коубек_сайт

 

 

Мене звати Петр Рамон, уже вісімдесят два роки живу в Тихому заїзді. Працюю воротарем, охоронцем воріт, цербером. А тому що працюю в лікарні, схожий на Харона, хоча в нього сталося лише раз, що він випустив когось назад у світ живих: лише Орфея і його кохану Евридіку; у мене це трапляється частіше, бо хворі приходять зі смертю на вустах – а потім повертаються до своїх.

Сиджу в маленькій будці, у кабінеті два на три метри, з заскленими вікнами і відчуттями капітана серед розбурханого моря; я встиг побачити усе: тих, що тонуть і помирають, і тих, що їх море схвально виштовхало, навіть якщо вони вперто оборонялися.

Від головного і єдиного входу до сторожки із двадцять кроків по слизькому лінолеумі, вкритому подряпинами і засохлою піною, яка з’явилася завдяки чесним лініям прибиральниці з пересувним відром і вологим мопом, що витирає опустіле лікарняне фоє.

Ми знайомі, її звати Анна Шіллерова, а її батьки були німцями, після війни її депортували, але вона повернулася назовсім; на її весіллі одна з жінок у нейлоновій сукні і в босоніжках на високих підборах сказала:

– Вона сюди вп’ялася, як дитина.

Я став на пальці, щоб бачити Анну понад головами людей – і вона виглядала абсолютно спокійна: була в білій сукні вище коліна і з тіарою замість вельону.

Якщо вона вже вп’ялася, то мала вчинити це ніжно, глибоко і якось життєдайно, бо як на її вік вона була надто енергійною, ніби генерал; коли вона сердилася, то на її язику свистіли усі давно забуті умляути та гостре “С”. Її чоловік Карел Лішек абсолютно не рівня їй: він низенький, сутулий і висохлий, хоча і тримається статечно; йому сімдесят п’ять років, але він все ще не розвинувся, а коли вони разом сваряться –  аж скриплять віконні рами.

Для мене Анна постійно в будці залишає сніданок: канапки або булочку з повидлом, а інколи швабські вареники з маслом; це трохи неприязно, але, зрештою, це страва її предків, а люди у місті ще не забули.

 

Я мушу сказати, що у своїй будці я вже висидів гарну ямку. Шістдесят років – це шістдесят років, і я за цей час усі її чотири стіни вивчив напам’ять.

Біля дверей вішак і поличка для взуття та капелюхів, навпроти календар.

Перед склом, крізь яке я дивлюся назовні, стілець і телефон, який майже й не дзвонить. Колись тут була дошка з багатьма отворами, до яких я засовував кольорові дротики й так перемикав телефонні розмови, але декілька років тому усе змінилося – і дзвінки одразу ж скеровуються у сестринську чи в ординаторську.

 

Вікно мале. Це радше шпарина. Я колись бачив фільм про орден цистерціанців, настільки суворий, що їм навіть розмовляти заборонено, один з монахів показав ззовні вікно своєї келії – і я аж засміявся, бо його вікно втричі більше за моє.

Моє вікно пропускає лише сонячний промінчик чи одну зірку, у випадку, коли воно не зашторене, світанок пробирається всередину розведеним і розбавленим.

Біля вікна стоїть реєстраційне бюро. У мене від нього є ключ – і я знаю, що воно наповнене пожовтілим папером, порожніми папками, коробочками канцелярських скріпок і дироколами. Мені його занесли уже наповненим, поклали ключ на стіл – і пообіцяли, що незабаром заберуть назад.

Воно стоїть у мене вже тридцять років – і я не вірю, що хтось за ним повернеться.

Воно мені по груди, а з ролети, яка закриває полиці, осипається фарба. Час від часу чути, як клапоть коричневого лаку лускає під ногами.

Зверху на реєстраційне бюро я складаю речі, які забули люди: носовички, ключі, ланцюжки, гаманці або недочитані книги. За більшістю з цих речей повертаються власники, а все, що залишається, ділимо з Анною Шіллеровою або з будь-ким, хто річчю зацікавиться.

