У Східно-Центральній Європі історія не добігла кінця, хоча тридцять років тому Френсіс Фукуяма напророчив падіння комуністичного режиму, тож ми налаштуємося на мирну демократію, настануть часи сиру у сметані, і  заживемо спокійно, як квіти у горшках на підвіконні. Це вже тоді сприймалося за жарт, особливо тим, хто знає, що таке Східно-Центральна Європа. Фукуяма не мав рації. На щастя, Самуель Гантінгтон теж схибив, адже у «Зіткненні цивілізацій» він стверджував, що через релігійні переконання ми перегриземо один одному горло. Але вже навіть ця Східно-Центральна Європа не є такою віруючою, щоб почалися релігійні війни. Із цим нам пощастило, а так, загалом, не дуже. Ну і, звичайно ж, лінії великих зламів  не тут.

Вже тридцять років, як завалився комуністичний режим, і тепер ми вже бачимо, що не все склалося так, як ми уявляли це тоді. Ми вчимося демократії. Хворіємо її дитячими хворобами, носимось зі своїми дурницями, але я вважаю, що, в основному, трагедії немає доти, поки ми вміємо реготати з себе. Це  єдині ліки від політики, корупції та від усіх інших дурниць. Погляньмо на позитивні сторони ситуації: є медичне забезпечення, є освіта, є харчі, в нас є можливість подорожувати, ми маємо роботу, ніхто не каже нам, про що маємо писати, немає цензури, одне слово, є свобода, є мир, і порівняно пристойний рівень життя, і все це є величезним скарбом.

Я не кажу, що проблем немає, що немає бідності, сегрегації та тих, що лишаються позаду, адже за останні тридцять років монах-францисканець Чаба Бьойте виховав шість тисяч безпритульних дітей Південної Трансільванії: ці діти не були потрібними ні своїм батькам, ні державі, ні системі освіти, взагалі нікому. Якби не цей монах, шість тисяч дітей зникли би у нетрях на дні суспільства. Це величезна кількість. Отже, є над чим працювати, навіть необхідно. Ой, але це ж Румунія? Звичайно, але я все таки говорю про угорців. Так склалася історія сто років тому. Більшість перетворилася на меншість. Але серед усиновлених дітей є не тільки угорці. Роми, румуни, угорці, усі діти, яких суспільство відштовхнуло від себе.

Я теж виріс там, у Румунії Чаушеску, ідентифікую себе так: трансільванський угорець. Я знаю, що значить сидіти без струму, ходити порожніми магазинам, годинами стояти у чергах в очікуванні, коли привезуть хліб чи молоко, бути загроженим Секурітате – румунською секретною службою. Відчувати на собі зверхнє ставлення влади, коли будь-кого, будь-коли і будь за що можуть ув’язнити. Мовчати про роки, котрі мій дідусь просидів за ґратами як політичний в’язень, де його били так, що навіть через п’ятдесят років після звільнення він голосно кричав, коли хтось торкався його уночі. Його злочин полягав у тому, що він був причетним до групи людей, що хотіли повалити комунізм. І ту епоху, коли ті нічні крики все ще лунали і у котрій я виріс, називали «золотою епохою». Так, золотою, але лиш для подружжя Чаушеску і для його найближчого оточення, називалося це „epoca de aur”. А іншим – злидні.

