Бруно Від жорсткого удару в скроню вибухає мозок, час розтягається і я розумію, що це не зараз почалося, а ще у середу, в обід. Я стояв біля вікна, приголомшений побаченим, кожен елемент пейзажу іскрився відблисками і ніс на собі відбиток руки людини, крім бездоганного синього неба і запорошених тополь, що шикуються біля лікарні. Створений людиною, але безлюдний світ постав перед очима. Нерухомий ентузіазм. І тоді я вже знав, що даремно тримався місяцями, даремно вірив у божевільну ідею того, що це теж можна пережити. Система дала збій, ритм діяльності порушився, ніби хворі органи взяв корч, а тіла самотньо задихаються. Я знав, що прийде страх, але ніяк не думав, що прийде він буквально у формі дзвінкого ляпасу. * Його ноги ковзають по мокрій траві. Нападаю, з усіх сил б’ю ногою. Він пробує встати, я топчу його живіт. Він кашляє нелюдськими звуками, ніби в легенях цвяхи. Опираюся на його груди коліньми, але цього разу ковзає моя права нога. Він скидає мене з себе і ліктем б’є мене по шиї. Згори тепер вже він, його твердий кулак дубасить мене по голові, затиснутій під пахвою. Він дістає ніж, його лезо ковзає по моїх зубах і заходить під ясна. Б’є ще кілька разів, потім відпускає. Витирає ніж об моє волосся і відкладає його. Лежу на землі. Заплющую очі. Тільки б не знепритомніти. Пробую сісти, та лежати все ж легше. Мозок відключається. Невимовна втома. Не рухаюсь, бо і дихати страшенно важко. Я не хочу, нічогісінько згадувати. Думки ранять мій череп. Ступаю крок за межі тіла. Голова відділяється від пліч. Хочу, щоб це скінчилося. Він кричить щось своєму дружку. Бере палицю й підходить до мене. Палиця свистить у повітрі. Краплі дощу розлітаються навсібіч. Я очікую монстра, котрого народить самозабуття. Хор На пустих бульварах, у підземних переходах, на терасах ТЦ цвірінькають горобці. З нижнього каменю набережної видно неозброєним оком, як у водах Дунаю веселяться срібні рибки. Сміття немає, а те, що є, розкладається само собою. У кутку великого пустого басейну купалень Сечені маленький павучок плете мережу. Між трамвайними рейками проростають зелені кущі. Із високих точок міста на горизонті можна побачити гори Піліш, а за ясної погоди навіть Альпи чи праворуч і Карпати, якщо через хорошу підзорну трубу. А вночі на тілі пустих готелів видно світлі вікна у формі сердець. Люди сидять вдома, час проходить густіше і сильніше. Природа дихає на повні груди. Дихає океан, дихає і атмосфера. Дихає повітря. Грета Тунберг теж зітхає з полегшенням. Одним оком вона плаче, а другим сміється. Пізніше, коли пройде пандемія, вона напише у інсті, що ці зміни настали у найкращий момент. Те, що відбувається зараз, не кінець світу, не апокаліпсис, а точка відліку і рубіж епох. Промінь пробиває темряву. Пробудження, відродження, початок, обіцянка нового творіння. Свєтка Я говорила із Бруно про поїздку до Шопрона. Думаю, мені вдалося його рознервувати. Потім я спустилася у магазин. Ключі, ґудзики, дзвоники, відкривачки, дверні ручки, поручні, перила, кришки сміттєвих баків. Суть виходу поза межі дому у тому, що не маєш рук. Відрізали по саме плече. Зашили тобі у кишеню. Не торкаєшся речей, за цим треба уважно стежити. Обходиш усіх десятою дорогою. Ні з ким не зустрічатися, ні з ким не розмовляти. Той, хто без маски – потенційний вбивця. Ні на секунду не забувай, що маєш частину тіла, котру ти не можеш захистити. Люди плюють на тротуар, кашляють, блюють, видувають соплі, чхають, еякулюють, дихають і сикають. Смертельні екскременти виділяє панголін і кажан. Хіміотраси, радіоактивне випромінювання, отрута для паразитів. Але ти не можеш літати, не можеш ходити на висоті десяти сантиметрів над землею. Приходиш додому, а на підошвах твоїх смерть. Тому найперше, що робиш вдома – знімаєш взуття і закидаєш у комору. Постійно міняєш три-чотири пари взуття, за кілька днів зараза на них зогниває. * Якщо ти багато