Цей рік у кінозалі Львівського палацу мистецтв став роком документального кіно. Наш майданчик завжди займав важливу нішу демонстрації тих фільмів, які у світовому вимірі сучасного кіно (як мистецтва, а не як розваги) є в топах, а в Україні вони є чимось на кшталт артхаусу, мистецького, інтелектуального, або як ми його часто називаємо “кіно зі смаком”. За нашими (з колегами по цеху) відчуттями, в цій категорії зараз є дуже багато документального кіно.
Добірка фільмів Палацу мистецтв за 2016 рік може стати гарним гідом для тих, хто хоче відчути всю повноту жанру та палітру його різноманітності. Ми показали, що документальне кіно — це не ті нудні та механістично зроблені історії, з якими в багатьох воно могло би асоціюватись. Доккіно хвилює, конструює інший бік реальності; і тому подекуди стає новим ігровим, і повсюдно має велику художність — а ця ознака є радше не очевидною, і може декому здаватися навіть суперечливою як для документального.
Одним з прикладів динаміки та вау-ефекту в документальному є робота від американця Стіва Гувера “Майже святий“— історія про маріупольського активіста, який рятує підлітків з вулиці. Ця стрічка, поза іншим, прикметна тим, що дає розуміння: яким може бути український кінематограф на експорт. В кіноколах багато говорять про пошук цікавих універсальних сюжетів та методів. Ця стрічка є гарним зразком і того, й іншого: вона показує, як з сюжету не про Чорнобиль і не про Майдан можна зробити цікавий продукт.
Але, до речі, про Чорнобиль ми теж показали— і теж чудове взірцеве кіно, від (знову ж таки) американки. Голлі Морріс в очевидному вишукала глибоку тему і зробила картину про внутрішній світ мешканок Зони відчуження — “Чорнобильські бабусі”.
Іншою важливою стороною роботи нашого кінозалу є ознайомлення зі спадщиною талановитих вітчизняних режисерів. Цього року Палац мистецтв гостив грандіозну виставку “Тіні забутих предків” та протягом місяця, за підтримки колишньої Обласної контори кінопрокату, ми показували українське поетичне кіно Сергія Параджанова, Івана Миколайчука, Юрія Іллєнка та Тенгіза Абуладзе.
Відкривати видатних сучасників львівському глядацтву — також наша місія. Цього року ми вже не вперше показали Львову нові фільми Сергія Лозниці (“Подія”), Віталія Манського (“В променях сонця”) та Романа Бондарчука (“Українські шерифи”). До речі, мій 2017-ий як кіноменеджерки почнеться з роботи з Манським, який в кінці січня представить стрічку “Рідні”. Прем’єра відбудеться в Планеті кіно Форум. І це показова ситуація — коли режисери, проклавши дорогу до сердець глядачок та глядачів через наш кінозал, виходять на “ширші” екрани.
Направду, кожен окремий фільм цьогорічного репетуару заслуговує як мінімум на окрему статтю і низький уклін дистриб’юторам, які роблять покази можливими. Останніх просто згадаю, бо вони загалом натхненно роблять важливу роботу з розвитку культури кіномистецтва. Це “Артхаус Трафік”, “86PROKAT” та Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA.
Проте, є і зворотня сторона медалі. Наше “кіно зі смаком” потрапляє в ту нішу подій для інтелектуальної публіки, де знаходиться ціла низка подій від різних локацій. Це репертуарне меню досить густо насичене пропозиціями, і це, звісно, привід для оптимізму та гордості. Але цьогоріч з’явилася одна неприємна пляма в цьому репертуарі: на сцену вийшли кінотеатри, які стали на комерційній основі показувати нелегальне кіно. Благими намірами популяризації мистецького продукту вони вистелюють свої брудні бізнес-інтереси. Чи може співіснувати на одній вулиці кінозал Коперніка з багатим вибором краденого кіно та кінозал ЛПМ, який грає за правилами?
Цей рік показав, що досить сутужно виходить така конкуренція. Широкий вибір “фестивалів” шедеврів кіно за приблизно тією ж ціною, що пропонуємо ми в Палаці, стає дуже привабливим для нашої аудиторії. І якщо на тиждень є 2 цікавих кінопокази, то людина не буде ходити двічі — вона буде робити вибір.
Вибір на користь кінозалу Львівського палацу мистецтв найчастіше публіка робила, коли ми показували “Доку-хіти” від Docudays UA (це вже згадані “Майже святий”, “У променях сонця”, “Українські шерифи”, а також “Як змінити світ” Джеррі Ротвелла) та “Український експеримент” від “86” (експериментальні українські урбан-доку-короткометражки). Це кейси винайдення подачі умовного документального артахусу, коли він стає цікавим трішки ширшій аудиторії.
У інших випадках натомість нагадує про себе давня проблема Львова — нестача (якщо не сказати відсутність) медіа про культуру та мистецтво, які б слугували провідницями та орієнтирами в репертуарному меню подій “культурної столиці”.
Впевнена: поки що ми завдячуємо відвідувач(к)ам таких фільмів, як “Голуб сидів на гілці, міркуючи про буття” Роя Андерссона, торрентам, російським інтернет-виданням та Вк-паблікам.
ЁШ