Той період ще все переслідує мене тут, його ще не перетравлено. До сьогоднішнього дня ні у Румунії, ні в Угорщині не оприлюднили списку мерзенних людських вчинків, донощиків, секретних агентів та завербованих, але ж наскільки було б добре, якби керівників та політиків, які насолоджуються повагою суспільства і яким зазвичай аплодують стоячи, розвінчували б не тільки інколи і випадково. Помаленьку знімаються фільми, подекуди пишуться і п’єси, але у цій сфері в істориків та письменників ще багато роботи. Щороку на цю тему з’являються одна-дві книги, театральні вистави та кінофільми. Інколи про тих, про кого ми так зовсім не думали, а виявляється, що вони теж… Навіть через тридцять років після падіння комуністичного режиму ми дуже мало чого відкрили про ту похмуру епоху. Документи засекречені, якщо вони взагалі ще існують. На щастя, є молоді групи істориків, є інституції, котрі досліджують диктатури ХХ століття. Потрібно викривати той період, щоб ми могли рухатись далі. Недавно помер один наш видатний поет, Шандор Каняді, і коли на його вісімдесятому дні народження один журналіст спитав поета про його подальші плани, той відповів: я щойно отримав написані на мене доноси, і вони важать шістнадцять кілограмів. Шістнадцять кілограмів доносів. На одного-єдиного поета. Цікаво, а якою є вага усіх-усіх доносів разом?

Ну, а є ж іще оця наша історія. Майже щороку, щомісяця та щодня відбулася якась сумна історична подія, про яку нам є що згадати. Ми накопичуємо їх вже тисячу сто років. Цьогоріч буде сто літ, як Угорщина втратила дві третини своєї території і половину населення, це величезні рани. Долю Угорщини вирішили великі держави, давши мало шансів тим, що програли війну. Ми нічого не могли вдіяти. Ми намагалися і сьогодні намагаємося зберегти власну гідність. Я завжди дивуюся тому, як ми витримали 1100 років у Тисо-Дунайській низовині – і це без жодних родичів. Усі наші великі війни ми програли, фашизм і комунізм спустошили пів країни; тільки  1956-го країну покинули двісті тисяч людей. І мова наша колосально важка, родичів наших ми шукаємо дотепер, але ми є тут, і це просто чудо. Саме це може дати надію на майбутнє.

Коли я оглядаюся тільки на двадцяте століття і мою сім’ю у ньому, то бачу: мої прадіди були громадянами Австро-Угорщини, мої діди народилися між двома світовими війнами і стали громадянами Румунії, а після приєднання Північної Трансільванії знову до Угорщини мій батько при народженні отримав угорське громадянство, я ж отримав знову румунське, потім подвійне, а діти мої – громадяни Угорщини… і спільного у цих п’яти поколінь тільки одне. Кожне змушене було починати своє життя з нуля. Важко так щось розбудовувати, коли кожне покоління має починати своє життя заново. Сподіваюся, я зможу досягти чогось такого, що мої діти зможуть потім продовжити і вони не будуть змушені починати все з нуля.

На нас повно шрамів, але я думаю, що не потрібно роз’ятрювати їх знову і знову, не потрібно постійно копирсатися у минулому, треба дивитися уперед і йти, поважати права і цінності інших, шукати в інших людях хороше, але у найпершу чергу − добре почуватися у товаристві один одного. А поки ми порпаємося у минулому, доти начисто і методично винищуємо з-під себе Землю, і замість того, щоб підняти голову, жити у сьогоденні і, головне, займатися майбутнім наших дітей, той коротенький відрізок часу, що нам виділено, ми відбуваємо, зализуючи рани. Ми можемо знайти багато пояснень, чому цей світ такий паршивий, чому за все погане потрібно звинувачувати інших, але спитаймо себе, чи доклали ми зусиль для того, щоб ця Центрально-Східна Європа стала кращим і більш придатним для життя місцем?

Найбільшим досягненням цих тридцяти років, що минули, є все ж таки те, що ми вступили до Євросоюзу, відкрилися кордони і  можемо подорожувати. Це не аж така велика штука, але все ж таки. Сподіваюся, це залишиться так надовго. Ізольованість у дитячі роки вплинула на мене так, як на того, хто голодував у дитинстві, після чого ніколи не може наїстися вдосталь. Коли я вперше поїхав у Венецію у 90-их роках, то мав закордонний паспорт, але без громадянства. Мені потрібно було просити транзитну візу в Австрійському посольстві, відкрити рахунок в іноземній валюті і покласти на нього шістдесят доларів. Я цілий тиждень ходив по конторах, щоб побути у Венеції всього лише день з ранку до вечора. На щастя, це минулося. У мене був підходящий для подорожей період, котрий через коронавірус довелося поставити на паузу. На час епідемії я став прихильником slowtourism-у – велотури по провінції, плавання на каное по Дунаю, катання на тачці у моєму саду. Я саджаю дітей у тачку і штовхаю. Кажу їм, що це slow tourism, very slow.