часу поза домом, то довго не можеш нічого взяти до рук. Руки тебе не слухаються. Стоїш в коридорі і чекаєш, поки заспокоїшся. Конвульсивно протистоїш пориву торкнутися флакону з доместосом. Боїшся заразитися від знезаражувального. Двері відчиняєш і зачиняєш ліктями, плечима і ногами. З відразою піднімаєш склянку, з відразою вмикаєш світло у туалеті. Фобія доторків. Noli me tangere. Твоє тіло повільно змиряється з тим, що ти у безпеці, що тобі не загрожують речі, котрі дотепер тільки тривожно очікували того, як буде вирішена їх доля. Щоразу слід заново притерплюватися до предметів. * Рукавички і маски – до пральної машини. Дев’яностоградусна виварювальна програма. Одяг – до прання. Стоїш зовсім голий у ванні. Миєш руки з милом під гарячою водою, кілька хвилин. Забризкуєш себе антисептиком з голови до ніг. Натягуєш чистий одяг. Дивишся на червоні плями на тильній стороні долонь. Якийсь час після цього не виходиш на вулицю. Бруно Вона каже, що поїде у Шопрон, щоб востаннє полити рослини. Востаннє, але що значить «востаннє». Вона поллє пеларгонії, і хай скачуть до нас вершники апокаліпсису. Рахую до п’яти. Відкашлююсь, щоб виграти час. Мені не хочеться сперечатися. Питаю, коли вона збирається до Шопрона. Вона каже, завтра чи післязавтра, але боїться, що не зможе повернутися. А це й справді не позбавлено ризику. Кажуть, про ізоляцію Будапешту нема й мови, а точніше якраз що є. Вона хоче повернутися наступного дня, а по-моєму було б краще, якби зранку поїхала, а ввечері повернулася. Я заночую там, каже вона, і наступного дня повернусь. Картку прописки перевіряють далеко не в усіх. Я аргументую тим, що нові правила опублікують в обід, а в силу вони вступлять уночі. Якщо вона вирушить ранком, ввечері зможе повернутись, а наступного дня вже неточно. Правила змінюються вночі, вночі ж припиняють діяти функції та гарантії установ. Прокидаєшся, а того, що було, вже нема. Ні поїздів, ні міст, ні країни. Ізолювати місто проблематично, але не неможливо. Причому з радістю, коли місто – кубло опозиції. Залізницю Угорщини спокійно блокують. Ну добре, каже вона, твоя правда, але я все одно ночуватиму там. Гаразд. Тоді підкину парочку непрошених порад. Якщо у поїзді хтось захоче сісти поряд, поводься дивакувато, тряси ногою, кашляй, поправляй маску, куйовдь волосся. Нервово мни хустку в кулаці. Окей, відповідає вона, буду практикуватися. Після паузи питаю, чи точно я правильно зрозумів, що під час заборони виходу на вулицю ти їдеш до Шопрона поливати квіти. І чи не можна попросити сусіда це зробити. У сусіда немає ключа. Так дай йому. Не дам. Чому не даси. Бо не можна. Зрозуміло. Не можна. Тема закрита. Каже, щоб я не хвилювався, біди не буде. Я не хвилююсь, але від того, що вона каже «не хвилюйся», починаю нервувати. Чи ти знаєш, чому під час епідемій чуми на окраїні сіл встановлювали шибениці? Каже, не знаю, може щоб відлякати чуму. Ні, кажу, так вони давали зрозуміти, що чекає на того, хто порушить правила. Дякую, каже, я теж тебе кохаю. Бруно Порожні вулиці, чисті, просторі площі. Свіже повітря. Повна тиша, ніякого руху. ТЦ «Westend» оточено кордоном. Місто пішло під воду, німе мерехтіння. Спокійний, мирний світ. Тихо скрадається порожній тролейбус. У парку на кущах квітнуть жовті і лілові пелюстки. Запах бузку. Вітер крутить салфетку у траві. Нападає весна і яскраве сонячне світло, важко повірити, що вихідні приходять з дощем і з бурею. Оздоровча прогулянка – таку ось формулу я підготував, якщо раптом мене зупинять старанні стражі порядку. Але дотепер не бачив жодного. Тільки двоє охоронців ліниво вивантажували якісь коробки з фургону біля будинку Улофа Пальме. Свєтка Спиртовим антисептиком знезаражую сидіння. Стелю під себе паперові салфетки, щоб коли прибудемо, я покладу це все у свій так званий вірусний пакет і викину. Не торкаюся сидінь, вікон і столів. QR-код мого електронного квитка