хвилястому вбранні я сиджу перед завданням, але частіше за все я вже навіть не переймаюся часом, лиш слухаю, як очерет хрумтить під зубами, як тремтить гладінь, одна за одною, майже як нескінченність. Іноді сонячним ранком пускаю сльозу, отак думаючи. Я старію, це не виняток. Мабуть, колись варто подивитися, кілька років тому пообіцяли трилер зі знижками для Альянсу, а потім показ так і не відбувся, багато телепнів-бігунів кривили губи, що є розпорядження, таке йде з Чемпіонату Європи вгору. Та вам на це начхати, я думав, дурні качки.

У мене це було ще з самого дитинства, проте сім’я проста, без спеціальних умов і настанов. Також моя мама працювала в їдальні, так змалечку я вже вмів впоратися з пісним тістом і хлібом. Ще з залишками жиру, звичайно. Я часто приходив до неї, щоб був той, хто піклується про мене. А потім понеслося. Бідолаха не дуже любила мене, вважала, що я на гормонах. Тоді це було модно: на гормонах. Злазь звідти, ти дурнику, потім розтовстієш, і тебе коти з’їдять, я пам’ятаю, вона це завжди казала. Велика, важка кухня, котів, правда, було багато, як мінімум через щурів. Не хотіла, але одного разу все ж представила кухареві. Подивіться, це —  Калманка. У вересні він йде в перший клас, і він вже може з’їсти кілограм жиру.

Цей чоловік лиш тихо сміявся, оцей шмаркач потім ще помре в нас тут, Піріке, а потім він зважив його задля жарту, намастив на кришку. Ну то покажи мені, дитино! Чи спробую з секундоміром? З великим задоволенням. Моя мати переминалась з ноги на ногу, сміючись, стидаючись. За хвилину я з’їв двадцять дев’ять шматків цього липкого, пухкого магазинного жиру. Той кухар дивився на секундомір, дивився на порожню кришку, базікав, белькотав. Але він подарував пляшку яблучного соку і два форинти на морозиво. Велике діло, до цього я куштував лише те, що було по п’ятдесят філерів. Він сказав, що я можу прийти в інший час, щоб попрактикуватися на залишках, особисто дав дозвіл, і ще казав жувати багато гумки, гуми, будь-чого для того, щоб розвивати щелепу. І ще, чи хочу я ходити на тренування.

Та звичайно, хай вам чорт, так! Тож після цього двічі на тиждень я ходив на Бійню. Насправді це не було тренуванням, одна довга зала, матеріал у мисках, кожен робив все однаково. Я був другокласником, але він взяв мене до підлітків. Такий кволий маленький ніхто до великих підлітків. Я дійсно мав вагу, але нічого більше. Тільки воля, прагнення. Вони змагалися в категорії м’яса з голови, сиру, бекону коли як, а саме в категорії жиру — ніколи. Звичайно, для таких жорстких матеріалів, саме жування — найголовніше, недарма я відставав у змаганнях зі своєю маленькою щелепою. Але за кількість у мене було пару відзнак.

Спочатку цукерки мені були не до вподоби, ми їх вважали школярством для дівчат, маленькі пролетарки в шубах, правда. У школі вони лише бачили, як я зростаю, зміцнююся, але ніщо інше їх не цікавило. Я був середнім студентом, мав двійки, трійки, але п’ять із рахування. Однієї осені ми вирушили на навчальну прогулянку до Кондитерської фабрики. Тамтешній працівник сказав, що ми можемо з’їсти стільки, скільки влізе, але в кишеню та мішок нічого класти не можна.

Справді? Справді, каже він. Ми саме стирчали біля шоколаду Інота, тобто біля його маси, що не мала форми і не була розфасованою. І вона ще була теплою. Спробую, думав. Була дівчина на ім’я Ібоя, мені хотілося їй імпонувати, показати, що я щось вмію, що в світі є не тільки сольмізація й лазіння по канату.

Дасте одну ложку і соду? Дам, відповідає. Звичайно, я не мав наручного годинника, просто так рахував сам, подумки. – За перші десять хвилин мені вдалося спожити два кілограми двадцять грамів? На трьох двадцяти попросив перерви, за правилами, у правильній позиції, ліву руку вгору, права на шлунку. Трошки очистився, прямо там, біля теплого комп’ютеру, в ті часи ще не було цих засобів, ані спрею, ані нічого, лише так — пальцями та кінчиками хусток. «Мало», — подумав я собі, а потім наївся від пуза. Цей працівник заводу був зовсім білим, гикав разом зі мною, він сказав, що цього буде достатньо, він не викликатиме швидку допомогу. Ось тоді я вперше відчув це сп’яніння.