Мені сорок два роки, і якщо милосердний Господь не розпорядиться інакше, я зараз на півдорозі мого життя. Другу половину я би хотів прожити у спокої, насолоджуватися природою, їсти смачні страви і пити хороші вина, читати хороші книги і добре писати, багато спілкуватися, вивчати мови, пізнавати нові місця і нових людей. Я вирішив щороку підкоряти одну гірську вершину висотою більше двох тисяч метрів у одній із сусідніх країн, а коли підростуть мої діти, братиму з собою і їх. Минулого року ми пробули тиждень вище 2000 метрів у Камнік-Савіньських Альпах, це у Словенії. Один з моїх найкращих колег, Адам Бодор, котрий теж родом із Трансільванії, але з 1984 року живе в Угорщині, сказав якось, що він полюбив ходити у гори у комуністичні часи, бо тоді сексоти не йшли за ним вище 1600 метрів. На щастя, сьогодні вже не треба тікати від донощиків. Мені просто хочеться побути у просторі повітря, скель та гірських козлів. Побути їх сусідом. Щораз сильніше і сильніше я люблю природу, тварин, дерева, гори і, звичайно ж, море. І щораз менше і менше мене цікавить людина і деградована нісенітниця, що ллється із медіа простору, у якій живе більша частина світу. Звичайно ж, мені хочеться вірити, що те, що з нами зараз відбувається, закінчиться чимось хорошим.

Коли мене питають, де я, як трансільванець, почуваюся вдома, я відповідаю, що я вдома там, де мені дають можливість працювати. Але якби мене спитали, де я здатен працювати, де я почуваю себе добре, я би відповів, що от саме зараз це місце – гора Святого Дьорьдя, біля озера Балатон. В Угорщині немає іншого місця, у котрому я почувався б настільки по-домашньому, котре приросло б до мого серця так тісно і у котрому гора була б настільки єдиною з водою, а земля з небом, як це є на горі Святого Дьорьдя, що лежить на північному березі Балатона. Коли весною йдуть дощі, вода лиже підніжжя гори так, ніби останець виріс із води прямо там, а його шапка із чорного базальту сформувалася вже згодом. (Останець — ізольована височина, залишок зруйнованої і зниженої процесами денудації більш високої поверхні) Для мене Балатон починається вже десь після Бадачоня, куди потрапляє лише той, хто має там якісь справи. Торфові і звичайні болота, вода, водяна флора і фауна, чаплі, водяні курочки, видри. Після Тердеміца я опускаю скло вікна і вдихаю солодкуватий запах торф’яних боліт.

Я телефоную Едену Нярі, найкращому виноробу гори Святого Дьорьдя, щоб спитати, чи в нього ще відчинено; його голос мене заспокоює, я ніби бачу його перед собою, бачу, як вітер колише його величезні вуса, а він стоїть у винограднику і працює, тому що він завжди там з чимось працює. Він дуже вдало знайшов себе там, на тій горі. Коли у нього відчинено, я відчуваю велике полегшення, бо гора Святого Дьорьдя є центром світобудови, а його центральною точкою є пивниця Нярі, а над нею росте виноград, звідки відкривається такий краєвид на Балатон, на Замок Сіґліґета, на Бадачонь, що людина просто прилипає до дубового стола і він не відпускає доти, поки спокійно не вип’єш склянку, ну добре, пляшку холодного, бо із пивниці, рейнського рислінгу пізнього врожаю, після якого у тебе в роті залишається досконалий присмак винограду, що виріс на вулканічній горі. Якщо ти вчиниш саме так, то відчуєш, що все гаразд. Відповіді отримано. Максимум ще треба трохи попрацювати над питаннями. Це і є та Угорщина, яку я дуже люблю. І схожим чином я почуваю себе у Трансільванії. Там інші глибини, інша зелень лісів, але там я теж вдома.