провідник своїм зчитувальним пристроєм проконтролює на належній відстані. Моя поношена маска волога зсередини від мого дихання, її би треба вже замінити. Усі обирають сидіння так, щоб бути якнайдалі від інших. Звідси я бачу тільки голову одного бородатого чоловіка за два ряди від мене. На вокзалі я купила булочки, але ще не знаю, як їх їстиму. Кілька людей заходять з перону Келенфельду, але мені щастить, біля мене ніхто не сідає. Бруно казав, щоб я поводилася дивно, щоб відлякувала їх гарчанням. Під маскою не видно, коли я усміхаюсь. У цю хвилину підходить одна жінка у брутальних модних захисних окулярах і сідає біля сусіднього вікна. Її маска – найбільш професійна хірургічна маска N95. Стопроцентний захист на вхід і на вихід. Вона виглядає, як директорка епідеміологічної лікарні, котру тільки що призначили на цей пост. Я пересіла тому, каже вона, що через двох чорних, котрі сиділи позаду, не відчувала себе у безпеці. Дістаю свою хавку і починаю їсти, щоб не потрібно було розмовляти. Стягую маску на шию, щоб могла будь-якої миті натягнути її знову на обличчя. Та жінка втикає у свій телефон, її нігті час від часу клацають по екрану. Приходить провідник, схожий на грабіжника із хусткою на обличчі, прикрашеною логотипами Угорської Залізниці. Дякую, пані, каже він, коли перевіряє мій квиток. Через його змучений голос мені спадає на думку, що, може, під маскою в нього доглянуте обличчя і рідкі вуса. Його зломлений погляд може бути пов’язаний із сумом, прихованим під маскою. * Виявилося, що у бородатого типа немає квитка. Під важким тягарем фіаско він сутуло стоїть у загальному коридорі. Провідник, дотримуючись дистанції, пиляє його за те, що збирався їхати без квитка і маски. На жаль, висадити його під час руху поїзда не можна, він випроводжає того у тамбур, де має чекати наступної зупинки, а там ним займуться представники місцевої влади. Директорка обласної лікарні нюхає повітря і каже, що відчувала цей запах, але не знала, від кого він іде. А я не відчувала запаху. Ми сиділи неподалік одне одного, бородач і я, Жахливий запах йшов або від бородатого, або від мене. Я під підозрою, і це ніби як і справедливо, адже салфетки під моєю дупою шелестять, а моя дешева маска без клапану. Але все ж дивно, що вона взагалі відчула запах у своїй супер масці. Якщо туди проникає запах, проникне й вірус. Якщо ж поганий запах зараз зникне, то правда восторжествує – значить, насмердів бородатий. Насмердів, їхав без квитка і маски. Добре було б довести, що я не винувата. Якось зняти з себе звинувачення. Але чи може остаточно зникнути запах, котрий відчуваємо не ми, а хтось інший. І може, я б його зараз не відчувала, а вона, може, відчуває. Torture never stops. * На дистанційне навчання ми перейшли у березні, мені більше не треба було приходити до школи. Не треба було зустрічатися із колегами, не треба було ходити на наради. Між двома уроками у google-classroom-і я могла випити собі келих вина. А потім почалися наради онлайн, у Zoom-і, і з такими ось темами – робочий зошит треба завантажити у Кріт чи у google-classroom, чи може достатньо, якщо учні перешлють його у месенджері. В мене з’явилося більше часу. А спала я щораз менше. Треба завести правило – заборонено спати менше п’яти годин. Незалежно від того, скільки я випила учора. У ці дні виконую слабеньку чотиригодинну норму. Певний час я ще стежила за подіями, дивилася прес-конференції. Жертви хворіли на хронічні хвороби, пояснювала жінка у телевізорі, а вірус всього лише розставляв крапки над і. Так вона і казала – що крапку над «і» поставив вірус. Більше я новини не дивилася. Може, так і спати буду краще. Все одно все стане відомо. Я дізнаюся про розпорядження, коли говорю з Бруно чи листуюся у чаті з кимось із знайомих. Свої уроки я проводжу до обіду, прибираю, варю, кожні два дні ходжу на закупи. На думку одного з моїх учнів, таким самим було падіння