Вага мухи (вагова категорія у боксі від 49 до 51 кг – прим. пер.)
Він зупинився на слизькій металевій сходинці вагона, схопився за поручень біля дверей, обережно виглянув і роззирнувся. Черговий по станції з сигнальним диском під пахвою дивився на свій годинник, наче не довіряв великому білому циферблату, що висів над пероном, із вагонів позаду ще виходили останні пасажири, і платформа швидко порожніла.
Він зіскочив на землю й поправив на плечах лямки рюкзака. Пройшовся біля каси з опущеними ролетами й безпорадно зупинився на тротуарі перед вокзалом. Ще світло, він повинен зачекати. Сів на лавку біля кіоска, запалив цигарку й витяг із кишені газету. Неподалік чекав заведений автобус, люди проходили крізь смердючу хмару диму й заходили всередину. Оранжевий вогник вимкненого світлофора на перехресті монотонно пробивав вологі сутінки, він рахував мигтіння й прикидав, скільки залишається часу, поки настане повна пітьма, він устане з лавки й піде геть.
Досі він тут ніколи не бував, це просто одне з багатьох прикордонних районних міст, він міг вибирати, то й вибрав його. До кордону – близько п’ятнадцяти кілометрів, це, напевно, досить далеко, щоб на нього тут ніхто не звертав уваги. Водночас це відстань, яку він може пройти пішки. Автобус від’їжджав, синя хмара спаленої солярки здавалася йому моторошним коконом, з якого наступної миті вийде новонароджене щось, форма життя, відповідна цьому місту, аж ніяк не людина.
Стемніло, він викинув цигарку і склав газету. Пройшов автовокзал, пішов стежкою, протоптаною у траві між низькими панельними будинками, попід засвіченими вікнами, в яких блимали телевізори. З другого поверху будинку чулися звуки сварки, супроводжуваної гавкотом собаки. Він проминув дитячий майданчик, залізну кулю містка-драбинки, мокру пісочницю із забутим пластмасовим відерцем, розкидані дощечки сидінь від гойдалок, вирваних із ланцюгів. Усі ці місця схожі на хвору людину, живуть, тримаються купи, трухнявіють поступово й повільно, тільки зсередини їх виїдає невидимий біль, поки від них зрештою залишиться щось на кшталт іржавого сміттєвого бака. І він у такому місті жив усе життя, то було інше, проте цілковито подібне місто. І в жодному такому місті він уже жити не хоче. Його рішення довго визрівало, і зрештою постанова проста – він звідси піде. Піде і покине тут усе, що йому дороге – батьків, друзів, свій обшарпаний хворий дім.
Мама нічого не знає. Батько спохмурнів, коли він розповів йому про свій намір, за хвилину кивнув головою. «Ну, то йди, – сказав. – Якби я був твого віку, я б теж пішов. Ця країна не для людей, ця країна живе тільки сама для себе. Мамі розкажу, коли настане час». Він його здивував, цей строгий буркотливий чоловік, що пишався заводом, де пробув останніх тридцять років свого п’ятдесятилітнього життя, зразковий працівник і майстер зміни. Звідки в нього взялося це зненацька висловлене незадоволення, він не знав. Може, своїм наміром піти він дав йому можливість безбоязно сказати те, що він хотів сказати. З ким же іще спробувати бути щирим, як не з власною дитиною, – десь так, напевно, міркував батько. Це була коротка розмова, напевно, чи не єдина справді важлива з усіх, що між ними бували. Єдина людина, якій він довірився, єдина, що витримає усвідомлення неминучих наслідків. Витримає й горе покинутого батька, витримає й горе чоловіка, що залишиться дружині як нікчемна компенсація за ампутовану дитину.
Він пройшов район, проминув кладовище, темну будівлю молокозаводу, попрямував дорогою. Якоїсь миті оглянувся й бачив люмінесцентне гроно міста, освітлену вежу костела, що в тумані скидалася на лампіон. До півночі він повинен бути на кордоні. Він притлумив бажання побігти, трохи від нетерплячки, трохи зі страху, що на вокзалі хтось занадто пильний таки звернув на нього увагу.
