Полювання

Це було легше, ніж Квєта сподівалася.

На початку грудня вона надішле собі два порожні рекомендовані листи. Богуміл Птачек (пташка – прим. перекладача) принесе їх, і вона перекинеться з ним кількома словами. Дивлячись при цьому в керунку в’єтнамського магазину, де стара жінка з шарфом, обмотаним довкола шиї, та у шапці з помпоном сидить перед входом.

Незважаючи на те, що здається, ніби жінка спить, Квєта не наважується запросити листоношу всередину. Вона візьме листи та попрощається, розчарована та трішки роздратована.

У кухні вона зніме фартух та витягне з кишені револьвер.

За чотирнадцять днів потому їй усміхнеться щастя. Площа перед в’єтнамським магазином – порожня.   

Богуміл Птачек стоїть біля дверей Квєти, одягнений у темно-синю куртку та із в’язаною пов’язкою –на вухах. Квєта, яка надіслала собі листа день до того, а тому знала, що Б. П. прийде, потурбувалася, щоб декорації були досконалими. Вона одягнена у припорошений мукою фартух, а з кухні долинає аромат яблучного рулету. Те, що листоноша його відчуває, видає легке тремтіння його ніздрів. Квєта посміхається та бере листи. Вагається між двома сценаріями. Вона могла б запросити чоловіка всередину на шматок штруделя, а потім під дулом револьвера змусити його спуститися у лігво. Або вона може прикинутися безпомічною бабусею та попросити його, аби він допоміг їй щось винести з магазину.

Її очі опустилися на поштарську сумку. Вона переповнена. А на тротуарі перед віллою стоїть така ж переповнена торба на коліщатках. 

Ні, у Богуміла Птачека багато роботи і він точно не матиме часу на чашку чаю та рулет.

Квєта обирає другий сценарій.

Я б попросила вас про допомогу, − каже.

У листоноші здивоване обличчя.

Винести з магазину кілька стільців, − продовжує Квєта.

Богуміл Птачек не виявляє ентузіазму. Переминається з ноги на ногу.  Він сутулиться під вагою шкіряної сумки.

Добре, − врешті каже він.

Перш ніж увійти до вестибюлю, він акуратно витирає взуття на килимку біля дверей. Квєта швидко кидає погляд на магазин через вулицю. Від старої в’єтнамки ні сліду. Їй це додає бадьорості. Вона зачиняє двері за Богумілом Птачеком, веде його вестибюлем та вказує на сходи до магазину. Пальці намацують у кишені фартуха револьвер.

Богуміл Птачек знімає сумку та спускається сходами донизу. 

Квєта йде за ним.

У коридорі панує пітьма, єдиною освітленою кімнатою є лігво, яке відчиненими дверима позіхає одразу навпроти сходів. Потім Квєта вагається, певно, їй треба вихопити револьвер, але листоноша сам добровільно заходить у лігво. 

Квєта залишається стояти у коридорі, вражена, як добре все вдалося.

Ці стільці? − питає Богуміл Птачек та торкається спинки старого стільця, який приготувала Квєта. 

Його голос вириває Квєту із замисленого подиву. Вона ступає поспіхом два кроки та рвучко зачиняє двері. Повертає ключем у замку, замикає засув та вішає на нього замок. Вона дихає швидко та часто, але її руки не тремтять.

Вона боїться, що Богуміл Птачек почне кричати у своїй в’язниці і, аби цього не чути, вона поспішає сходами нагору. Замикає двері до магазину, спирається на них спиною та легко кусає себе за руку.                    

Ані на мить їй не спаде думка, що вона все ще могла б виправити. Що вона могла б увійти до магазину, відчинити двері та пояснити це все як поганий жарт. Замість цього вона чекає, доки сповільниться дихання. Потім їй у око впадає шкіряна сумка, яку листоноша залишив на підлозі.   