Якщо знаходжу шоколадний батончик – я з’їдаю його.

Лиш декілька речей у мене тримаються бюро так наполегливо, як Карел Лішка своєї дружини Анни.

Я знаю, кому вони належать, але розумію, що їхні власники втратили до них зацікавлення, уже оплакали їх або не помітили втрати взагалі.

Мені здається, що ці знахідки, забуті речі випромінюють особливе світло – і коли б не доторкнувся до них, вони тягнуться до моїх рук, і в той момент я усвідомлюю, що з ними мені буде важко розлучитися.

Насправді це брязкальця – і Анна Шіллерова змела б їх одним помахом мопи; у гейзері води відправила би їх у каналізацію.

Кожного дня я рівняю речі з вершечку реєстраційного бюро, і те відчуття, що я вже досконало їх вивчив, наповнює мене радістю; я їх гладжу, розмовляю з ними і згадую тих, хто їх забув.

 

Це трохи специфічно, бо більшість з тих речей належала жінкам; чоловіки пильніше стежать за своїм майном, тому не шкодують часу і сил, щоб повернутися за тим, що загубили.

Тут у мене представлені усі декади – і за кожну з них відповідає якась дрібничка: в’язана рукавичка з часу, коли Генляйн ходив містом, потерта брошка з сорок восьмого року і на двадцять років молодший конверт від платівки, брелок на ключі з дев’яностих.

Я дуже люблю усі ті речі, але деякі з них є моїми улюбленцями; якби я всіх їх зсипав до мішка, а потім витягав одна за одною, то про кожну з них я би був повинен розповісти історію, але лише від деяких з них моє серце б розтало, а на очах би виступили сльози.

 

Інколи перед сном я думаю про ці речі.

Бачу їх перед собою, і рівно за мить, коли я засну, відчую себе в сторожці,  на капітанському містку, в монастирській келії, і з заплющеними сном очима до них доторкаюся; дихаю на них, заспокоюю їх і розраджую.

І знаю, що так би заспокоював їхніх господарок. Я уявляю ніби на телевізійному конкурсі, зачесаний, у костюмі з краваткою, а моє завдання називати їхні імена, вимовляти їх, я би відкашлявся, кінчиками пальців би витер кутики рота, і неймовірно піднесеним голосом закричав би:

– Пані та панове, представляю вам!

І тоді б світло софіту навели на моє реєстраційне бюро, на його вершечок, і освітили моїх Коханих:

брелок для ключів

книгу про Африку

скляне ведмеже око

фіолетову помаду з написом Rouge Noir Vamp

і

баночку вітамінів

 

***

 

З В’єрою ми  зустрілися по війні, мені було двадцять вісім, я стояв на вокзалі і очима пожирав німців, що від’їжджали. Запхавши руки в кишені, я дивився, як з одного боку вокзалу люди зникали назад до Німеччини, до сміттєзвалища, яке їм залишалося від Тридцятилітньої імперії, а з іншого боку люди з’являлися: солдати, відпущені в’язні й бідолахи, які поверталися з концтаборів.

Я не впізнав її: вона була лисою, у лахмітті, а її очі були дуже витріщені; я подумав, що це якась стара, вона виглядала десь на вісімдесят. Вона зловила мене за лікоть, і я налякався; потім вона сказала моє ім’я – і я відчув клубок у горлі, ніби зі мною розмовляла смерть.

– Петре, – і я подумав, чи не Зубата це.

– Ти не впізнаєш мене? – продовжувала далі, і до мене дійшло, що у неї випали зуби, а замість того, щоб видушити з себе хоч краплю співчуття, я вирвався від неї і сказав:

– Точно ні, бабо.

– Ах.

Вона зітхнула, і я зрозумів, що цей голос точно мені знайомий і це ніжне зітхання я чув сидячи годинами на лавці на службі. Цієї хвилини я зрозумів, що переді мною стоїть русоволоса В’єрка Моссес, яка змінилася до невпізнаваності.

