дарваші_сайт

[Бог. Батьківщина. Родина, 2015]

Над водою пробігала дорога. Вище, на садових терасах всюди ряснів ядуче червоний цвіт кущів отруйного олеандру, між якими пробивалися зелені парослі інжиру. Білий ряд нагромаджених одне на одного столітніх будинків, як і церкву та довгу модернову споруду лікарні, побудували на скелях гори. Вілли хизувалися своїм сліпучо-білим кольором, на деяких під вітром, що дув з боку води, майорів національний прапор. На балконах сушився одяг, матроські гімнастерки, однострої місцевих організацій, жіночі спідниці та блузки, дитячі речі. Де-не-де, висіли чорні сутани, немов німе зловісне попередження: тут живе служитель Господа. Берег був вузький, з нерівною лінією дрібних скель. Жовта звивиста піщана стежина вела в бік порту. Чоловік палив цигарку, у картатому пакеті він приніс пиво та бутерброди. Дівчина сиділа у воді на краю мілини, хвилі облизували її грубі стегна. Голова в неї безперервно рухалася як в того, хто лобом хоче ляскати по воді. Чоловік димів цигаркою, підтягнув до себе пакет і, шукаючи пиво, почав в ньому порпатися. Відкоркувавши пляшку, зробив кілька ковтків. Свою сорочку він вже розстелив на скелях, але свої чорні штани не зняв. Вчора та позавчора вони були на цьому ж місці. 

Хлопці були стрункі, жилаві та засмаглі. Вони прибігли до води з прохолодної тіні вілл і з собою не взяли нічого. Ну, хіба що пів-булки в руці або баклажку тонізуючого, більше нічого, ані м’яча, ані патичка, бо вода та берег давала їм все, що було потрібно. Вони прийшли босоніж, у чорних плавках, які щільно облягали їх сідниці. Коричнева шкіра на їх спинах була натягнута так, ніби вона ось-ось лусне. Мабуть, під неї і горошини не вдалося б запхати. Вони були галасливі й дикі. Боролися і влаштовували жорсткі бої між собою. Пірнали у воду зі скель, оце був стрибок торпедою, оце – солдатиком, а оце – лише праскою, реготали вони. Вода навколо них просто кипіла, вони силою розкидали ногами пісок, кидалися гострими мушлями. Сміялися, коли в когось з них було поранено спину чи стегно. Вони злизували з себе кров і спльовували її у воду. 

Чоловік неспішно пив пиво і палив цигарку. Дівчина сиділа на мілині та похитувала головою. Іноді щось собі буркотіла. Чоловік подав їй знак.

– Добре, якось іншим разом.

Або міг лише сказати, цього не можна. Завтра.

Один з хлопів, білявий, з обличчям як в у дівчини, мав вії, на яких могло б втриматися найпишніше олеандрове листя. Його локони билися по плечах. Якось він підійшов до чоловіка, одночасно поглядаючи в бік дівчини.

– А, що в неї?

– Хвора – сказав чоловік.

– Що з нею сталося?

– Такою народилася.

– Цигарку дасте?

Чоловік протягнув йому одну.

Хлопець стояв там і палив цигарку, спостерігаючи за дівчиною. Він перекинув одну ногу через іншу, як це роблять водяні птахи. Стояв твердо, бо з ним були вода, вітер і пісок. Його біляве волосся світилося і він примружив очі. 

– Як її звати?

– Маріца.

– Гарне ім’я. І, вона весь час тільки сидить?

– Ще, може піднятися отими сходами – показав чоловік за свою спину.

– Вона розуміє все, що я їй кажу?

– Не все – сказав чоловік. – Розуміє якусь частину.

– Від інших людей чули, що вас уже бачили – хлопець лобом кивнув в напрямку вілл. – На богослужінні. А, ще, в лікарні. Буваєте на ринку.

– Ходимо, за звичай – знизав чоловік плечима. – Ви сюди ходите тільки влітку, правда?

Хлопець кивнув, підійшов ближче до дівчини і дещо нахилився, розглядаючи її тіло.

– Вона не вміє плавати – сказав він.

Чоловік похитав головою:

– Вміє.

Хлопець різко кинув недопалок і посміхнувся:

– Ви її відпустите з нами?

Питання прозвучало без жодного сарказму. Скоріше, воно свідчило по цікавість. Питання, що виникає само собі. Чоловік глянув на дівчину:

– Ти з ними поплаваєш, Маріца?

Дівчина закивала головою.

– Гаразд, однак, тримайтеся берега. Чуєш?

  Хлопець відбіг, щось гукнув своїм товаришам і вони одразу підійшли. Оточили дівчину, на щось показували пальцем, шушукалися і в долоню собі хіхікали. Дівчина мала величезну голову і діжко-подібне огрядне тіло. З-під тонкого рідкуватого волосся висвічувала рожева шкіра голови. Її обвислі груди нагадували пару подушок. Вся шкіра в неї була біла. Кивала головою. З шумом зайшла у воду, а потім обережно лягла на неї. Вона справді вміла плавати. Хлопці взяли її у кільце, плескалися, хлюпалися навколо неї, пропливали під її тілом, а коли виринали перед нею, сміялися прямо їй в обличчя. Оббризкували її. Кричали та верещали. Допливли з нею аж до великої скелі, обприскали її з усіх боків, після чого повернули назад. А, на вершині самої скелі, сиділа дебела чайка. Вона дивилася на них, ніби вперше таке бачить. Навіть не ворухнулася.

– Це було класно – сказав тяжко дихаючи хлопець, коли повернулися назад. 

– А, ви вправні, дуже вправні – сказав чоловік.