Римської імперії, тільки без інтернету. Одна мама розповідала, що розплакалася, коли її мати читала своєму онуку казку онлайн, але після цього вони не могли, як зазвичай, міцно обійнятися і поцілуватися на прощання. Бруно Я вслухаюся в ефір одного інтернет-радіо, а там коротке інтерв’ю із одним бунтарем-дадаїстом, котрий деградував до самозакоханого селебріті, який сьогодні більш відомий агресивними нападами на жінок; але інколи буває, що коли його застають у сприятливій фазі наркотичної залежності, то він чудесно трансформується, і виголошує такі скандальні, мутні, але потенційно впливові заяви, як колись у часи своєї легендарної юності. Але саме зараз це не така фаза. Маси фанатів цікавляться тим, Чим визаймаєтеся у вимушеному ув’язненні, питає його по-спільницькому підлабузницький голос. Порно, треш-метал, віскі, відповідає той. Дякую за інтерв’ю. Хуй тобі у рот. Свєтка Населені пункти вимерли, перед шлагбаумами не стоять авта й велосипедисти. Лікарка кладе собі до вух білі бумбульки і дивиться у вікно. Я читаю у статті думку про те, що роздавати вакцину потрібно через жеребкування, беручи за основу дати народження, і усі вакциновані отримають спецбраслет, із яким можна буде знову ходити у корчми, ресторани, на стадіони та басейни. Я з’їла останню булочку, вона була зовсім несмачна. Подивилася свою аплікуху з прогнозу погоди: на завтра, кажуть, дощ і вітер. Здається, я заснула від виснаження. У вагоні нас залишилося двоє. Ми не дивилися одна на одну, на початку поїздки ми сформували стабільну атмосферу взаємної зневаги. Принюхуюся, чи є ще той запах. Навіть на кінцевій зупинці ми мовчимо. У Шопроні із поїзда нас виходить п’ятеро, на пероні холодно, окуляри пітніють. Кольорові вікна залу-почекальні. У ніс б’є різкий запах антисептика. У провінції все роблять якось дикіше, провінційна культура – це перебільшення і надмірність. Викидаю салфетки у смітник і дезінфікую руки. На автобусній зупинці висить плакат із червоним написом навхрест: подію скасовано. Сідаю до єдиного на всю привокзальну площу таксі, на заднє сидіння, якнайдалі від водія. Називаю адресу. Він киває, заводить мотор. До сидіння торкаюся лише дупою. За всю дорогу таксист тільки раз відкриває рота, питає, який сьогодні день. Бруно На вулиці піднімається вітер І б’є телевізійним кабелем об стіну будинку. Сьогодні Свєтка повертається із Шопрона, вчора ввечері прислала коротке повідомлення, що все добре. Що ще востаннє поллє квіти, і це не виходить у мене з голови. Вирушаю на звичну прогулянку до парку. Одягаю куртку, може, буде дощ. Вулицею повільно їде поліцейська машина. У ній сидять четверо, пильно розглядають мене, коли проїжджають мимо. * Несподівано ззаду хтось кричить мені. Різко розвертаюсь і ледь не випускаю з рук мобільний. Це комунальник, що збирає сміття, Він стоїть прямо за мною, зовсім близько, я б зміг доторкнутися до нього простягнутою рукою. Підкрався і гукнув мені. У нього в руці інструмент, яким він піднімає сміття з землі, його маска спущена на шию. Вузьке обличчя, глибоко посаджені очі. Теракотові губи, відмерлі частинки шкіри, білий наліт у кутиках рота. Дивиться холодно, мов риба. Місяцями ніхто не підходив до мене так близько. Він порушує мій інтимний простір, пролазить до моєї аури. Як лячно виглядає людина зблизька. Зношене тіло, випари його одягу. Суп із капусти, запах сечі, діряві зуби. Він знову гаркає, просить грошей на хавку. Палицею в руці ніби як надає ваги і серйозності своєму проханню. Це навіть не прохання, а розпорядження. Кричу йому, якого хуя він лізе на мене. На це він смиренно повторює, що всього лише просить трохи грошей на їжу. Якщо моя ласка і я можу пожаліти бідного і нещасного. Свєтка Пасажирів зараз менше, ніж дорогою туди. У мене під дупою шарудить папір, і збивається у жмути, бо я йорзаю. Дістаю папір і викидаю у смітник, тепер уже й так все одно. Говорю із Бруно, зв’язок