– В’єрка Моссес, – сказав я, а вона кивнула.

Я оглянувся за її батьками, а вона покинула мене; те, що ніхто з них не повернувся, вона сказала мені уже набагато пізніше. Вона стояла біля мене як тінь, радше мертва, аніж жива, вузлик кісток і важкого подиху, настільки змучена, що мені аж ставало зле.

Вона запитала, чи не знаю я, що сталося з її будинком.

Я знав, але не хотів казати, нехай вона довідається сама, відвоює те, що їй належить, тому просто знизав плечима. Вона мені подякувала і пішла до виходу, проходила повз людей, які її не бачили. В’єрку Моссес, найкрасивішу дівчину Тихого заїзду, але виснажену, до прикрощів постарілу, вони ставили їй підніжки і відштовхували ліктями.

 

***

Вдруге ми з В’єрою зустрілися через п’ятнадцять років 1960-го. Вона стала головною лікаркою жіночого відділення лікарні Тихого Заїзду, попри мене, охоронця, пройшла з піднятою головою, у білому халаті, елегантній спідниці і в туфельках на підборах, русяве волосся було зібрано на потилиці.

Я вискочив з-за столу і побіг за нею.

– В’єрко, – я закричав і вона розвернулася.

– Петре!

Я добіг до неї і почав тиснути її руку, вона не забрала її, як я колись на вокзалі, а навіть усміхнулася, вона здалася мені неймовірно красивою, що мені аж захотіло притиснутися до неї й надихатися запахом її шкіри.

Вона жила в гуртожитку і соромилася цього. Вона звикла до розкоші, до кришталевих люстр, до фортепіано з гебану, яке стояло у будинку Моссесових; навіть концтабір не зміг у ній цього змінити.

Навіть якщо В’єра чекала, що все майно, разом із величезною, залитою сонцем віллою, повернуться, то вона помилялася. Вона не отримала нічого з того, що колись належало її батьку:  ані вілли, ані саду, ані срібних столових приборів, які були приданим її матері, навіть ліжка з різьбленими спинками, на якому вона сама народилася.

Половину з усього розікрали німці, іншому зробили ноги чехи, віллу Моссесових націоналізували у червні сорок п’ятого, горішній поверх розділили на декілька квартир, а на перший поверх вселили дитячий садок.

Кожного дня я пропонував В’єрі другий сніданок і гарячий солодкий чай. Вона виглядала мені дуже худою; щоранку пробігала мимо мене, сторожа, одягнена у біле і біла на обличчі, лише її волосся виблискувало і нагадувало мені свічку, яку запалили в церкві.

Вона носила шкіряну сумку, забиту паперами, і з серйозним обличчям бажала мені доброго ранку. Це тривало декілька років, перш ніж вона зайшла до моєї будки, і я був сам не свій; нарешті В’єра Моссес була моєю, а я не міг навіть уявити, як доторкаюся до її волосся.

– У тебе гарно, – сказала вона, коли сіла за стіл, застелений вощеною скатеркою, і я помітив, що її лікоть в білому халаті ось-ось вимокає каву, яку я не встиг витерти; я хотів їй про це сказати, але мені було соромно, тому вирішив краще мовчати – і цілу вічність думав лише про те, коли В‘єрка зіпреться на пляму – і кава замастить її рукав.

Вона з цікавістю роздивилася мою сторожку, і я розпачливо сказав:

– Вона така собі.

Вона засміялася.

– Якби ти лиш побачив мій гуртожиток, – зітхнула вона, а на мене напав сум, бо В’єра не належала гуртожитку, її місце в модерній віллі з високими стелями і відполірованим паркетом; те, що хтось такий, як  В’єра Моссес, живе в гуртожитку, мені виглядало дивним; спільні душі, стоптаний лінолеум, стоки та умивальники, забиті чужим волоссям; було в цьому щось дуже обсесивне і невимовно сумне.