Вона усвідомлює, що надворі перед будинком ще стоїть торба на коліщатках. У неї знову пришвидшується серцебиття. Вона обережно спускається сходами та квапливо проходить доріжку, яка веде до бранця. На тротуарі вона хапає сумку листоноші, перекидає її у садок та, сходинка за сходинкою, тягне її додому.

Потім у вестибюлі вона стоїть над двома сумками, переповненими листами та газетами, глибоко дихає та дозволяє м’язам відпочити. У цей час вона легко посміхається.   

 

Свобода

Богуміл Птачек у лігві вже п’ятий день.

Упродовж цього часу у нього було декілька шансів напасти на Квєту, вибити їй з рук револьвер та зникнути.

Він не скористався жодним.

Він ніби кам’янів у її присутності. Замість цього йому вдалося крадькома віддерти на стіні газети та вирвати дерев’яні дошки, за якими він безпомилково відчув вікно. Він встиг лише наполовину: цвяхами на дерев’яних дошках він зламав собі нігті, а потім, коли віддер зі стіни кілька стосів газет та з’ясував, що за ними немає жодних дверей, а лише погано пошпакльована стіна, залишив і це.       

На житло та їжу Богуміл Птачек скаржитись не може.

Єдине, чого йому бракує, це свободи.

Ця ситуація абсурдна і, коли йому це дозволяють тривожність та страх, він не зупиняється шукати їй пояснення. Щоразу, коли у кімнату заходить Квєта, він налітає на неї з питаннями, чого вона від нього хоче. Але найдивнішим є те, що від нього, принаймні до цих пір, вона не хотіла нічого.    

Він може їсти, пити, спати та спорожнятись, за бажанням.

Він також може читати або писати, вона залишила для нього папір та кілька огризків-олівців.  

Але головне, тобто, сенс його існування у цій особливій цюпі, від нього приховано. Він не знає, як довго тут буде, чи омине смерть, і ця невідомість доводить його до божевілля.

Він ходить колами кімнатою та гризе нігті.   

Чому ви не читаєте? − запитує Квєта, коли помічає його тривогу.

Листоноша намагається, але всі букви зливаються та текст тікає за край сторінки. 

Я не можу зосередитись, − відповідає він Квєті.

Квєта приносить йому заспокійливий чай із мелісою.

Злість у нього чергується з приреченістю. Часом він переконаний, що його звільнить поліція, він спокійно сидить на ліжку та чекає, а за мить він вже гнівається, б’є у двері ногою та пальцями здирає із них полістирен.

Він смердить і добре це розуміє. Йому нема де вмитися. Стара жінка залишила тут для нього кілька пластикових пляшок з водою та зубну щітку. Зуби він чистить над відром, у яке зливає сечу, але повністю помитись цією малою кількістю води він не може. 

  Він не надто чистоплотний і точно не такий вимогливий щодо гігієни, як Марія, але бути вже майже тиждень в одному одязі йому нестерпно. Сорочка дряпає йому спину, а штани тиснуть у паху. Обличчя заросло вусами. І все ж він відмовляється роздягнутись та вперто лягає одягнений. На його думку, бути одягненим означає бути готовим. А він хоче бути готовим.

Спершу він намагається не спати. Боїться, що уві сні він може проґавити нагоду для втечі. Врешті, виснаженість та сонливість перемагають. Якби Квєта не носила йому їжу у чітко встановлений час (сніданок о восьмій, обід о дванадцятій та вечеря о шостій), він би втратив лік часу.

Його дивує, у який глибокий сон йому вдається занурюватися. А коли він прокидається, сни чіпляються до нього, наче тонка ожеледиця, що не хоче відпускати його, тому йому доводиться кінчиком пальця забирати сонливість з очей та добре розминатись.                     

Квєта має звичку тихо стукати у двері кімнати. Наче вона дає йому можливість їй перечити. Це смішно. Квєта має револьвер та може скоїти із ним все, що хоче. Він не здатен чинити їй опір. Він не такий.

Норовливість.

Гоноровість.