обривається. Трохи чекаю, набираю його знов, він знову скидає, я не розумію, для чого тоді взагалі бере слухавку. Після того, як Бруно зрадив мені і пішов від мене, ми зустрілися у барі під назвою «Газоване вино», щоб обговорити деталі нашого розлучення. Я питаю його, як поживає його нова подруга. Добре, відповідає він обережно. А як її там звати, питаю. І дивлюся на нього з невинною, наївною цікавістю. Він називає її ім’я, але його рот рухається якось так дивно, що губи його витягуються, ніби дзьоб. Він вимовляє це слово інакше, ніж будь що, що він вимовляв за спільно прожиті роки. Клітини його шкіри напружуються, труться одна об іншу, відскакують одна від одної, коли він видихає у повітря ім’я своєї коханки. М’язи, нерви, складки, волокна і прожилки, про які я дотепер не знала, ховалися у м’ясі, чекаючи підходящого моменту. Його змарніле обличчя здригається від зусилля, коли він нібито із природною безпристрасністю пробує вимовити назву своєї провини. Це все діється винятково для мене, бо найближчою для нього істотою все ще є я. Саме я найглибше і найточніше відчуваю, що означають його тон і акценти. Іншим ім’я своєї коханої він вимовив би з гордістю або із розслабленою байдужістю. Його рот сіпається тільки при мені. І це сіпання – це я, це я є тим огидним посмикуванням, тим трепетом його м’ясистих вуст, з яким мій гівнохуй чоловік вимовляє ім’я своєї смердючої повії. Я ніколи не забуду, як він, сидячи на тріснутому пластмасовому стільці, трохи нахилившись уперед, із хтивим самолюбуванням зради шепоче у повітря. Зіта, каже він, і на його обличчі розкривається хвороблива напівпосмішка. До того я ще подібного не бачила. Така самовпевненість, зневага і відблиск таємної радості. Тепер вже він може сказати, мовби не є проблемою те, що він став заручником і імені, і посмішки, бо, з одного боку, все це призначено мені, а з іншої – це вже зовсім не моя справа. Я всього лише даю можливість розквітнути його внутрішній радості. Він безсоромно натягає на себе нову маску, дивися, каже він радісно, дивися, це моє нове обличчя. А я боюся, що його рот залишиться таким, кривим, ніби від інсульту, і будь що він скаже, я буду чути це слово. Його рот відкривається, його язик тріпотить, його губи напружуються і розслабляються, і це ім’я вони будуть повторювати вічно. Бруно На небі спалахує блискавка, але грому після неї нема. Повільно і занудно починає моросити. Я помічаю одного чувака, він спостерігає за мною, стоячи на розі будинку Улофа Пальме. На його футболці великими буквами написано: Blue Sky. Із такої відстані я можу чітко розгледіти тільки одну його характерну рису – ноги колесом. Він вже рушив до нас качачим кроком, але хуй у світловідбиваючому жилеті загрозливо махає на нього палицею і кричить: стій, де стоїш. І чувак заклякає. Не думаю, що я в небезпеці, вся будівля у камерах спостереження, охоронці пильнують територію навколо, сидячи перед моніторами. Або ні. Їх робоча зміна закінчилась, і вони пішли додому. У парку нас залишається троє. Спираючись на свою палицю, він прицільно дивиться на мене, чекаючи, що дам грошей. Засовую руку до кишені і кидаю тисячку на бетонну лавицю. Після Червоного Хреста і хронічних жебраків це вже третє моє пожертвування на цьому тижні. Він не схиляється за грошима, навіть не дивиться, а тільки нахабно витріщається на мене. Я мовчки повертаюся спиною і рушаю туди, де колись був стадіон імені Петефі. Він каже мені услід – а дайте ще і моєму молодшому брату, той підхопив заразу, будьте милосердні. Не розвертаючись, кажу – більше не маю. Дзвінок мобільного, дивлюся – це Свєтка. Перед цим, коли на мене напали, я скинув. І коли збираюсь відповісти, мені в лопатку впивається гострий біль. Бабах. Розвертаюсь. Він жахнув мене палицею. Кинув у мене, ніби гострий спис. Він підхоплює з землі камінь і знову цілиться. Кладу мобільний до кишені. Ухиляюся від