Ще одне кладовище, тепер уже мале, сільське, з облупленою каплицею, затиснутою між високими каштанами. На іржавих воротах висить великий замок, між могилами некошена трава. Мертве кладовище, особливий образ місця, повного мертвих, яке також в якийсь момент померло. Місце, де спочиває місце спочинку. І село під пагорбом, із купкою людей перед зачиненим магазином самообслуговування. Він швидко пройшов повз них, втупивши очі в пилюку на дорозі, носаки промоклих кедів миготіли перед його очима, він рахував кроки, десять, двадцять, сто, ще сто – і зникне з поля їхнього зору. Він вийшов на ставкову греблю, звернув із дороги й сів на щит греблі. Над водою стелився туман, навіть не було видно протилежного берега. Він витягнув з рюкзака скибку хліба з маслом, зібгав масну серветку й викинув її у воду. Дорогою проїхав хтось на велосипеді, дідусь із бідоном, повішеним на руль, натужно крутив педалі, вищання старого велосипеда відлунювало над водою, наче крик птаха, схованого в очереті. Папір, у який був загорнутий хліб, злився з туманом і зник з очей. Він доїв і пішов далі берегом. Поки що все гаразд, сьогодні будень, у дерев’яних дачах навколо ставка зачинені віконниці. Невдовзі ожиновий молодняк почав дерти його штанини, і він повернувся на дорогу.
У далині поперед себе він побачив конуси фар від автомобіля, що виїжджав з повороту, зіскочив до рівчака й сів під дерево. За хвилину повз нього прогуркотів фургончик пекарні. Усі ці автомобілі однакові на вигляд, відрізняються тільки кольором – іноді. У них возять хворих, булочки, навіть трупи. У галасливих повільних «Шкодах 1203». Не молот, не серп, не зірка – оце найсимволічніший символ світу, в якому йому доводиться жити. Світу, який він вирішив проміняти на інший, який проміняє на інший, якщо пощастить. Поки що йому не дуже щастило, він народився в країні, яку з часом почав сприймати лише як лаштунки, розмальовані різними відтінками сірого, врешті до кольору лаштунків стали подібними й актори – батьки, знайомі.
Місто Кладно, вітрина соціалістичної рівності, Полдовка (розмовна назва металургійного підприємства «Полді Кладно»), шахти, чоловіки з чорними лініями від вугільного пилу навколо очей. Звалища брухту, які пожирає гігантська паща печі, травневі паради з велетенськими транспарантами Маркса, Енґельса, Леніна і Ґотвальда, нещадні веселощі за наказом. І важкі зимові хмари, які тихо, безболісно витруювали людей. Бували дні, коли він боявся вдихнути повітря на вулиці, і матір із письмовим вибаченням залишала його вдома, школа стояла майже порожньою, завод працював на половину потужності. Потім здіймався вітер, виглядало сонце, і люди знову могли без остраху вийти на вулицю. Він сидів у своїй кімнаті і з одинадцятого поверху висотки, збудованої за московським зразком, спостерігав, як важкі сірі лантухи на небосхилі перетворюються на білі клапті, між якими просвічує небо.
Отож щороку їх запихали в автобус і привозили сюди, до заводського гуртожитка, захованого в лісі, щоби хоч якось їх оберегти. Яка дурня, подумалося йому якогось разу. Просто приберігають їх, щоб у дорослому віці витримали й гарували, поки в їхніх легенях або голові не засяде рак і не зжере їх заживо. Бо вони будуть потрібні, буде багато роботи, яку вони повинні будуть виконати. Адже в цьому раї на землі ніхто не помирає молодим.
Тоді він був тут уперше з однокласниками й бачив розвалені напівпорожні села. Бачив і те, що залишилося від будинків, які були цілковито мертвими, залишки стін і здичавілі фруктові сади, зарослі ожиною і кропивою. Чудних людей, що мали людську подобу тільки здалеку, інвентар закинутих колгоспів на кордоні. Їх поселили в будинку, чи то пак у їдальні літнього табору, у кімнатах зі збитими з дощок ліжками та видом на пагорби й пасовища. Тиждень минув у нескінченних прогулянках, вони вилізли на руїни фортеці, вчителька конфіскувала в них пляшки пива, які вони нелегально провезли у валізах, а ночі коротала тим, що виганяла дівчат з їхньої кімнати. Тобто нудьга.