Це трепетне відчуття, що в тебе вміщується більше, ніж ти сам, що ти щоразу розширюєшся всередині, щоразу зростаєш, відкриваються невідомі, глибокі камери, і ти виштовхуєш смерть. Така малявка, а потім як відіграється! Я хотів побитися об заклад на «п’яну вишню», це була велика рідкість, всі вони йшли на експорт, ми її навіть на Різдво не бачили, але він сказав, що він пас, треба йти. Щоб тебе, брехло, сказав йому. Він не наважувався вдарити, хоч я йому в живіт дихав, просто пішов і покликав міліціонера.

Ну, той вже вирішив проблему на раз-два, потім відвів мене до себе, запропонував арахісове масло, запитав, чи я кудись регулярно ходжу. Що ж, до команди Кініжі-Хушош. Сказав, щоб я облишив тих сіромах, вони тільки набирають вагу, ніякої техніки, він перевірив, після кожного тренування гроші на трамвай, після змагань невелика закуска, булочка з салямі, безалкогольний напій, вони не є великим об’єднанням. В той час кондитерська промисловість вже укорінилась. Стала справжньою професією, з’явилась теорія, навчання, перистальтика, все. Я навіть почав серйозно розвиватися. За кілька років я виграв піонерську Олімпіаду на березі озера Балатон.

Я був другокурсником на індустріальному, та вже початківцем серед дорослих, правда, п’ятим у списку, але початківець. Тільки тоді почалась реформа, і в той час розпочалися модернізації, і змагання із вживання однієї страви були скасовані — це вже у минулому, тож аматори могли обирати лише меню. Це аж ніяк мені не подобалось — зовсім інший світ, чи не так, завжди потрібно зосередитись на кількох речах, як у п’ятиборстві, іншими словами, потрібен інший духовний настрій. Не кажучи вже про те, що в нас такої традиції-то не було, болгари та радянські все принесли.

В першу чергу проблематичним був суп, що саме був першою стравою. Серед дорослих базовий рівень був вже досить високим, десять кубічних децилітрів, частіше за все суп абале або теплий холодець. В мене були надзвичайно чутливі нирки, низька пропускна здатність, і це, звичайно, було недоліком. Лікар сказав мені, що ніколи не буду супер крутим. Але який вісімнадцятирічний повірить у це? Чи повірять мої однолітки, якби я сказав, що один з десяти. Мені було все одно, я стиснув зуби, почав приймати сечогінні засоби. Заборонили, ну-ну, але я просто змушував, просто це робив. Тоді моє серце не витримало.

Скажімо, з ліпідами у мене все більш-менш добре, так офіційно називали м’ясо, другий вид страв, міг з’їсти 4,70 бекону. Серед десертів я завжди мав перше місце у фруктових вафлях. Також у так званій соусній секції. Це підраховували на квадратний метр, мій індивідуальний рекорд був два дев’яносто вісім, лише для порівняння, Ігор Вокстогонов став чемпіоном Європи в Софії в шістдесят дев’ятому із 3,21.

Коли повернули реформи, і можна було змагатися на швидкість, я знову взявся за це, а що як міг би більше заробити. Мене призвали в армію з посвідченням Гонведа. Але від цього тільки біда і травма, м’язи підборіддя були дуже проблематичними, також була проблема з ковтанням. Звичайно, у нас тоді не робили відповідних операцій, лише в Галле та Ленінграді.

Я ледь не загинув у Кечкеметі, у Спартакіаді дружніх армій. На прохання радянських ковбаса з конини була в обов’язковому порядку, і ми цього надзвичайно боялися, бо ж ми ото так знали, що це. Ну, от ще й застряг шматочок вати у ковтальних м’язах. Це така марля чи що. Негайно заміна, операція на гортані, довелося пропустити майже півроку, лікарня Гонвед і тому подібне, яке велике катування. Але тоді я все ж вірив, що лікарі можуть казати що завгодно. Я оклигав, на другому тижні почав тренуватися з інфузією, що було суворо заборонено, але я лежав, що робити? Про це дізналися, прийшов майор, волав. Ви що, померти хочете? Ні, киваю головою, але я повинен тренуватися. Ну, тоді це було дозволено спеціальним міністерським наказом. Але я й так став значно слабшим, особливо з нервової системи.