Із напіврозплющеними очима він п’є чай із мелісою та час від часу стогне, наче з неспокою, що він замкнутий у маленькій кімнаті чи  що він обпік язик надто гарячим напоєм.

Пісня 

Ань Тхі Хоанг лежить на розкладному дивані та уявляє собі страви, які вона готувала, коли ще жила у Ханої.

Тушкована телятина із бодяном.

Ярові рулети ча зо.

Риб’ячі котлети з кропом. 

Вони жили у маленькому двокімнатному будинку, вона із Туаном мешкали у більшій кімнаті, яка одразу була й кухнею, а діти, донька Суон та син Ту, спали у останній кімнаті, з вузьким вікном, закритим бамбуковими ролетами, та із глиняною підлогою. 

Вони жили на краю передмістя, тому вночі Хоанг чула гавкотіння собак та дріботіння тарганів, тихенький шелест, з яким тарганячі ніжки долали перешкоди, які виникали у них на шляху, бамбукова підстилка, сандалі з гумовою підошвою, забута пароварка для рису, порожнє відро із металевим черпаком.

Спати у кухні було спокійно. У повітрі витав аромат приправ, а піч випромінювала тепло. Коли був повний місяць, всередину проникало місячне світло, і каструлі та сковорідки на стінах блищали сріблом. Рис, розсипаний на землі, сяяв, наче молочні зубки Суонгіна, а дзеркало у мідній рамі вкривалося перламутровою плівкою. 

У такі повномісячні ночі Туан спав особливо неспокійно. Його обличчя перекошувалося, і він голосно зітхав, крутився на підстилці, а інколи у напівсні сідав, тож Хоанг мусила класти руку йому на пальці та тихо наспівувала. Вона знала багато пісень та віршиків, більшість з яких її навчила мама.

Ніженьки, як галушки.

Личка, наче дві пухкі хлібини.

Животик, ніби грудка рису.

Мама Хоанг у дитинстві пережила голод, тому майже у всіх її колискових була згадка про їжу.

Язичок, наче шматочок імбиру.

Хоанг співала їх під час повномісячних ночей своєму неспокійному чоловіку, і інколи траплялось, що з цієї причини у неї починало бурчати у животі. У таких випадках вона закутувалася у ковдру, сідала на стілець біля печі, що вичахала, і, поринувши у свої думки, їла все, що вдавалося дістати із кухонних полиць – залишки кисло-солодкого соусу, бамбукові паростки, мариновані соєві боби, сушені сливи.

Вона любила такі хвилини самотності посеред ночі. Дім був сповнений сонним диханням, а вона була задоволена та щаслива, облизувала з пальців солодкий сік із бананових коржиків та відчувала, що все так, як має бути. Вона тихо мугикала, колискові були частиною її життя; коли вона перестала співати їх дітям, то почала співати своєму чоловіку, і він справді від них засинав, язичок, наче шматок імбиру, а вушка, ніби зацукровані пуп’янки піоній.        

Три десятиліття потому Хоанг померла у Празі, у місті, про існування якого вона колись навіть не знала.

 

Хоанг перевертається з боку на бік на м’яко застеленому дивані, який купили у величезному універмазі. 

Так само, як і в Ханої, тут вона також живе у двох кімнатах, але, на відміну від будинку, в якому вона виховувала дітей і дах якого був із рифленого шиферу, у кімнаті празького дому були відполірований паркет та висока стеля. 

Замість місячного світла сюди проникало помаранчеве світло від ліхтарів.

Туан помер, і його тіло залишилося у В’єтнамі, Хоанг прилетіла сюди десять років тому лише зі своєю донькою. Син Ту вже певний час жив у Празі.

Незважаючи на те, що ночі у Празі інші, ніж ті, до яких Хоанг звикла вдома, їй не було сумно. У неї в руці завжди є мішечок імбирних цукатів. Вони солодко пощипують її язик. А коли вона не може заснути, то скидає ковдру на землю та спить на підлозі, хоча вона й добре знає, що її донька, яка легко звикла до європейського способу спання на високих ліжках, наступного дня її сваритиме.