Прекрасна нудьга, усвідомив він із подивом, коли автобус повернув їх у Кладно і він знову побачив змарніле лице свого батька. Коли він знову стояв між гаражами за будинком і спостерігав за димарями Полдовки, з яких клубочився темний дим, осідав на долині біля міста й утворював хмарне море, що за мить починало душити, наче вода. Тебе це місто вб’є, збагнув він, і відчув усередині голочки страху за життя, незнайоме відчуття для людини, в якої відібрали можливість власного рішення. Ніхто ніколи його не запитає, чого він, власне, хоче. Найімовірніше, він вивчиться і, як усі інші, рано чи пізно опиниться в «Металурзі» на першому поверсі їхнього будинку, у корчмі, де столи обліплені чоловіками, яких після зміни вивергнув завод. Візьме собі ранкове пиво, каву, а коли набудеться з цими славними хлопцями, піде додому відіспатися. Але цілком імовірно, що він потрапить не до них, що його стілець біля іншого столу – з тими, котрі не матимуть куди йти. Тоді він напиватиметься до обіду, може, поб’ється, а по обіді буде тинятися вулицею, лякати дітей, що йтимуть зі школи, та мамів із візочками. Час від часу його забиратимуть кадебісти, зрештою, напевно, посадять на кілька років за крадене залізо. Усі стояли на краю цієї похилої площини, і їх постійно ставало більше. Тато належав до правильних, змирився з долею вічно змученого персонажа. Отож він невдоволено розписував за недільним обідом кримінальні історійки сусідів та їхніх дітей, що були не набагато старші за нього, для котрого примара тюрми була звичайною частиною батьківського виховання.
Та попри все вони мали жити у місці, що мало репутацію чи не раю на землі, якби епоха і Партія припускали можливість існування чогось такого, як «рай». Та раю вони не визнавали й справді намагалися скинути місце вічного блаженства до них на землю. У них є гокей, у них найкращий гокей у республіці, свої боги в синьо-білій формі, єдина справжня розвага, передбачена для такої людини, як він. І Лідіце під боком, пам’ятник завбільшки з усе село, куди вони вирушали принаймні раз на рік, продиралися лабіринтом автобусів на стоянці й вислуховували ламентацію партійного функціонера, яка закінчувалася погрозою всім, хто б наважився ще раз повторити трагічну історію. Саме тут і саме в ті миті він усвідомлював час, який вислизав у нього крізь пальці, певність, що і його теперішнє одного дня стане історією, про яку буде якось згадуватися, коли на зміну припухлому празькому секретареві прийде інший секретар, що дуднітиме зі сцени й погрожуватиме невидимим ворогам десь за бугром.
Він хоче звідси вийти, мати власне теперішнє, таке, що обере сам. Мови не знає, вивчить, власне, хтозна, де він опиниться. Певно, і там знайде когось такого, як сам, десь же вони точно є, має бути більше таких, що обрали власне теперішнє. Він може робити будь-що, якщо його приставлять до лопати, буде вергати лопатою, буде, може, підмітати тротуари, зараз це не важливо. Важливо звідси вибратися.
Про кордон розповідали жахливі історії – про електричні дроти, натягнуті між дерев’яними кілками, наче в концентраційних таборах, про собак прикордонників, натренованих шматувати людей, про солдатів гарнізону, яких у листопаді засипає сніг, і до квітня вони нікого, крім своїх, не бачать. Кажуть, що вони жеруть навіть тих своїх лютих собак. Про бідолах, яких залишали висіти на тих електричних дротах, про тих, кого спіймали живими і хто скінчив у Яхимові на видобутку урану, про села, у яких повно донощиків.
