гаїчек_сайт

Вона раптом зрозуміла, що останнім часом їй добре від того, що повторюється у визначений спосіб. Хоча й підозрювала, що це не зовсім добре. Для свіжості духу. Для відчуття унікальності кожної миті, кожного дня. Стюардеса у знайомій винно-червоній уніформі принесла пляшечку води, впізнавані газети і знову запропонувала навушники. Марія взяла їх, цього разу для того, щоб не слухати говірку пані, що сиділа поруч. Активна пенсіонерка не їде до Відня, зійде у Брні, але і так п’ятнадцяти хвилин бадьорого діалогу ні про що було достатньо. Крім того, та пані починала розпитувати. Розповідати про своє приватне життя? Затиснута на сидінні, з якого не втекти… Марія швидко натискала кнопки, врешті обрала фільм і надягла навушники. Невдовзі трохи прикрутила, а потім і зовсім вимкнула звук, бо в неї розболілася голова. Заплющила очі. Вона з радістю знову увімкнула за заплющеними повіками те домашнє відео з минулого грудня. Воно було кумедне. Досі вона цю сцену переповідала тільки Катці. Але от Мілана Коутського, теоретика кіно, така короткометражка, напевне би, розважила. У ній всього три персонажі. Класичний трикутник. Банальний театр людської комедії. Чоловік, дружина і коханка. Знято трохи нестійкою камерою без штатива, тож картинка схожа на справжнє життя.

Дружина у відчаї вранці купує круасан у пекарні. Намагається заплатити, розуміє, що не має дрібних грошей, і разом із більшою купюрою мимохіть витягає візитку. Обертає її в руці, це картка адвокатки з розлучень. Вона носить її в гаманці від нещодавнього першого візиту. Вони з чоловіком сиділи у зручних кріслах в її офісі, а магістр Деніса Кралова вибивала на клавіатурі концепцію угоди про розподіл майна. Дружина стоїть на вулиці, тримаючи в руках візитку. Лекція в неї аж після обіду. Вона сміється вголос. Ідея – миттєва справа. Дружина має хвильку посидіти на лавці, попри те, що зараз вологий початок грудня. Вона якийсь час видихає і міркує над своєю фантазією. Це буде ризикова затія. Хоч чоловік і стверджує, що він ніколи не показував коханці фотографію дружини, досить ймовірно, що коханка цікавилася тим, якого калібру суперниця, і намагалася знайти дружину в інтернеті, на сторінках університету чи десь іще. Але спробувати варто. Дружина рішуче встає і прямує на трамвай, який їде в іншому, ніж факультет, керунку. Вона тримається за поручень, дивиться у вікно, трамвай їде вгору. Чоловік вже майже пів року живе в іншому місці, але дружина точно знає, що він поїхав у відрядження і що буде там до кінця тижня. Якщо його молода асистентка, яка певний час асистує йому також у ліжку, не поїхала з ним, вона зустріне її в агенції нерухомості. На першому поверсі біля рецепції вона, не вагаючись, називається Краловою. Чудово, хоча в неї з директором не домовлено зустріч, його асистентка її прийме. Вона їде ліфтом на третій поверх. Молода жінка, усміхаючись, уже стоїть у дверях. Хвилина напруги, дружина відчуває потиск її ніжної долоні. Дівчина, очевидно, не підозрює, хто  перед нею. Дружині стає легше. Офіс чоловіка за зачиненими дверима вона добре знає, але у цій кімнаті раніше були тільки папки на полицях та маленький конференційний столик зі стільцями. Зараз тут письмовий стіл із телефоном, комп’ютер, гарні картини на стінах. Нове робоче місце. Дружина роздивляється, здивована, що бракує сильних емоцій. Вона дозволяє зварити собі каву, стежачи за молодою жінкою майже байдуже. Та струнка, повна енергії. Чорна спідниця до колін, темні колготки з візерунком, синій светрик. Вона приносить срібний підносик із білою філіжанкою та склянкою води. Вони всідаються одна навпроти одної за низький скляний столик. У дівчини гарне обличчя, підведені косметикою карі очі, хвилясте каштанове волосся до плечей. Стрункі пальці лівої руки лежать на білій сторінці нотатника, у правій вона тримає ручку із логотипом агенції. Нігті пофарбовані у темно-червоний. Дружина через стіл подає їй візитку.