Як пес, мамо,− скаже вона їй. Спиш на підлозі, як пес. 

А Хоанг посміхнеться до неї, у зубах – шматок імбиру, ти моя галушечко, відповість вона і з-під язика в неї виходить пісенька, яку її навчила мама, з веселою та легкою мелодією, і зморшки на чолі у Суон стануть глибшими від чогось важливішого, адже Суон все своє життя всім створює проблеми, а Хоанг проживає життя спокійно та радісно.

Навіть у Празі їй хочеться співати.                     

 

Кава

Щоразу, перш ніж увійти до магазину, Квєта трішки підфарбовується.

Вона хоче добре виглядати перед Богумілом Птачеком. Пудра, світлі рум’яна, олівець для брів.

Квєта – актриса. Вона вдає, що сприймає життя легко, що впевнено тримає його у своїх руках. 

Хто сказав, що минуле не можна змінити?

Квєта змінює його з кожним словом. Листоноша не повинен дізнатися про падіння та втрати.  

Правдиве минуле, яке Квєта прожила, поступово втрачає чіткі рамки та зникає; своїми розповідями Квєта створює нове минуле, гарне і без вад, покладається на нього, стає його частиною. Так виникає цілий світ, особистий всесвіт, призначений для вух листоноші, ніжний та структурований. Історія знову оживає і є саме такою, як би хотіла Квєта, м’якою та солодкою.

Потрібно декілька місяців, аби це змінилось, та бажана Квєтою досконалість, і вона зрозуміє, що може говорити правду. І це усвідомлення буде приголомшливим, проникне у неї, як стріла, від чола до кінчиків пальців, та залишить її, вражену, із важким диханням у горлі.  

А зараз – час прилягти, вісь між вухами листоноші та вустами Квєти формує напрямок та створює сенс життя Квєти.     

***

У січні Квєта та Богуміл Птачек перебувають на початку своїх стосунків.

Вони не знають, чого очікувати від самих себе.

Їхні поцілунки визначаються вертикаллю будинку, вона живе нагорі, вільна та сповнена сили, а він зсихається у підвалі, і його залежність час від часу пронизують вибухи люті.

Щоразу, коли Квєта із Богумілом Птачеком, вона розповідає.

Говорить про своє дитинство та про війну.

Про сестер та родичів.

Говорить про Їржі та про віллу, в якій живе.

Розповідає Богумілу Птачеку про те, як будувала лігво.

Її розповіді солодкі та липкі. Вони оповивають листоношу, як павутина, навіть вночі, коли він сам, йому здається, що Квєта досі з ним.    

Для Квєти важливо розповідати. Її думки переповнені спогадами, і їй потрібно всіх їх дістати назовні. Вона почуває вдячність, що Богуміл Птачек слухає її, завдяки розповідям вона проживає своє життя знову, знову стає дитиною та молодою дівчиною, знайомиться із Їржі та вирушає із ним у подорож оглядовими вежами.

Лігво – це найкраще, що могло спіткати Квєту.

Щоразу, як вона про нього згадує, то стає жвавою, як маленька дівчинка. Наче у її жилах тече не кров, а вино, густе та солодкаве, від якого паморочиться голова.

***

Після того, як Квєта закінчує свої розповіді, вона відчуває порожнечу, але також і задоволення. Нагорі у кухні у неї вже готовий чай із шипшини, вона повільно п’є його та відпочиває, зручно примостившись на дивані. Їй цікаво, чи Богуміл Птачек так само втомлений, як і вона, після всього того, що йому довелося вислухати.

Вона розуміє, що повинна тримати його у хорошому настрої. 

Вона хоче якось віддячити листоноші, тому вирішує, що додасть до його меню більше овочів та вітамінів.  

А каву готуватиме для нього густу та гірку, свою фірмову, коли у киплячу воду треба кинути дрібку солі.

 

Яблуня

Квєта спить із прочиненим вікном.

