Історія публічного конфлікту між книгарнею “Є” та видавництвом “Фоліо” цікава не лише тим, що це суперечка найпомітніших у своїх секторах гравців. І не стільки тим, що “Фоліо” регулярно продукує скандальні новини.
Вона важлива як прецедент публічного вирішення етичного конфлікту, який виник між двома структурами з різним (як би це краще сказати?) світоглядом.
Я не певна, чи покупці книжок в Україні дуже зацікавляться цим випадком. Мабуть, мені важливіша реакція професійної спільноти. У нас тепер періодично виникають такі спорадичні флешмоби. Шкода, що рідко це викликає цілеспрямовані дії у перспективі.
Заява книгарні “Є”, опублікована від імені Анастасії Левкової (арт-директорки мережі, якуОлександр Красовицький впевнено називає піар-менеджеркою) – це, на мій погляд, історія про гідність, зберегти яку можливо тільки якщо “вийти з шафи”. Лише через публічний розголос і наведення пильного світла громадської уваги.
Те саме в Україні вже роблять ілюстратори, чиї роботи використовують без дозволу й оплати, перекладачі, які бачать шахрайство в роботі колег, а коли-небудь, можливо, почнуть робити письменники, яким роками не платять роялті…
Це нормально: коли людина чи організація відчувають несправедливе ставлення до себе значно сильніших (або нахабніших) суперників на ринку (дивно виглядає це слово у тексті про українське книговидавництво?) і звертаються до професійної спільноти й аудиторії за підтримкою.
Тут не йдеться про порушення формальних умов певних угод – зрештою, якщо мова саме про них, то варто звертатися у відповідний розділ угоди, де прописано відповідальність сторін за порушення, або у відповідні державні інспекції, які за це карають.
Тут ідеться про щось, що зазвичай лишається поза угодами (хоча іноді думаєш: якраз це й варто прописувати в першу чергу): не будеш же прописувати в договорі про надання послуг щось на кшталт “замовнику забороняється тероризувати виконавця дзвінками о першій ночі та на вихідних, якщо раптом змінився термін виконання проекту“, “постачальник не має права ображати та принижувати честь і гідність найманих працівників реалізатора продукції” чи “у професійній комунікації заборонено використовувати лайливі слова, перелік дивись у додатку №2“?
У нас не люблять про це говорити – про корпоративну культуру і внутрішню організацію комунікації між партнерами, особливо в культурі. Тут же всі культурні, ну правда. Так само, як в університетах, де роками можуть звучати зневажливі мізогінні жарти на кафедрах, або відбуватися й інші, набагато гірші історії… Але про це вже був флешмоб, пам’ятаєте?
Проте кожен, навіть оглядовий курс стратегічного планування і менеджменту, каже: дивіться на цінності своїх партнерів дуже уважно, навіть якщо фінансові умови для вас дуже й дуже привабливі. У підсумку ви все одно зіштовхнетеся з ситуацією, коли зайде коса на камінь, і ваші зусилля, витрачені на побудову співпраці, та всі попередні компроміси із совістю стануть марними.
Я починала з читачів – кінцевої цільової аудиторії обох учасників конфлікту – і з того, що їм, певно, усі ці з’ясування байдуже. Але ж обидві сторони мають ще інший, досить вагомий сектор ЦА – видавців, авторів, менеджерів, журналістів, з якими співпрацюють для створення свого кінцевого продукту. І тут мені як представнику ЦА вже зовсім не байдуже, з ким мати справу.
Я тут навіть не про соціальне підприємництво, а про те, щоб не віддавати свої гроші тим, з ким не хотів би мати справу у безпосередньому контакті.
“Людський фактор” – кажуть у нас, коли намагаються пояснити, чому один директор дозволяє собі обливати лайкою працівників, а інший – будує осмислену мотивацію для своєї команди. Культура якраз на людях і будується – на їхніх комунікативних практиках зокрема.
Людського фактору в українському культурному виробництві дуже багато – аж забагато. Може тепер також почне з’являтися фактор людяності?