Синій знак біля траси, стрілка, що вказує на дорогу в полях, напис «Седло». Він зійшов із головної дороги й попрямував до цього села. В кукурудзяних полях удалині він чув покрик сарни. Дивний звук – лунав тихою ніччю, наче інструмент божевільного музиканта. Він ішов швидко, засапувався. Вузька асфальтівка тоншала щохвилини, він намагався тримати напрямок, угадував, яка з цих асфальтових артерій може бути головною, потрібною. Біля хреста на одному такому перехресті він сів і закурив. Уважно прислухався, але нічого не чув, крім тихого шелесту дощу в кукурудзяному листі. Головною дорогою, з якої він зійшов, проїхав ще один автомобіль. Йому було зимно від ніг у промоклих кедах, він ворушив пальцями, хукав у стиснуті руки, окуляри запітніли, він витер їх об футболку й викинув вологий недокурок. Знову він зупиниться аж у Седлі.
До нього було не так далеко, як він думав, з-за наступного повороту на нього раптом вискочив будиночок із дощатим тином, зарослим травою. У кількох місцях тин був повалений, похилена будка туалету виглядала так, ніби ось-ось завалиться. У вікні блимав телевізор, з будки на ґанку вибіг малий песик і загавкав. Він мовчки дивився на роздратованого дворнягу, що люто підскакував і скаржився на нього хрипким старечим голосом. У вікні з’явилася сива патлата голова якогось діда, тільки на мить, а тоді знову зникла. Він не чекав і зіскочив у рівчак. Чоловік вийшов на ґанок і гримнув на собаку. Той затих, але й далі з мордою, застромленою в тин, стежив за місцем, де щойно бачив людину.
– Ходи сюди, паршивцю, – покликав його чоловік. Пес відірвався від паркану й сів біля дідових ніг. – Там хтось є? – продовжив чоловік і роззирнувся.
Раптом він почув знайоме вищання, воно долинало з того боку, звідки недавно прийшов він сам. За хвилинку помітив і велосипед, що проїжджав повз нього на греблі. Той чоловік дорогою надягнув дощовик, у якому втомлено крутив педалі, бідон гойдався на рулі й бився об велосипедну раму. Коли під’їхав до будинку, зліз із велосипеда й привітався з чоловіком біля тину. Пес знову загавкав, гавкіт звучав інакше, ніж перед тим, спокійно, майже по-дружньому.
– Ну, чого дурієш? – сказав чоловік і почухав собаку за вухами.
– Мені треба в Бистршіце, – пробурчав велосипедист і стягнув з голови поліетиленовий каптур.
– Ну, це вже щось важливе, якщо не почекає до ранку. Не хочеш на хвилинку зайти, обсушитися, випити кави? Товариші не втечуть, – засміявся старий і відчинив хвіртку. Велосипедист сплюнув і зайшов у двір. Спер велосипед під будинком, а тоді обидва зникли в коридорі. Пес знову встромив носа в тин і безгучно витріщався в його бік.
Він сидів у мокрому рівчаку й чекав. Чи на те, що той чоловік поїде, чи набирався відваги знову встати й іти далі. Йому не здавалося дивним, що невдовзі знову на нього натрапив, це ж якийсь старий чоловік, мусив по дорозі перепочити. Йому б теж у таку негоду нікуди не хотілося, тільки раптом він почав у собі сумніватися.