Ми бачимо, як один-єдиний вірус змусив людство стати на коліна, ми відчуваємо свою вразливість, але знаємо і те, що цього ще замало для того, щоб ми задумалися ось над чим – було б краще, якби після закінчення пандемії жорстокі і системні економічні правила не вступили знову в силу, а, можливо, нам би ліпше відійти від краю прірви. Я можу тільки сподіватися на те, що правителі озброєних до зубів великих держав не накоять якихось божевільних дурниць, бо ми тут, у Східно-Центральній Європі, завжди були підпорядковані великим державам і це, як правило, погано для нас закінчувалось, а потім на додачу ми ще й самі накидали зверху лайна, щоб відкотитися на кілька десятиліть назад. Давайте сядемо десь під виноградник, і біля склянки вина промовимо молитву за те, щоб не було війни, щоб не було епідемії, щоб не закінчилася демократія, щоб не позакривалися кордони, щоб не було нових світових криз і щоб ми рухалися не назад, а вперед. Поговорімо про те, що допоможе нам розвиватися, а от зі своїх дурниць краще покепкувати і рухатися далі.  Працюймо над тим, щоб було краще!

 

 

Наш автостоп у Центральній Європі

 

8 квітня 2002. Я озирнувся на дорожній знак, котрий позначає кінець Будапешту. За день до того партія Фідес програла вибори, про які всі думали, що вони їх точно виграють. (Фідес — Угорський громадянський союз — одна з двох найбільших політичних партій Угорщини. Утворена 30 березня 1988 року. За своєю ідеологією є правоцентристською та консервативною). Комуняки повернулися. У той день я з полегшенням покинув місто. В університеті були пасхальні канікули, і ми з моїм добрим другом Б., що вчився на польській філології і саме тоді отримав стипендію у Вроцлаві, вирішили поїздити  Центральною  Європою автостопом. Ми вийшли на узбіччя дороги, прийняли пози автостопників і почали чекати. Першою нас підібрала невелика вантажівка і підвезла до угорсько-словацького кордону. Водій сказав, що він утомлений, йому треба поспати і висадив нас. Під Шагами (місто у Словаччині) ми знову почали стопити.

Зупинилася старенька сіра тойота на польських номерах− і нас підібрала привітно усміхнена польська пані на ім’я Агнєшка. Виявилося, що розвалюха тойота 86-року випуску є істинною особою, котру Агнєшка називала Хусейном, тому що японці виготовляли це авто для Середнього Сходу, і їй пригнали його з Іраку, таких моделей у Польщі було всього сім штук. Агнєшка працювала перекладачем, жила у Сегеді, але гальмо Хусейна могли відремонтувати лиш у Варшаві. До словацько-польського кордону не було жодних проблем, але вже там Хусейн заглох, ми з Б. вийшли і поштовхали його. Авто, кашляючи, рушило, ми залізли і поїхали далі. Але незабаром перед нами зупинився зелений військовий джип, з нього вискочили солдати в уніформі, перевірили наші документи, оглянули рюкзаки, обшукали.

Тільки тоді ми здогадалися, що проштовхнули Хусейна через кордон і у поспіху не помітили прикордонників у будці. З Агнєшкою ми добралися до Бельсько-Бяла. Там ми сіли на поїзд і близько одинадцятої вечора прибули до Кракова. Прогулялися вздовж вулиці Флоріанської і зависли у гуртожитку, де раніше жив Б. – у ті часи, коли перебував там на стипендії імені Еразма. Ще заздалегідь він домовився зі своїми знайомими, що ми там заночуємо. У гуртожитку ми розшукали ту кімнату, де мали заночувати. Постукали, нам відчинив знайомий мого друга, але кімната була переповнена хлопцями: вони безладно лежали тут і там, і всі були під кайфом. Той знайомий ледве впізнав Б., і тому ми вирішили, що краще піти.