Невдовзі у Катовіце був діагностований астматичний тризм. Я злякався, і тоді якось всередині все перевернулось. Це не було чітко зазначено в описі, але людина розуміє, для чого її тримають. Чи є довіра. Вони політично не були на моїй стороні, вступлю до партії, думав, але вони кривилися, я й не наполягав на цьому. Я кілька разів був обраний у Б-команду, мав ящик медалей, диплом, але нічого більше. Ну, кажу, зупинюсь. Я був дипломованим механіком, думав, що на цьому буду заробляти. Здав обладнання, вони не плакали за мною, і я за ними також. Навіть і мови не було про букет квітів чи, принаймні, годинник.

За кілька місяців я одружився, це було якоюсь спортивною любов’ю, дівчина займала перше місце у групі консервів, за це її помітили у Нодьтаді, статна сільська дівчина. З рухом все було добре, тому навіть потрапила на Всесвітній фестиваль молоді і студентів в Гавані, тож, там вони провели таку невелику демонстрацію, окремий військовий літак довіз матеріал, тож вона стала першою у страві з квасолі та ковбаси. Навіть «Непсабадшаг» написала про це, Фідель Кастро так аплодував, що потім впав з трибуни.

Але Гізі була низькою, в неї постійно були проблеми із вміщенням їжі, ще пізніше вже я не хотів, щоб вона так багато їздила, тому елітні види спорту вимагали уваги, такий тренувальний табір, якась дієта, домогосподарство занепадає, не готує і не миє, ані сімейного життя не було. Але, по правді, вона сама вже стільки не витримувала, боялась операції, не могла витерпіти постійну дилатацію, гіпсовий насос дуже сильно пошкодив ковтальні м’язи. Тож після першої, тобто єдиної, дитини вона кинула.

Лайошка народився з вагою кілограм − вісімсот, був недоношеною дитиною. Дефіцит вітамінів, як вони казали, справді міг бути, але для Зелених він був лише в другій групі, тобто навіть вагітні жінки не раді були перереєстровувати, навіть якщо це було внутрішнім розпорядженням. Зрозуміло, якщо ні, вони ледве платили відповідні виплати, для сімейних жінок це мало значення. Певно, вони казали, поки можна було, що це кіста. Або міома.

Достатньо буде сказати, що ми обоє потихеньку вигорали, та завдяки жінці отримали квартиру, облаштували меблями та жили як інші. Я був демонстратором на підприємстві громадського харчування у північній частині Будапешту. Я іноді ходив у Кініжі-Хушош, але тільки так, як збираються разом старі хлопці: без судді, без журі, всередині себе. Ми їли мізки, рубці, коли що, головне те, що ми посиділи, очистились, попустували в душі і добре. Після цього йшли кудись їсти. Такі були, так звані, пивні матчі.

Гізі була ще досить спритною, в основному вона змушувала нас чимось займатися. Вона ходила до Ради жінок та подібних місць, розповідала про головне піонерам, проводила весілля дружинників та й мене оговтала. Та нам й справді треба було щось, тому ми з жінкою почали робити такі пропозиції, як Конгрес партії, Сьоме листопада, ще звільнення Угорщини, щось таке.

Я добре пам’ятаю, це було третє квітня, напередодні виступу, приємна сонячна погода, саме час для плащів з балону. Прикрашені символікою з креп- паперу, але театр повний, УМКО-вці, дружинники тощо. Домовленість полягала в тому, що буде хліб, нічого іншого, жінка боялась, ви, ми цього не зможемо перенести, згадай Ілі Фібінгера, і тоді нам буде соромно. Не бійся, кошеня, кажу, це має відбуватися з чотирма спорожненнями. Скажімо, цього спочатку округ не дуже хотів, але згодом вони погодилися на це згори і пішли на це таким чином, що ми йдемо спорожнюватися назад, під час цього буде декламування віршів, потім продовжуємо. Отже, три перерви, сода за бажанням, але рахується тільки чіткий час. Ми обговоримо це до деталей, щоб не було ніякого непорозуміння.