На таких, як він, казали «перебіжчики». Батько ще пам’ятав часи, коли на фабриці працювали жінки, які також хотіли геть, і їх спіймали. Під наглядом кадебіста вони марнували роки, вкидаючи брухт до печі, до смерті з клеймом тюрми на обличчі. Із болючими суглобами вночі в гуртожитках, що ледве опалювалися, з передчасно сивим волоссям і дітьми, які виросли з усвідомленням, що їхнє життя – не з їхньої вини – собаці під хвіст. Чи ризикне він піти на щось подібне? Батько – порядний чоловік, він зможе жити в цій країні, хоч і незадоволений, але зможе. Може, й він би навчився такому, без зайвого ризику, що стане ще гірше. Ним настільки опанувало невдоволення своїм життям, що він ніколи не питав себе, наскільки цьому були причиною зовнішні обставини, а наскільки – він сам. Легко було сказати: «Мені тут не подобається, я звідси йду». Але чи покращиться щось, коли я піду? І якщо так, то чому? У голові роїлися можливі сценарії, які може принести ця ніч, і нараз йому хтозна-чому почали ввижатися тільки погані фінали. Він бачив, як велика вівчарка хапає його за ногу, валить на землю й підбирається вище, і він відчуває біль у руках, якими прикриває лице й шию. Бачив чорне дуло рушниці, спрямоване йому в голову. Бачив, як його непорушне тіло висить на дроті, бачив, як він сидить на нарах у камері військових, як його ведуть до кабінету командира, де старий вислужник гатить кулаками в його обличчя, скидає його зі стільця і б’є ногами. Бачив, як батька на фабриці, спітнілого й утомленого після зміни, забирають біля прохідної й садять в автомобіль, бачив маму, що сидить за столом на кухні з обличчям у долонях.
Усе це може статися, а дещо станеться неодмінно, незалежно від того, чи для нього все завершиться добре. І він усе-таки не перший, хто вирішив це вчинити. Чоловіки, що залишили тут дітей із дружинами, дочки, що втекли до інших чоловіків і не турбувалися, як батьки будуть пояснювати родичам, що сталося. Урешті-решт прокурор повісить їм на шию камінь провини принаймні за те, що погано виховали дитину. Отже, він теж буде погано вихованою дитиною, а вони – поганими батьками. Чи витримає він і це усвідомлення? Побачимо, – він засоромився своєї хвилинної слабкості й підвівся з рівчака. Пес одразу ж знову загавкав, він не став чекати й поквапився далі.
Він уже не бачив, як двоє вийшли на ґанок і ліхтарем проводять побіч дороги, запалюють цигарки й тихо розмовляють, нарешті на останок цокаються чарками самогону, і господарі проводять поліетиленового чоловічка з велосипедом на дорогу. Він їде далі своїм шляхом, схожий на велику білу жабу з дитячого ярмарку.
Він пройшов мимо білої таблички з написом «Біла». Йому тієї миті усе здавалося білим – фасади будинків, невеличкий костел, дорога. Навіть неприємно білим, яке так осяює мокру ніч, що його будь-хто може помітити. На щастя, негода всіх загнала в дім, село мале, в ньому немає навіть господи.
На перехресті розглянувся, його дорога вела далі в ліс, ширша – між полями. Скраю лісу табличка – «Прикордонна смуга, прохід заборонено». Заборонений ліс, ліс, до якого такі люди, як він, не належать. Ще не пізно, він ще може повернутися на перехрестя й рушити дозволеною дорогою, розтягнути час, коли перебуватиме в безпеці. З моменту, коли він переступить цей невидимий кордон, цей усе ще не-кордон, він точно втратить можливість у разі чого пояснити свою підозрілу присутність у цих місцях всього-на-всього власною дурістю та ще тим, що він заблукав.
Він ступив цей крок, потім ще один, нічого не сталося, повітрям далі можна було дихати, дощ ішов далі й утворював на калюжах невеличкі кола. Земля далі була землею. На лузі біля лісу паслося стадо сарн. Тваринам нічого не заборониш, вепренята далі риють ґрунт, птахи летять і не можуть побачити якусь огорожу. Їх не налякає табличка. Тварина не знає, що чогось не можна, вона поводиться згідно з тією можливістю, що має. Птах махне крилами і зникне, рій комарів двигтить над калюжею і їм усе одно, якою мовою їх лають покусані люди. Він збагнув, чому ті, що тут живуть, здаються йому дивними. Вони струшують із себе надлишкові потреби, думки про можливості та обставини, на які не можуть вплинути. З роками вони уподібнюються тваринам і самі діють за тими миттєвими можливостями, що мають. Людське м’ясо не прошмигне крізь дроти, замахаєш руками – і нічого не станеться.
Різкий тріск перебив його думки, він присів і перелякано роззирнувся. Сарни розбіглися, білі дзеркальця їхніх крупів підскакували над лугом, доки не зникли поміж деревами. Тільки один постріл. Дощ, стікаючи за комір, змішувався з потом. За мить від темної стіни лісу відділилися дві постаті й повільно підійшли до місця, де щойно паслися сарни.