У коридорі ми зустріли руду дівчину Мазену, яка знала Б. вже давно. Ми розповіли, як у нас тут склалися обставини, і вона відразу ж запросила нас ночувати до своєї кімнати. Її співмешканка на ім’я Ева була низькою, коротко стриженою шатенкою. Дівчата прийняли нас дуже привітно. Власне, так вийшло навіть краще, ніж якби все пішло за початковим планом. Вони зготували бутерброди і чай, постелили нам на підлозі, а ранком розбудили нас смаженими в яйці хлібцями. Дівчата пішли до університету, а ми взялися досліджувати місто.

У замковому комплексі Вавель відвідали могилу трансільванського князя і польського короля Стефана Баторія, дочки Людовіка Угорського Ядвігу, засновника Ягеллонского університету, а потім відшукали улюблений бар Б. під назвою «Mleczny», де пообідали буряковим супом, пирогом і компотом. На вечірній тур корчмами в нас зібралася компанія із чотирьох угорців, чотирьох поляків, однієї дівчини з Фінляндії та одного монгола, який додому їздив Транссибірським Експресом. Вийшло так, що того дня ввечері та дуже білява фінська дівчина танцювала фламенко у кімнаті гуртожитку (За рік я відвіз її разом із угорською співмешканкою до Трансільванії). Наступного дня у обідній час ми попрощалися з Мазеною та Евою (котра пізніше разом зі своїм чоловіком переселилася у Будапешт і Б. вчив її розмовляти угорською). І далі автостопили із Кракова до Вроцлава. Нас підібрав один веселий дядечко на вантажівці, він казав, що при комунізму було краще.

Він висадив нас десь на півдорозі, після чого нас ніхто не хотів підвозити, і ми довго стовбичили край дороги. Вирішили піти пішки до найближчої бензозаправки, де напросилися у маленьку вантажівку, що везла якихось робітників; з нас попросили по 25 злотих з носа, але ми сторгувалися до 10. Увечері о восьмій нас висадили під Вроцлавом. Ми в’їхали у місто на синьо-жовтому трамваї, де  зустріли таких сумних контролерів, яких можна побачити ще тільки у Будапешті. Вийшли з трамваю. Люди порозбігалися. Ми зустріли незвично велику кількість жорстких рокерів та панків із татуюваннями на обличчях. Пішли до гуртожитку, де колись жив Б. Це шістнадцятиповерхова будівля, і кожен міг приводити гостей, а гості мали право перебувати там безкоштовно чотири дні на місяць. Цього нам було достатньо.

Б. жив разом із хлопцями з факультету інформатики. Був серед них один хлоп на ім’я Войтек, який так зрадів Б., що відразу ж після нашого прибуття написав для нього одну комп’ютерну пазл-програму, у котрій треба було скласти привабливу красуню. Інфантильні інформатики. У сусідній кімнаті жив один юнак-англієць, він готувався стати таємним агентом і усім про це розповідав. Зайшла  дівчина-українка, запрошувала Бенце до себе дивитися телевізор. Бенце відмазався. Ми піднялися до соціолога Пйотра, він показував нам фотографії: Мінськ, перше травня, Швеція, Лейпциг, Ґданськ, Бескиди. Математик і співмешканець Пйотра по кімнаті поцікавився, чи сподобалась нам горілка, яку ми пили під перегляд фото. Цей пунктики був явно важливим для нього.