Отже, ми входимо, отримуємо великі оплески, диктор оголошує, що такий-то Калман і його дружина є серед нас, і що ми зробили це і цю пропозицію. З одного боку сцени — почесні голови, товариш Біску, радянський генерал, ветерани, а праворуч пропозиція. Пролунало два гімни, піонери бігають з гвоздиками у целофані, ми їх, звісно, також отримуємо, звичайно, кидаємо їх в авдиторію, як це обговорювалося, і біжимо до столу пінг-понгу.

Перестрибуємо червону мотузку, сідаємо. Стіл нахилений, щоб добре бачити і в середині велика 30-ка. Ми поставили це рано вранці, два декоратори та два кухарі, виглядає гарно. Сорок п’ять кілограмів червоної ікри, нам довелося практикувати п’ятдесят, решта пішла лікареві, фіналістам. Жінка навіть придумала, щоб ми кожні п’ять кілограм ставили декоративну стрічку, тобто таку конструкцію із сала, вона досить декоративна, але також трошки утримує матеріал, під час ходи добре видно, скільки людей стоїть. Ми стартували рівно об одинадцятій нуль-нуль, після генерала, коли просурмив ріг. Завдяки тому, що так добре склалось з перервами, програмами все тривало до обіду.

Нам сказали, що коли ми попросимо перепочинку, нехай жінка випустить хустку, або ж якось помахає нею, тоді можемо йти назад, поки на сцену вийдуть Червоні надмогильні камені, хор, загалом — програма. Під час другої перерви ми були на двадцяти шести кілограмах. Тож ми сидимо надворі,  дихаємо животом, я був одягнений як промисловий працівник, у Гізі − гарний народний костюм матьо, як у селянки. Раптом жінка шепоче, що не знає точно, але в неї з животом проблеми. Та чого ж ще після блювоти чекати, кажу. У нас саме була перистальтика. Але пітніє так, як Ілі Фібінгер у парламенті. Не кажи дурниць, відповідаю, то було інше, в бідного застрягла гусяча печінка. Ну, не знаю, але щось недобре. Гаразд, кошеня, тоді ти йди спорожнюватися, я бачив, це більш в’язке, можливо, трохи полегшає. Випий побільше соди. Тому що вивільнювати гази було дозволено і на відкритій локації. Ми дужі, маємо досягнути сорока п’яти хвилин.

Але на останній перерві її знову нудило, плакала, була бліда, як моя сорочка. Коли лікар вийшов, я обійняв її, ну, це ти тут плачеш? Та, що була першою в консервах? Що ж, її очі трохи засвітились, та сили все так само її бідну покидали, даремно я намагаюсь її підтримати. Ну, тоді нема про що говорити, здоров’я важливіше, ти знаєш, які правила, я йду, кличу лікаря. Йой, так не можна, він скаже журі, вони все зупиняють і стрибай дорогою до Сочі. Тому що це твердо було обіцяно − літаком. Ну, то зберись, ми все ж доб’ємо ці вісім кілограмів.

Беру її за талію, так ми заходимо, обійнявшись, але це кінець, це була лиш метушня, два кілограми, якщо вона це зробить, бідна, сало вже просто заштовхувала в блузку. Так ми протрималися??? Чи спожили??? 49,34, хоча насправді хотіли витримати сорок п’ять хвилин з нагоди ювілею плюс на честь героїв. Але і так все одно було добре. Вклоняємось, руки на серці, гучні оплески, кричать “браво”, ще була домовленість, що вкінці ми пробіжимо по сцені, але тоді ми просто пройшли, через жінку.

Ми навіть не потрапили до роздягальні, приходить заступник начальника відділу мистецтв, потискує руки, цілує кожного з нас двічі в щоки, весь червоний, настільки він був вражений. Запрошує, давайте залишимось на званий обід, товариш Свигадурін хоче привітати вас особисто. Я дивлюся на жінку, голова її схилена, але вона дає знак очима, звичайно, ми не можемо відхилити пропозицію. Ми спорожнилися, вирівняли подих, кажу лікареві, щоб зробив їй ін’єкцію. Не використовує. Ми саме сідаємо за стіл. Випий коньяку, Гізі, шепчу на вухо, нап’ється, але стане тільки гірше. Вони якраз винесли друге, коли вона зомліла. Але так, що впала на шматок смаженого м’яса, а я не зміг підхопити. З дитинства такого не було, каже, і падає вперед, наче мішок.