– Хороший постріл, – сказав чоловік і зняв рушницю з плеча. У руці в іншого з’явився конус ліхтарного світла, і мисливець, що схилився над підстреленою сарною, затулив рукою обличчя. – Не світи мені в пику!
– Вибач, – перепросив другий і скерував світло на землю.
– Гей, хлопці, – раптом почулося з дороги. Чоловіки над підстреленою твариною звелися і спрямували ліхтар на дорогу, в його бік, незнайомець не чекав і, нахилившись, перебіг до лісу, де закинув рюкзак і приткнувся до мокрого стовбура. Дорогою повільно наближалася постать, загорнута у білий поліетиленовий дощовик, з-під каптура долинало втомлене пихкання й тиха лайка. Об велосипедну раму бився бідон, повішений на руль.
Мисливці світили на дорогу. Чоловік відклав велосипед у рівчак і зійшов до них на луг.
– Ти звідки тут узявся? – зашипів той, що тримав ліхтар.
– У мене невеличкий обхід, – чоловік у дощовику махнув рукою й нахилився до мертвої тварини. – Гарний постріл. Ви тут нікого не бачили?
– Тут? Тепер? Тут тільки ми. Хто би вештався такою негодою?
– А й справді. Ну, нічого, треба їхати. То на все добре.
– Бувай, – пробурчали мисливці. Вони стежили, не ворухнувшись, як той витягує з рівчака велосипед, сідає й проїжджає біля них. Наостанок він махнув їм і зник у пітьмі.
– Чув? Каже, обхід, – старший мисливець нахилився до мертвої тварини. – Хтось щось шепнув, і біжить вислужитися.
– Що, цей теж? – здивувався другий.
– Цей? Та цей найбільше з усіх! Цього заслуженого стукача уже знають навіть у Празі. Його і по телевізору показували.
– А що він там казав?
– Та що. Стукав, як завжди. Усіх тих бідолахи, що хочуть звідси втекти, бозна-чому завжди несе через його село. Вони йдуть пішки, бо в якійсь пригодницькій книжці вичитали, що їхати автобусом чи поїздом небезпечно. Дурня! Небезпечно розгулювати тут, селом, серед своїх, бо тут тебе кожна така сволота зразу помітить. А цей дуже уважний. Того разу теж – підстеріг хлопця з рюкзаком, плентався за ним аж сюди до цих табличок, а тоді бігом у Бистршіце до гарнізону. Завдяки свідомому старості кооперативу небезпечний порушник був затриманий на кордоні з Австрією. Добрий тобі порушник: бідолаха з рюкзаком консерв, який думав, що знайде між дротами шпарину. І таких на його совісті багато. – Він задивився на мертві очі сарни й зітхнув. – Вони це так сприймають, ніби на їхній території шкідник. А ти сам знаєш, що роблять зі шкідниками. Та забий, забираймо м’ясо і їдьмо, поки тут не стало гаряче.
– Що, буде кепсько?
– Може бути. Я таке вже кілька разів заставав.
Він бачив, як вони нахиляються й волочуть застрелену тварину на дорогу. Мокра футболка прилипла до спини, він уже не знав, чи це від дощу, чи від поту, що котиться з пор нажаханого тіла. Він тут шкідник, і кожен знає, що треба робити зі шкідниками. Шкідник на території, обмеженій білими табличками прикордонної смуги. Раптом він збагнув, як йому досі щастило. Поки що його не спіймали. І поки що він, власне, нічого не зробив, крім того, що приїхав поїздом до міста, якому він не належав, і пішки пройшов п’ятнадцять кілометрів. Ніхто нічого не знає. У нього перед очима знову постали образи рук, розірваних собачими зубами, заюшеного розбитого обличчя, до них додався образ задоволеного старечого вищиру. Він бачив, як той чоловік сидить на стільці у кабінеті командира гарнізону, з тим своїм дурним дощовиком на вішалці біля дверей. Як щохвилини встає і гріє замерзлі руки над пічкою, поки він хапає ротом повітря й подеколи торкається своїх болючих ребер чи розбитого носа.