– Я представляю клієнтку зі Сполучених Штатів, яка тут керує відділенням середньої фірми.

Асистентка звертається до дружини за титулом на візитці – пані магістр – і  записує у нотатнику. Шкіра на обличчі свіжа, гладенька, здорова і молода. У мочці правого вуха, за яке вона автоматично загортає волосся, маленька золота сережка. На середньому пальці лівої руки ніжний тонкий перстеник, теж золотий.

– Вона б хотіла знімати?

– Так, знімати квартиру на довший час, у центрі Праги.

– Якої приблизно площі?

– Це має бути респектабельна квартира, бажано з гарним видом, простора, метрів десь сто.

Справді жодних слідів утоми на лиці. Тільки посеред лоба одна коротка, мила зморшка, коли вона зосереджується на писанні. Прекрасні двадцять шість років, сучасний офіс, хороший початок кар’єри.

– Чи можу я записати ім’я вашої клієнтки?

Дружина вагається.

– Якщо можна, звісно, – додає асистентка.

– Її звуть Зельда Фіцджеральд, вона з Нью-Йорка.

Дружина стежить за тим, як асистентка без жодних вагань записала ім’я.

– Але, будь ласка, це поки що таємна інформація, і перші контакти будуть через мене.

– Звісно, пані магістр. Я б ще хотіла знати, наскільки це терміново?

– Ідеально було б переїхати на початку наступного року.

– Це справді досить швидко, я перекажу панові директору відразу в понеділок, щойно він повернеться. Але вже сьогодні-завтра можу надіслати вам перші пропозиції.

– Чудово. Будь ласка, на пошту, що на візитці. Звісно, ви можете також у будь-який час подзвонити.

Марія на сидінні автобуса тихенько засміялася, плечі затрусилися. Раптом вона розплющила очі, пейзажі Височини за вікном були попелясто-сірі. Мороз її знерухомив. Навіть посмішка Маріїна замерзла, вона помітила смуток, прихований у цій тихій апатичності природи, чи, може, це було терпеливе чекання та напівсон. Переорані замерзлі поля, прозорі садки без листя, порожні садки перед будинками. Новий сніг не падав уже більше тижня, дорога була чорною. Вона зняла навушники, і їй здалося, що дорога нізвідки в нікуди – це вдалий спосіб використання самотності та смутку. Пані поруч поцікавилася, чи та комедія, з якої сміялася Марія, і справді така смішна. Марія кивнула, але решту увімкнула вже тоді, коли її супутниця вийшла.

Телефонує чоловік, і його голос дуже злий.

– Оце тобі справді вдалося, вітаю!

– Ти про що?

– Про що ж іще, Зельдо Фіцджеральд…

– Не розумію, про що ти.

– Звісно, не розумієш. Мені дзвонила розлючена Кралова!

– Хто?

– Припини, будь ласка. Адвокатка Кралова. Висварила мене, як хлопчика. Як я можу використовувати її телефонний номер і адресу. І щоб ми з агенції негайно перестали надсилати їй пропозиції нерухомості та дзвонити.

Дружина на іншому кінці Праги мовчить у телефон.

– Чому ти так вчинила?

– Я хотіла її роздивитися.

Втомлене, безнадійне позіхання чоловіка у телефоні і коротка пауза.

– Післязавтра в нас наступна зустріч із адвокаткою. Ти про це пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – відповідає дружина. – О третій.

– Я почуватимуся перед нею дурнем.

– Так, особливим розумом та твоя асистентка не вирізняється.

– Я так і думав. Кожен, хто не знає усіх письменників, для тебе – невіглас, так?