Запах квітучих дерев проникає у спальню та лоскоче їй ніздрі. Щодня Квєта думає про те, аби взяти Богуміла Птачека назовні, і завжди вирішує, що це було б надто ризиковано.

Тепер, коли почнуть опадати квіти черешні, вона наважиться. Спуститься у лігво пізно вночі. Постукає у двері та відімкне обидва замки. У кімнаті темно. У Квєти швидко б’ється серце, вона торкається стіни, доки не намацує вимикач. Світло не будить Богуміла Птачека. Він вільно лежить на матраці, покривало натягнув до підборіддя та хропе. Спершу Квєта подумає, що їй потрібно розвернутись та піти, але її готовність взяти листоношу назовні занадто сильна. Вона дійде до матрацу, тримаючи револьвер у простягнутій руці. Нагнеться і, перш ніж потрусить плече листоноші, певний час його розглядає. Вона ще ніколи не була до нього так близько. Від Богуміла Птачека трішки чути запах поту, а його вуса пахнуть вітамінним тоніком, який йому купила Квєта. Його повіки порожевіли, а очі під ними швидко рухаються. Квєта колись читала, що такі рухи означають, що людині щось сниться. Їй шкода, що доведеться розбудити листоношу. Вона вхопить його за плече та кілька разів ним потрусить. Богуміл Птачек неохоче розліпить очі та примружиться від світла.

Квєта дає йому старий светр Їржі.

Йдемо на вулицю, − каже вона та стає біля дверей.

Листоноша, одягнений у картату фланелеву піжаму, незграбно вдягає шкарпетки та взуває капці. З поглядом, спрямованим на револьвер у руці Квєти, він натягує светр.

Підете на крок переді мною, − каже Квєта. − Якщо почнете втікати, я вас застрелю.                     

Вона відходить, аби листоноша міг біля неї пройти.

Якщо почнете кричати, − я вас застрелю, − продовжує вона.

Листоноша шмигає носом. Квєта має ліхтар та світить йому під ноги. Вона не хоче вмикати світло у коридорі, аби випадково не привернути увагу українки на мансарді.

Службовий вихід, який веде у садок, відчинений. Богуміл Птачек проходить у нього, Квєта – одразу за ним. Вона чує схлипування листоноші і трішки злякається цього звуку.

Йдіть три кроки прямо, а потім – направо, − наказує вона.

Вона веде Богуміла Птачека до середини саду, під яблуню, куди не доходить помаранчеве світло вуличних ліхтарів.

Під деревом вони вдвох зупиняються. У садку тихо. Друга година ночі, місто спить.

Богуміл Птачек швидко та часто дихає. Йому хочеться плакати. Розводить руки у боки, пальцями торкається стовбура дерева. Ступає один швидкий крок та обіймає яблуню. Квєта мовчки дивиться, як він тулиться обличчям до грубої кори. У пітьмі, яка панує у садку, вона бачить лише силует листоноші. Вона розуміє, що, навіть якби й мала зброю зарядженою, у цій темряві вона б не влучила.         

Вона дозволяє листоноші виплакатись. Потім каже йому, що час повертатися. Богуміл Птачек слухається її та відходить від дерева. Додому вони йдуть мовчки. У лігві листоноша знімає капці та стягує шкарпетки, намоклі від роси. Він сідає на матрац та дивиться на Квєту. Його вуса звисають, а очі червоні. До його обличчя прилипла пелюстка яблуневого цвіту.

Ви відпустите мене додому?− запитує він, і Квєті боляче від цього, бо вона сподівалась, що Богуміл Птачек вже забув про дім. 

На добраніч, − відповідає вона, вимикаючи світло. 

З ліхтариком у роті вона замикає обидва замки. Врешті, вона притуляється чолом до дверей та слухає, як листоноша скаржиться та плаче.

 

 З чеської переклала Яна Коник

 

Редактура Оксана Думанська

 

Переклад здійснено за підтримки Чеського центру в Києві

 

Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ

 

Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду.

 

Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.