Про що його питатимуть? Мабуть, ні про що, їх нічого не буде цікавити, вони вже своє зробили. Тільки зачекають, доки по нього приїдуть кадебісти. Напевно, не якісь там перші-ліпші кадебісти.
Він усвідомив, яким був наївним. З самого початку, коли вирушив у дорогу, він зі страхом оглядався не через те плече. Він боявся солдатів, кадебістів, контролерів, водіїв автобусів. Боявся уніформи, інституції. Боявся того, кого видно, і забув, що найгірше в цій кримінальній країні. У ній повно вертухаїв без уніформ, кадебістів, що обстоюють свої безчесні закони з комфортних віталень.
А батьки навіть не зможуть утішити себе думкою, що проблеми, які він спричинив своєю втечею, недаремні. Що він хоча би зміг, що йому, може, краще. Усе буде навпаки: мама після візитів до тюрми буде плакати, тато з цим усім якось по-своєму – суворо, буркотливо – змириться. Це будуть роки, найкращі роки, задля яких він, власне, і тікає, і саме вони перетворяться на найгірший період його життя. А коли його нарешті випустять, він до кінця життя буде кримінальником, якому тицьнуть у руки кайло й пошлють у східну Словаччину, щоб ночами у фургончику на будівництві якогось житлового району думав, де ж він помилився. І він знатиме, що помилився саме тепер, у мить, коли його втретє проминув безіменний дід, загорнутий у поліетиленовий дощовик, а він попри це пішов далі.
Він може вибрати – або стати одним із багатьох, хто не перейшов, і ніхто про це ніколи не дізнається, або пристати до тих, що цього й не спробували. У цю мить він собі здавався боксером, кинутим у наперед визначений поєдинок, без шансу на перемогу. Він у третьому раунді, побитий, він веде особисту боротьбу за те, чи послухатися й не вставати, чи вирішити по-своєму. І б’є його супротивник з підковою в рукавиці, скаче довкола нього, підбиває на необережний крок, у якому завдав би йому удару. Щоб відправити його в нокаут, де він опиниться так чи інакше. Події, які наближали нинішнє, забуті, і провокації, якими вони одне одного частували на зважуванні, – про все це завтра ніхто не знатиме. Буде тільки результат, який було вирішено задовго до того, як вони вийшли на ринг. Канати під назвою «Прикордонна смуга – прохід заборонено», мат із лугової трави, замість публіки – ліс. Спорт для тих, що зреклися майбутнього, котрим немає чого втрачати.
Він поворушив пальцями у промоклих кедах. Він не міг би навіть бігти як слід, якби треба було. Він уже знав, що його покинула рішучість, відвага піти далі. Хоча відчував і щось на кшталт зловтішної радості. Дід-донощик приїжджає на велосипеді до казарм, і його, змоклого і вимученого, ведуть до командира гарнізону, щоб повідомив про ще одного шкідника на шляху. Коридорами лунає свист і крик, тупіт берців, гуркіт автомобілів змішується з гавкотом собак, охочих до гонитви. Дідок гріє замерзлі руки об чашку кави й наперед смакує похвалу, якої не буде. Навпаки, коли всі повернуться на світанку, після всього цього цирку залишиться тільки запис про фальшиву тривогу. Злющий невиспаний командир викине донощика з кабінету. І все це тільки тому, що він, замість чекати на удар, який його в цьому підставному матчі відправить у нокаут, зійде з рингу. Прошмигне між канатами «Прикордонна смуга – прохід заборонено» і загубиться серед публіки. Програє через неприбуття, але позбавить себе цього останнього удару. Він буде нічим не гірший за будь-кого іншого, хто починав цю гру. Бо виграти не може ніхто з них.
Він вийшов з лісу, проминув табличку й пішов дорогою, якою щойно прийшов. Він поспішав, хотів якнайшвидше забратися геть із місця, куди люди їздять подихати свіжим повітрям.
З чеської переклала Марія Косенко