– Мені радше ідеться про те, що вона не перевірила в інтернеті, в кого, власне, відібрала чоловіка…

На цьому місці Марія зупинила фільм, що вже незворотно прямував до подружньої сварки. Це була б така затягнута кінцівка. Місце поруч вже до самого Відня лишалося вільним. Вона обернулася до вікна.

Взимку пейзажі не розповідають стількох історій. Мороз зупиняє рух води, сповільнює природу. Здається, все порожніє. Якесь пригноблення сюжету. Жодного руху, подвір’я без людей. Перед Микуловом поля прорізає запилюжена дорога, по якій іде жінка у світло-червоній стебнованій куртці та штовхає візочок, теж червоний. Це була мить, Марія і далі за повіками прокручувала той епізод: самотня постать серед природи, перед нею розгортається дорога, вільний простір, наповнений сіро-білим світлом.

Врешті-решт Марія заснула, розбудив її звук мобільного телефону. Коли розплющила очі, вони стояли у заторі на під’їзді до Відня. Вона відповіла доньці на повідомлення. За склом автобусу – панорама передмістя. Воно повільно розчинялося, коли вони в’їжджали глибше, її сонний погляд був нечіткий. Раптом вони вже були оточені будинками і довгими залами та трубами, відбійник повертав і вів їх до центра.

Рух великого міста в цей момент був освіжаючим, приємно розсіював увагу і відволікав Марію від думок, давно зациклених на довгій дорозі і заціпенілих, як і вона сама після майже п’яти годин сидіння в автобусі. Вона пошукала очима, усміхнулася і замахала. Обличчя Ленки. Протягом усіх вихідних у Відні Марія бачитиме почергово то дорослу жінку, то дитину. На перший погляд донька здавалася трохи дорослішою, ніж коли вони бачилися на Різдво у Празі. Зараз Ленка чекала на автобусній станції − у довгому пальті, загорнута в шалик, обережно усміхалася, але вираз обличчя був радше похмурий. Але ж похмурість – це ще не  зрілість.

– Чому ти не приїхала тою новою великою автівкою, мамо?

– На ній все ще літня ґума, – Марія усміхнулася вибачливо.

У вегетаріанському бістро за супом – щоб зігрітися – обличчя Ленки було дорослим. Навіть кілька зморшок на чолі, коли вона стурбованим голосом казала про завершальні іспити у віденському університеті, які на неї чекають, або коли запитувала про бабусю і дідуся. Але стурбованість в очах доньки, коли їхні погляди зустрічалися, стосувалася матері, це Марія добре розуміла. Вони сьорбали гарячий суп, і Марія раптом не знала, із чого почати. Всю дорогу з Праги вона уявляла собі, що вони говоритимуть, наче подруги. А тепер почала сумніватися в тому, що це вдасться.

– Вони обидвоє погано почуваються. Дідусь через серце, а бабуся – ти ж знаєш. Вона вдає, ніби не знає, що в неї діабет, а до того ж тепер і нирки.

– Треба там зібратися якось на вихідні, – кивнула Ленка.

– Тільки приїдь, Лені. Будуть і сестрички…

Трохи далі, у кафе на площі святого Стефана, у Ленки було обличчя дитини. Впертої дівчинки, якою вона часом бувала десяти- чи дванадцятилітньою. Вони сиділи одна навпроти одної, трохи напружені, помішували ложечкою каву, на поверхні якої бариста начарував малюнок листя.

– Ленко, ти могла б знову відповідати на батькові дзвінки?

Донька підвела на матір погляд від чашечки з кавою, Марії захотілося пирснути від сміху. Таке вперте обличчя, таке ж, як колись, коли вона ввечері не хотіла йти спати чи на урок піаніно.

– Мамо, прикидайся, що все гаразд, що все так, як було колись.

– Все не так, як колись, Лені. Звісно. Але цим ти мені особливо не допоможеш.

Ленка знову насупилася до столика кафе.

– Ти знаєш когось усе життя, любиш його, і раптом він стає кимось іншим…

– Ленко, таке з людьми трапляється, вони розлучаються, що ти наче маленька?