Я запропонував їй каву зі шматком пирога. Вона відмовилася і прикурила сигарету; смачно затягнулася димом, який здіймався над головою і швидко заповнив будку, як густий туман.

Я нічого в неї не запитував, а вона мовчала, вона так пристрасно курила, що її легені повинні бути чорними, мовби асфальт, але я не наважився нічого їй сказати; впродовж пів години, яку вона щоденно просиджувала у моїй будці, вона скурювала вісім сигарет без хвилювання, мовчки, зосереджена лише сама на собі й на своїй хворобі; курила, закинувши ногу на ногу, білий халат відігнувся і відкривав частину спідниці та кайму рожевої комбінації. Я сідав навпроти, вдавав, що працюю з якимись паперами, непомітно спостерігаючи за нею. Одного разу, коли вона докурила, я помітив, що недопалок вона загасила об долоню. Я зціпив зуби й відвернувся, а вона ніби не наситилася, прикурила наступну сигарету і дуже довго затримувала в легенях тютюновий дим.

Вона мовчала, бо я чекав, що вона заговорить, все довкола мене тоді  породжувало сюжети, ми згадували про протекторат і війну, яка забрала нашу молодість, а потім більшість цих історій вичерпали себе, вони були перемелені щоденним життям, а війна канула в лету.

От тоді В’єра розповіла,  за тридцять років по війні; зараз, на початку сімдесятих, все, що вона носила в собі, було дозволено вилити словами, і вона почала саме зі слів, якими захищала себе

– Я повинна була на це наважитися, – сказала і сіла в крісло у сторожці.

Я перемкнув дзвінок, повільно відклав слухавку – і повернувся до неї; із засмученим лицем вона підкурила сигарету і запаленим сірником почала колупати недопалки в скляній попільничці.

Три роки тому вона стала головою абортивної комісії й впродовж своєї служби ще не дозволила жодного аборту: неповнолітнім, людям з ментальними порушеннями, зґвалтованим – нікому. Тиждень тому вона відмовила вісімнадцятилітній дівчині, студентці, яку зґвалтував вітчим, і дівчина вчинила самогубство, перерізавши собі вени, і спливла кров’ю у власному ліжку.

 

Я думав про те, що би сталося, якби В‘єра Моссес хоча б раз пом’якшила рішення, хоча б в цьому одиничному випадку, який так схожий на інші, але так відрізнявся; я не знав цієї дівчини, намагався уявити, як вона вдома, серед подушок, тихо страждаючи, стікає кров’ю; як помирає її дитя разом з нею, воно трошечки пізніше, бо кров, якої уже не вистачало для життя її серця, ще трохи потрапляла до серця її плоду.

– Це не моя провина, – продовжила В‘єра і дивилася на носки своїх черевиків.

– Ні, – відповів я.

У неї була жовта втомлена шкіра і пошкоджене від хімічної завивки волосся; вона не фарбувалася, і в штучних хвилях над чолом з’явилася сивина. Вона не вийшла заміж і спокоєм її наповнювала робота, вона була однією з найкращих гінекологинь в районі, написала декілька книг і читала просвітницькі лекції.

Загасила сигарету і зі зіжмаканої пачки дістала нову; задумалася, і почала переминати її між пальцями.

– Сама прийшла по дитину, – сказала. – Знаю, як воно буває.

Встала, пройшла біля мене. Я відчув її парфуми і приємний запах дезінфектора.

Моє серце виривалося.

– Що, я вже не можу ні з чим таким поділитися?

Затремтіла.

– Я прийшла по дитину, – повторила вона з жахом, ніби щойно усвідомила.

Старі жалі останніх десятків років вилізли на поверхню.

– Боже, – вона сіла в крісло і затулила обличчя руками.

Я ковтнув. Вона за хвилину підхопилася, спробувала підкурити пожмакану сигарету, а потім пронизала мене своїм поглядом.

– Так, – сказала і вирівнялася.

Встала, ствердла і з напів розтуленого рота закапала слина.

– І чого вона вбилася,  – тихо сказала. – Тупа корова.