Приїхала швидка, ми вже були на ресепшені, щоб не було сильно помітно. Лікар питає що вона їла, така товста жінка з проблемами із серцем, ну, вона, мабуть, занадто переїла. Так само, як і я, докторе. Але все ж, що саме? Кажу ікру. Ну, вона точно вже була зіпсована. Я не сперечався. Я навіть не сказав, що було нашою пропозицією. Досить того, що жінка ледь не померла.

Ми розлучилися два роки потому, вона зійшлась із знайомим тренером з випічки, і вони втекли до Нью-Йорка. Вони виступають у всіляких подібних вар’єте і нібито, у нічних кафе, я чув, що вони мають досить вдалу пісню, Гізі замішує тісто, формує його кульки, а потім кидає їх людини у рот, але з п’яти метрів, з шести. Той їх одразу їсть, сирими. Двоє Хангерів, так їх звуть. Але це неприємно, так жартувати з хлібом. Колись вона писала і просила пробачення, вона на мене також не ображається, але у неї є життя, яке вона хотіла б провести у любові. У них все добре, багато купаються в морі, передає мільйони поцілунків Лайошці, каже, що хотіла б його потім взяти сюди на навчання. Я на це нічого не відповів.

Так повільно все залишається позаду, я навіть не жалкую, мені достатньо себе, замикаюся тут, ламаюсь і будую. І я слухаю моє серцебиття, маленький гуркіт. Я також чую, як тканини ростуть, все. Мій син каже, що він зробить нормальний вхід, було б достатньо трохи розширити кухню і тоді б вже вмістились подвійні двері. Але навіть і так, четвертий поверх без ліфта, чому?

І найголовніше, що я не прагну. Я живу всередину, в мені вкривається хвилями безкінечність. І вже змагаюсь лиш з собою, або ж, як мені це назвати, це навіть не гонка. Презентація. Я скажу вам так, як є, всередині мене мир, повільне очікування. А моя шкіра все ще розтягується, в цьому немає нічого поганого. Якщо вона порветься, якщо я коли-небудь помічу, що вона рветься, змию її, очищу себе та зачиню двері для цієї Гізіки.

Старий міліціонер, тренер з Кондитерської промисловості, коли він приходить з матеріалом, готує їжі на тиждень, забирає обладнання на чистку, приносить чисте. Перистальтика іноді допомагає, особливо з того часу, як я намагаюсь це робити разом із пачкою. Ніхто не вірить мені, що станіол також входить. Я вигадав цей чемпіонат Балатона, цей Кубок русалки, я даю собі різні імена, Гордон Шіофокі, Джо Буффало, Ратата, італієць, і все інше, і ми перевіряємо мої знання щонеділі вдень.

Зрештою, це не має значення, але я маю точний облік, я можу подолати чотириста штук за годину, а якщо не зніматиму їх срібної обгортки, то п’ятсот сімдесят. Малята вишикуються як доміно, я спрямовую на них торшер, вид з Бадачоня може бути таким у сонячну погоду, а точніше з Тіхані, для мене це вже не має значення, але старий Йено каже, що скоріш з Тіхані. І те світло виблискує на воді — як блискітки у вар’єте. Я просто штовхаю першу і хвиля вкриває всі інші.

І годую своїх котів. Є одна, Гізелла, та важить сто сім кілограмів, п’ятдесят три сантиметри заввишки, смугаста. З неї щось вийде. Вона з’їдає десять кілограм маргарину, того дешевшого. По дві години на день я жую разом з нею, є такий чехословацький гумовий брусок, його особливо. Але вона просто дме на берег озера Балатон, просто дряпає повітря. Навіть не знаю, іноді мені цікаво, чи знайдеться хтось, хто візьме цих нових маленьких дурнів на навчальну прогулянку до Кондитерської фабрики.

Лайошка на них дивитися навіть не може, хоча він уже навчений мисливець і стрілець у Гонведі. Стискає зуби, не вимовляє ані слова, провітрює, приносить нутрощі диких тварин, шипшину. Мені не дуже подобається, коли він приходить. Ми його боїмося. Але так все склалося, Гізелла навіть мене не любить. Мені довелося поставити сітку між нами. Кусає. Я не хочу привчати її до м’яса, це буде через кілька років, коли прийде час. Зрештою, я теж почав з жиру. Не поспішай, Гізіке, я кажу їй, ти повинна бути спочатку старанною, ти це робиш, я це роблю, але даремно. Мала — великий дурник.

 

З угорської перекладала Швачко Вікторія