– Це все розмови, оце от…

За столиком неподалік сидів сивий чоловік приблизно років сорока п’яти, дбайливо впорядкована порость на щоках і бороді, біла сорочка, чорний піджак і джинси. Віденська елегантність. Зі своєю малою донькою, яка щойно встромила довгу ложечку у десерт із морозива, він, вочевидь, розмовляв про якісь шкільні справи, проблеми з однокласниками чи щось таке. Марія на мить заслухалася у австрійську німецьку. І водночас відчувала на собі погляд Ленки.

– Я згадала, – почала Марія тихо, – як батько ходив із тобою до тієї кондитерської біля площі Пушкіна.

– І що? Це було так давно.

– Так, ви ходили туди щосуботи, пам’ятаєш? Батько завжди дуже чекав, коли ви вже підете туди разом.

– Мамо, припини.

– Коли тобі було десь дванадцять, як ось цій дівчинці за сусіднім столиком, ти раптом не схотіла з ним до тої кондитерської, бо ви з подружками почали ходити до Дейвіцького пасажу на гарячий шоколад.

– Чому ти мені це кажеш?

– Ти дечого про батька не знаєш.

– Чого, наприклад?

– Його тоді сильно засмутило, що ти з ним більше не хочеш щосуботнього дозвілля.

Марія усміхалася, Ленка вперто супилася.

– Він постійно тоді хотів зі мною про це говорити, одного разу він мало не розплакався, серйозно. Мені довелося його заспокоювати, що так просто влаштоване життя і що колись і його дівчинка буде великою та дорослою…

– Ти хочеш, щоб я ідеалізувала батька?

– Ні, просто хочу, щоб ти зрозуміла, що він твій батько. Іншого в тебе не буде. І він тебе любить.

– Я більше пам’ятаю, як його ніколи не бувало вдома, часто він навіть у відпустку з нами не їздив, постійно працював…

– Але це все задля нас.

– Як ти можеш його захищати, мамо? Після того, що він тобі накоїв?

– Я його не захищаю. Тільки хочу все розставити на свої місця.

Ленка скривилася у гримасі: «Цей твій книжний словник. Розставити все на свої місця…»

– Він підозрює, що я тебе намовляю, аби ти з ним не розмовляла. Цим ти мені життя точно не полегшуєш…

– Він проміняв тебе на дівчину, старшу за мене на три роки. Про що мені з ним говорити?

– Наприклад, про це. Насвари його, пожалійся, будь-що, тільки відповідай на дзвінки.

Швидко темніло, дорогою до студентського гуртожитку вони мовчали. Настрій зіпсувався; на мить Відень здався Марії понурим і картинним, як і зустрічний чоловік з волохатим псом, що всім своїм видом і розміром був схожим малого ведмедя, і Марії здалося, що вона опинилася в казці молодого Ґарпа про пансіонат Грілпарцер. Але коли ввечері вона в маленькій студентській кімнатці ставила собі розкладачку, коли вони з Ленкою готували чай у чайнику і на письмовому столі біля вікна нарізали пиріг, куплений «zum Mitnehmen» у кав’ярні, раптом це здалося їй нормальним і потішним, як тоді, коли вони разом їздили кудись із наметом на канікулах.

– Мамо, на розкладачці ляжу я, ти йди до мого зручного ліжка.

Ленка наполягала, тож Марія не суперечила доньці.

– Завтра підемо в Альбертіну, там велика виставка Марка Шагала, – щебетала Ленка і після того, як загасила лампу, – і перш ніж ти поїдеш, я тебе ще запрошую до своєї улюбленої кав’ярні. Кафе «Телеграф», щойно відчинилося, ми ходимо туди після лекцій…

– Це добре, поїхати ось так на рік вчитися до Відня, правда?

– Все одно я вже хочу до Праги, скучила за Петром. Мені подобалося з ним жити. Нам усе ще тримають ту квартиру у Лібені.

– Петр чудовий, так?

– Так. Останнім часом, коли я згадувала тата, я думала, чи зможу тепер довіряти чоловікам? Але Петрові я вірю…

Переклала з чеської Ірина Забіяка