Ми спустилися до берегу Одеру, подивилися архієпископський квартал і пообідали у барі «Мleczny Miś»: буряковий суп, рагу із турецької квасолі і млинці з сиром. Двоє пообідали за 10 злотих. Ті бари «Mleczny» були класними місцями, я любив їх. Там їли всі – студенти, пенсіонери, безхатьки, все було забито, ми ледве знайшли вільні місця. За сусіднім столом сиділи дві дуже симпатичні дівчини. Ми з Б. перезирнулися, і він відразу ж підійшов до них та спитав, чи не знайдеться у них трохи вільного часу після обіду, бо ми туристи і якраз шукаємо саме таких прекрасних гідів, щоб попросити їх показати нам місто. Вони енергійно затрясли головами, мовляв, ні, нам треба йти на пару, тут без варіантів. Ми спокійно дообідали, а коли вийшли з дверей «Mleczny», то побачили, що дівчата чекають нас. Ми познайомилися: Аня і Едіта. У нас буде час увечері о сьомій, сказала Едіта. Домовилися, що зустрінемось перед ратушею. Ми радісно потирали руки. Вирушили оглянути стадіон та зоопарк Вроцлава, після чого повернулися до гуртожитку – митися та приводити себе до ладу, щоб привабливо виглядати на побаченні.

На рандеву ми прийшли вчасно, Аня і Едіта вже чекали на місці, повели нас у архієпископський квартал, котрий ми вже бачили ззовні, зсередини, зверху і знизу, але уважно слухали і дивилися на Аню широко розплющеними очима, а вона розповідала про будівлі із самовпевненістю мистецтвознавця. Із мене інколи виривався сміх. Біля університету Б. визнав, що він тут уже цілий місяць. Ми пореготали і пішли до пивбару. Дівчата пили фруктове гаряче пиво, ми ж і далі трималися звичайного пива «Ziviec». Розговорилися.

Аня писала дипломну роботу про ромів. Едіта займалася єврейською темою. Ми з Анею заговорили про циганів Угорщини. Власне, я теж колись займався цією темою – писав курсову про стан шкільної освіти угорських циган. Ми читали дівчатам вірші гарною угорською мовою, а вони, захмелілі, уважно слухали. Їм подобалася наша екзотична мова. Аня теж прочитала уривок із Міцкевича, і нам подобалось, як гарно підходить Ані польська мова. Ми обмінялися адресами електронної пошти, дівчата були красивими, симпатичними і, сп’янілі, виглядали дуже мило і привабливо, але нам вже треба було рухатися далі. У Празі нас чекала Сусана.

Вже навіть не згадаю, як ми дісталися Праги, пам’ятаю тільки, що от вже стоїмо на Вацлавській площі. Ми подзвонили Сусані, котра вивчала лінгвістику, а раніше була на стипендії в Угорщині, де з нею познайомився старший брат Б. Вона теж займалася циганською темою. Ще у Будапешті  порівнювала діалекти угорських та іспанських циганів. Вона була чешкою, але прекрасно розмовляла й угорською. Сусана дала нам ключі від своєї квартири, ми залишили там речі, а потім занурилися у «Золотий тигр», щоб, згадуючи Грабала, почати безкінечно пити «Urquell» під музику гармошки. Прощалися ми з Прагою у похміллі, Бенце вирушив назад до Вроцлава, а я до Будапешту. Мене підібрала угорська фура, що везла китайський часник на оптовий ринок Будапешта. Цього я не розумів тоді, але не розумію і тепер – скільки може коштувати одна головка часнику після того, як допливе кораблем із Китаю до Амстердаму, а потім на фурі проїде через усю Європу, ну, але це мене не стосується.

Діти, народжені у ті дні, коли ми їздили автостопом, зараз уже повнолітні. З того часу ми вже вступили до Євросоюзу, у сусідніх країнах вже давно ходить євро, ті дівчата вже давно стали матерями багатьох дітей, а ми зрілими чоловіками. Б. живе у Любляні, я у Будапешті, Хусейна вже немає, але фури із китайським часником і до цього часу їздять взад-вперед. Фідес знову прийшла до влади, а я вже дуже давно не подорожую автостопом. Але все ж таки мені цікаво, що коли після епідемії знову буде дозволено подорожувати, чи все ще існуватиме «Mis Mleczny Bar», чи все ще у «Золотому тигрі» будуть рахувати кухлі пива, малюючи палички на папірці, і чи будуть ще спраглі до пригод студенти призначати побачення перед вроцлавською ратушею?

Переклав з угорської – Bandy Sholtes