Дівчина вже сиділа на березі, її губи посиніли, кивала головою. 

– Завтра також прийдете?

– Ну, звичайно – сказав чоловік, відкоркувавши пляшку пива, після чого підняв голову і подивився хлопцеві прямо у вічі.
– А, можна, я доторкнуся до твого волосся?

Для хлопчика це було несподівано, віна скривив рота.

– Мого волосся, навіщо?

– Навіть, не знаю – сказав чоловік. – Просто, я й не знав, що воно буває таким, як в тебе.

Хлопець засміявся і нахилився до чоловіка. Шкіра на його плечах напружилася. Волосся його було мокре і злиплося у пасма. Чоловік обережно доторкнувся до одного з локонів. Потім, хлопець побіг назад.

Чоловік сидів на березі, пив та палив цигарку. Кидав у воду камінці. Порухав пальцями ніг, підійшов до доньки і подивився на її волосся. Дівчина кивала головою.

Вони й на другий день вийшли і хлопці знов узяли з собою дівчину поплавати. Влаштовували з нею ігри і вже не обприскували, а намагалися зрозуміти її потенціал. Чи вміє вона плавати на спині. Вона показала, що вміє. А, під водою? Вона могла й під водою. Було дивно, бо підчас спільних з нею занурень вони бачили, що під водою дівчина продовжує кивати головою. А ще, вона киває головою і тоді, коли плаває на спині. 

– Ви запливли надто далеко – сказав чоловік, коли вони повернулися. Біла неоковирна діжка в оточенні жилавих засмаглих тіл. Їхні губи були сині, вони часто дихали, синню води були наповнені їхні очі.

– Вона вміє плавати! – сміялися хлопці.

– Вона плаває краще за нас – сміялися вони ще голосніше.

– Ви запливли надто далеко – повторив чоловік.

Хлопці засміялися і побігли.

Наступного дня чоловік і дівчина знов були на березі. Дув ледь помітний вітер. З-біля кам’яних сходів похитувалося криве деревце. Смітник на вулиці був переповнений. Чоловік закурив і почав пити пиво. Невдовзі, щойно віддзвонили дзвони, показалися хлопці, всі п’ятеро, плескаючи стопами вони бігли, спускаючись кам’яними сходами. Гралися в доганялки серед скель. Стрибали босоніж по гострому мов лезо камінню. Робили стійку на руках у найколючіших місцях. Засипали одне одного галькою, рінню, піском. З криками забігали у воду. Занурювалися під воду і виринали на поверхню, гучно пчихаючи, кричали, свистіли. Збирали морських їжаків, кидаючи їх на берег, де вони непевно рухалися, а їхні голки, які сторчали на всі боки, ставали синіми від сонячного світла. Один з хлопців ловив рибу гостро відламаним ціпком. Він здобував рибу, проколюючи її під зябрами. Рух, яким він робив прокол, був настільки швидкий, що його було майже не видно. Парубок був блискавично швидким, але з мрійливим поглядом. Дівчина кивала головою. Хлопі склали багаття і підсмажили здобич. Дівчину вони теж пригостили. А вона, киваючи головою, їла. Їм знов закортіло поплавати. Рот малого блондина був покритий жиром. А, дівчина лише кивала головою, її рот теж покрився жиром.

Чоловік цмулив пиво з пляшки:   

– Тільки, не йдіть надто далеко.

– А, далеко ми й не попливемо – сміялися хлопці, підморгуючи. – Ми далеко аж ніяк не попливемо!

Запливли, як і робили це щоразу. Пірнаючи та вистрибуючи з води, щасливі дельфінчики кружляли навколо свого великого білого кита. Вони дісталися аж далі за великої скелі. Чайка з подивом вирячилася на них. Вона нікуди не відлітала. Чоловік димів цигаркою і, мружачись, намагався побачити їх. Запалив ще одну і знов ковтнув свого пива. Він похитав головою. Далі вже не сідав, а лишень вдивлявся над водою у далечінь. Тільки, тепер перед очима був лиш холодний безкрай. В ногах збиралися порожні пляшки. Кілька разів вдарили церковні дзвони. Було чути, як тривожно завила сирена. Від узбіччя гори почувся гуркіт якоїсь бетономішалки. Сонце вже взяло курс на захід і почало сідати. Чоловікові стало зимно. Нарешті, у воді він побачив точку, яка дедалі збільшувалася і наближалася. Аби краще бачити, він підніс руки до очей і, зітхаючи, присів. Як людина, яка відчула полегшення. 

Дівчина дісталася берега, дихала рівно і, як завжди, кивала головою. Вляглася на мілині, здавалось, що вона перебуває в полоні мрій. Чоловік зняв з неї кілька жмутів водоростей.

– Я ж казав, що ви запливаєте надто далеко. 

Дівчина кивала головою. 

– Більше не йди від берега, гаразд?

Дівчина кивала головою. 

– Ну, ходімо.

Чоловік підхопив дівчину і підняв її на ноги. Взявши за руки, повів її до сходів, які опускалися до берега. Вона тремтіла і почала тягнути його назад. Чоловік посилив хватку, на його руці повиступали жили. 

– Не бійся, не впадеш – сказав він. – Тобі нема чого боятися сходів, донечко.

А, вона лише кивала головою і йшла з ним, рухаючись боком.

За ними в густій темряві простягалася приборкана сутінками велика вода, до якої вони наступного дня також вийдуть. А, потім, також. Лиш, як вони піднімалися ще теплими сходами, море не поспішаючи злизувало кілька слідів, залишених кимось у прибережному піску.  

 

Переклад з угорської Петер Гергелі

Редактура: Оксана Думанська    

Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ.   

Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду.    

Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.