каменя, що летить. Цього якраз досить, щоб він опинився поряд і першим вдарив мене у скроню. Я сильно хуячу його по морді, але він зовсім не втрачає рішучості, б’є мене в груди і тренованим рухом копає ногою по коліну. По тому травмованому колись коліну, у котрому, крім меніску, відшарувався хрящ. Ну і через це мені вже тепер вдалося реально розізлитися. Я маю влаштувати так, щоб його дружок, котрий стовбичить неподалік, зрозумів, що буде краще, якщо він змиється ще до того, як черга дійде і до нього. Але потім обставини складаються не зовсім так, як планував я. Вже за дві хвилини я відчув той ніж у своєму роті. Свєтка З’являється новий провідник, з попереднім вони здороваються, торкаючись ліктями. На обох маски із логотипом Угорської Залізниці. А що, якби я повідомила їм, що закохана у свого чоловіка, котрий вже не є моїм чоловіком, що я навіть вже й не живу з ним, він живе з іншою, з іншою спить і прокидається, думає про іншу, гладить обличчя тієї, котра краща і гарніша за мене, і котра може його ощасливити, на відміну від мене. У роті стає сухо, у скронях б’є пульс. Очі заплющені, я намагаюся вгадати, у якому напрямку їде поїзд, уперед чи назад. Але тремтіння не має напрямку. Перестук коліс нарізає час на рівномірно однакові відрізки, але не дає орієнтирів щодо просторових відносин. Ніби хтось засунув мою голову під воду. Мені стає реально погано, телефоную своєму лікареві, до восьмої ще може встигну до нього. Але там автовідповідач, і він просить, щоб я ввела номер своєї страховки. І, впевнена, потім попросить іще чогось. Здаюсь. Паморочиться у голові. Дощ малює світлі смуги на склі вікна. Не можу дивитися на пейзаж, що пролітає зовні. * Вітер стрімко роздимає простір між будинками, трясе крони дерев, шмат черепиці гучно падає у контейнер. У горлі дере. Я не знаю, де я. Може, перед бурею я вирушила до Бруно, він ніби живе десь тут, мені знайомі ці обшарпані багатоквартирні будинки. Скільки часу пройшло, відтоді, коли я зійшла з поїзда, одна хвилина чи одна година. Стою в якомусь підворітті. Не наважуюся вийти на тротуар. Мої кості заклякають. Мене покривило і зім’яло. А потім все таки збираюся з силами і наважуюся. Схиливши голову пробиваюся у дощі вперед. Маска розмокає, зриваю її і викидаю. Зупиняюсь біля входу в якийсь секонд-хенд, Прошмигую туди, щоб відпочити хвильку від дощу. Там усередині темно, потерті шкірянки на плечиках, під ними шикуються берці. Нахиляюся ближче, бачу себе у дзеркалі. З мого обличчя стерлося все, що було спокійним і врівноваженим. Я чорна і незграбна, мій погляд став глибоким і пустим. Я говорю зі своїм відображенням у дзеркалі за допомогою жестів глухонімих, мовою біди. Тримаюсь за стіну, щоб не впасти біля дверей. Чую, як позаду мене гальмує якесь авто. Хтось кричить мені. Оглядаюся. Мигалка блимає синім, вікно спущене. Всередині сидять четверо, дивляться на мене. Відкриваються дверцята, один чоловік у формі і масці йде до мене. Задкую до входу. Відштовхуюсь від дверей і починаю бігти. Потрапляю на перехрестя. Вітер б’є в обличчя. Я мчу щосили, Тротуар припіднімається, будинки тремтять. У животі починається вихор, Він наповнює світлом мій хребет. Не стежачи за напрямком, забігаю на вулицю Подманіцкі. Відчуваю удар, чую тріск. Лечу над вулицею. Залізничні рейки, ТЦ «Westend», сірі дахи будинків. Чорний відшліфовано аж до білого. Якась червона пляма, полум’яний купол на березі, крапля крові, що паде у воду. Несподівано дощ вщухає. Повна тиша. Рот і погляд Бруно у момент, коли він вимовляє ім’я своєї коханої. Я лежу у калюжі. Відкривається синє небо. Бруно Піднімає палицю, підходить і починає мене бити. Палиця свистить у повітрі. Дощові краплі розлітаються навсібіч. Яке чудовисько народив цитокіновий шторм. Ловлю кінець палиці, і смикаю його до землі. Він паде у болото, і от я вже на ньому згори. Перевертаю його і б’ю правою, лівою, його голова літає