 

Я зрозумів, що щось у В’єри всередині надломилося. Порухалося і затвердло; вона ж не була беземоційною, але втратила великодушність;  вона стала впертою і нещасною

Коли вона пішла того дня, я помітив, що біля порожньої пачки з-під сигарет лежав маленький ланцюжок. Я взяв його до рук, погладив пучкою пальців, це були ножиці, маленька прикраса, яку В’єра носила на ключах

Наступного ранку я покликав їй через круглий отвір у заскленому фасаді тієї ж будки, і подав ланцюжок; вона якусь мить перебирала його в долонях, а потім віддала мені.

– Залиш,  – сказала, і я поклав його на реєстраційне бюро.

 

***

Коли В’єрі виповнилося сімдесят, вона пішла на пенсію. Лікарню покидала з паперовою коробкою, у якій зібрала свої речі: диплом у рамці, декілька записників і  побите горня, в якому вона тримала ручки. Мені вона залишила кактус, який їй подарувала одна вдячна пацієнтка.

– Я називаю його Германом, – звірилася мені, а я дивився, як вона кладе глиняний горщик біля телефону.

В дев’яностих їй повернули батьківську віллу. На той час садок давно закрили, паркет був захований під важкими килимами, другий поверх був розділений фанерними стінками.

Я мав надію, що зможу подивитися, як там всередині, але В’єра мене не запрошувала. Деколи зустрічав її в місті зі схиленою головою і в зимовому пальті; вона кудись спішила, а декілька разів я побачив її в новинах, де вона розповідала про те, що пережила у таборі смерті. Насправді, лиш раз бачив її по телевізору, у неї був хрипкий голос, бліда шкіра і повністю біле волосся.

 

***

В дев’яносто сьомому році вона знову з’явилася в лікарні. Я подумав, що вона прийшла до мене в гості, але вона тихо минула сторожку, спокійна й усміхнена, помахала, і пропала на сходах, які вели всередину будівлі. Я подумав, що в неї з кимось зустріч: з якимось лікарем або з медсестрою стаціонару; врешті-решт вона була талановитою лікаркою і навіть після того, як пішла на пенсію, її запрошували до лікарських консиліумів.

Я хотів запитати в неї, коли вона повертатиметься, але вона проскочила попри мене: вийшла якраз тоді, коли я на коротку мить мусів відійти.

Наступного дня вона прийшла знову. Помахала мені, а я кивнув у відповідь, думаючи про тяжкий випадок, який стався в гінекологічному відділенні. В лікарні нічого не приховаєш, і я би дізнався про те, що якась пацієнтка в критичному стані. Мене розпирала цікавість, але я не міг запитати у В’єри, що вона тут робить; я все ще був сторожем, а вона лікаркою

Цілий місяць день в день вона ходила попри мою сторожку, і тут я помітив, як її обличчя набирає кольору; ми з нею ровесники, їй теж було вісімдесят, але хода її була енергійною і повною життя; це була хода жінки, яка має важливе призначення і свідома цього.

На п’ятий тиждень я не витримав,  і як тільки В‘єра пройшла попри мою будку, я вийшов за нею; я ходив набагато повільніше за неї й мусив часто відпочивати, тому коли опинився в коридорі гінекологічно-акушерського відділення,  В’єра була там. Відділення поділене на амбулаторну частину і частину з палатами; в амбулаторії є дві ординаторські, які мають приймальню, колись одна з них належала В’єрі. Я вирішив повертатися назад до будки, вся ідея зі стеженням мені видалася безглуздою і недостойною, але тут двері туалету відкрилися, а в них стояла В’єра в білому халаті, в окулярах і з зав’язаним на потилиці волоссям. Вона мене не помітила і пішла прямо до приймальні, де і зникла. Двері до приміщення були скляними, десь до рівня плечей були замальовані неприємним білим. Я пригнувся і зазирнув всередину. В приймальні сиділи дві вагітні жінки та В’єра. В’єра сіла якраз навпроти дверей, коліна були рівними, а поли лікарського халата були акуратно розгладженими; біля ніг в неї лежала шкіряна сумка, а на колінах лежав кусок паперу.