туди-сюди. Його зуби здирають мені шкіру. Наша кров змішується. Змішуються плаваючі мікроорганізми. Він лежить на землі. Не рухається. Дивлюся на нього, задихаючись. Він починає хихотіти, ніби глузує. Його хихотіння тоне у кашлі. Я б’ю його головою об кут лавиці кілька разів. Він розкинувся і лежить із заплющеними очима. Сиджу біля нього, намагаюся зосередитися. Ковтаю стогін, що піднімається зсередини. Його повіки рухаються, з рота виривається булькання. Він підтягує одну ногу. Розплющує очі. Ніби хоче щось сказати. Його очі світять вперто, по-звірячому, зі страшною пристрастю. Він лягає на бік, приймає позу ембріона. Тримаючись за лавицю, підтягує себе угору, як на турніку. Повільно встає. Він хитається, погляд мутний. Оглядається навколо, повертаючись усім тілом. Крутить очима. Не вірю своїм очам: він шукає мене. Він не помічає мене, бо я надто близько. Важко ступаючи, йде до будинку Пальме. Проходить півколо, ледь не падає. Повертає назад, прискорюється. Не може втримати рівновагу, і знову паде на землю. Коли позирає угору, помічає мене. Починає повзти до мене, притискає до моїх ніг своє гаряче тіло. Хапає мене за щиколотку, на його губах лускає бульбашка слини. Пробую струсити його з себе. Він чіпляється з усіх сил. * Притискаю його до землі, усією вагою опираюся коліном йому на шию. Його не цікавить, що з ним роблять. Байдуже дає цьому відбуватися. Його кров темна, схожа на смолу. Він не може заспокоїтися, щось всередині його все ще бореться. Стогне і дивиться благаючим поглядом. Нічого, втішаю його я, поплач, виплачся. З глибини йде рваний ритм ридання. Віддайся своєму болю. Він судомно смикається, Його обличчя розгладжується, очі заплющуються. Беру його за зап’ястя, пульсу немає. Коли я знову дивлюся на нього, його очі розплющені. Він із подивом дивиться на хмари, які мочать його обличчя дощем. * Вуличні ліхтарі віддзеркалюються у широких калюжах. Поперек темної вулиці стоїть тролейбус. Зірвані гілки, перевернуті смітники, уламки. Час від часу зупиняюсь і випльовую кров. Переступаю через повалений дорожній знак. * Поліцейські обшукують хлопців, які упираються піднятими руками в стіну. Один з них стоїть не так, як треба, і поліцейський ударом розсуває його ноги врізнобіч. Хлопець, не опускаючи рук, повертається, хоче щось сказати і валиться на землю, як мішок з ганчір’ям. * У під’їзді теж немає світла, на четвертий поверх я піднімаюсь, мацаючи стіну. Коли блискавка знову б’є, я вже на внутрішньому балконі. Смоляна чорнота, сліпуче сяйво. Моя довга тінь спроектовується на стіну. Дивуюсь, що світло не проникає через мене. * Перевіряю вікна. Конвульсивні тіні дерев над лікарнею. На коліях немає поїздів, вокзал вимер. Уявляю ніжний стукіт коліс. Ніби перемелюю зубами кості. Оглушливо гримить небо, трясе склом, риплять віконні рами. Виють автомобільні сигналізації. У дворі хтось, захлинаючись, кашляє. * Сигналізації замовкають одна за одною. Спазми шлунку, червоні кола перед очима. У ванній дивлюся на себе в дзеркало. Намилюю руки милом, чую, як залишки РНК, стогнучи, скидають свої ліпідні оболонки і розбризкуються в нікуди. Стаю під душ. Стояти не можу, тому сідаю у ванній. На мене ллється гаряча вода. * Стою біля вікна. Вже не дощить, але небо ще темне. Від нижнього поверху лікарні фургони вирушають у бюро ритуальних послуг. Голова гуде, повіки сіпаються. По вулиці Подманіцкі їде поліцейська машина із включеною сиреною і мигалкою, на вулиці Дьорьдя Дожа вона повертає направо. Відкриваю сторінку з вебкамерами: по вулиці Андрашші швидкі їдуть у напрямку парку. їх ряд зникає за деревами. Шукаю і знаходжу свій мобільний. Зараз абонент знаходиться поза зоною досяжності. Вулиця порожня. Жодного руху. VÉGE КІНЕЦЬ З угорської переклав Bandy Sholtes Редактура: Оксана Думанська Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ. Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.