Я нагнувся і протер окуляри. Я почувався знічено, ніби застукав В’єру за чимось непристойним, у мене трусилися руки. Потім я знову вирівнявся і спробував розібрати напис на папері у В’єри на колінах:

АБОРТАМ НІ!

В мене на чолі виступив піт.

В’єра виглядала спокійною і непорушною, тихо сиділа на шкіряному стільчику, дивилася перед себе і не рухалася; єдиним виявом того, що вона жива, був шмат паперу, яки підіймався в ритмі її дихання.

З почуттям неймовірної важкості я повертався до будки. Мені було зрозуміло, коли В’єра піде, бо не викликало сумнівів – сидітиме вона аж до закінчення ординаторських годин. Вона пройшла попри мою сторожку, білий халат і списаний шмат паперу в сумці через плече. Я посміхнувся до неї, а вона відповіла. Я зрозумів, що вона щаслива, а з розповідей інших лікарів я склав повну картину: В’єра кожного ранку приходить до приймальні, горда й у добре відпрасованому халаті, сідає перед входом до гінекологічної ординаторської, витягує кусок паперу з протестом проти абортів і мовчки з непорушним обличчям сидить у приймальні доти, поки ввечері медсестра не зачинить ординаторську.

Не вірю, що її акція принесе якусь користь; і все ж таки обличчя у В’єри спокійне.

 

***

 

Я думаю про порожній будинок, який їй повернули декілька років тому; горішній поверх пахне родинним життям незнайомих людей, а на першому залишилися сліди зачиненого дитячого садка; малі лежаки, забуте перезувне, вішачки, позначені наклейками. В’єра покинута і спорожніла, як колись батькова вілла; вона проходить крізь зруйновані кімнати, здирає написи на штукатурці, плаче над розбитими віконними рамами. Тут немає нічого, що б наповнило сенсом її життя, а сама вона стара і непотрібна. Щось зламалося тої миті, коли вона разом з іншими сіла в транспорт, який рушив до Терезіна, а потім до Освенцима; тоді, коли покинула свою доньку і до материних обіймів вклала сина, щоб встигати за високим, темним офіцером СС; тоді, коли лягала на холодне ліжко під немилосердною лійкою рентгену.

Чи, може, могла б ще щось виправити?

Вона сідає на вологу підлогу в задумі, у роздумах відбуває цілу ніч.

Лиш вранці вона зрозуміла своє призначення: вона лікарка, і її завданням є зберігати життя.

Вона встане і визирне через вікно; у вранішньому світлі показуються сходинки, які багато років тому замінили клумби батька.

Уже світло. В’єра бере до рук папір і пастеллю, яку знайшла на першому поверсі, пише друкованими буквами свій маніфест.

АБОРТАМ НІ!

А потім іде в лікарню, де пропрацювала стільки років, минає  будку і махає мені; здається, що вона знову молода і повна сил. Вона сяде в приймальні ординаторської гінекологічного відділення. Ні з ким не розмовляє, а ввечері повертається до свого дому, який одразу починає здаватися не таким порожнім і теплішим.

***

Місяць тому почали говорити про те, щоб заборонити докторці Розентал відвідувати лікарню. Лікарі поділилися на два табори, і тих, що вважали, що В’єрена поведінка нікому не шкодить, було більше, тому В’єра Розентал і далі могла зі своїм клаптем паперу сидіти перед ординаторською гінекологічного відділення.

Якби хтось запитав мою думку, то я б не знав, що сказати.

Не знаю, чи В’єрка Моссес божевільна. Але зрозумів одне, що вперше після повернення з Освенциму я почав її сприймати як колись у дитинстві,  як нетравмовану і повну радості.

 

З чеської переклала Софія Челяк

 

Редактура Оксана Думанська

 

Переклад здійснено за підтримки Чеського центру в Києві

 

Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ

 

Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду.

 

Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.