(Прим. пер.: угорське слово “kedves” означає «любий, люб’язний»)

 

До нас прийде санепідемстанція, сказала пані Кедвешева одного вечора своєму сину. Їдальню теж перевірятимуть.

Кедвеші працюють в одній компанії – себто, як каже пані Кедвешева з характерним для неї люб’язним підколюванням, у них спільний роботодавець. Велика компанія, державного масштабу, в енергетичній галузі. Пані Кедвешева в ній не займається адмініструванням, але й не є фізичною робітницею, тож вона пишається своєю половинчастою належністю. Керівництво свого часу обрало її голосом автоматичної системи інформування клієнтів, і загалом – голосом компанії. Я − своєрідний місток, каже вона про себе своїм подругам, ходячи на каву з обслуговуючим персоналом, а на обід – з працівниками офісу. Якщо хтось виходить на пенсію, саме на неї можна зі спокійною душею покласти організацію та збір грошей. Саме їй притримують ліфт. На корпоративних походах вона забезпечує палінку, а в сумочці в неї завжди можна знайти кабельну стяжку – це вона, між іншим, навчилася у свого покійного чоловіка, будівельного інженера пана Кедвеша. Загальноприйняте уявлення, що пані Кедвешева – жінка проста, яка називає речі своїми іменами, з вродженим високим інтелектом. Але звісно ж, на думку пані Кедвешевої, такі компліменти мають два кінці, бо якщо люди помиляються у простому, то неодмінно мають помилятися і у високих речах. 

Щодня Кедвеші вирушають на роботу окремо. Пані Кедвешева ходить на восьму, а працівники їдальні – на десяту. Після обіду пані Кедвешева затягує час настільки, щоб її син не мав терпцю її дочікуватися. Пані Кедвешева та її подруги – три працівниці офісу – на зразок однієї телепередачі влаштовують кулінарні вечори, тож після роботи в них завжди є що обговорювати. Вони оцінюють страви одна одної так само, як на телебаченні, а результати підбивають щоквартально − урочисто. Пані Кедвешева мовить про себе жартома, що вона любить оцінювати речі ще з дитинства. Коли приходить її черга, вона увесь ранок, а то й напередодні ввечері готує, скуповується, прибирає. Коли прибувають її подруги, Кедвеш-син тактовно переходить до себе в кімнату. Іноді йому дають щось подегустувати і навіть запитують його думку поза конкурсом. 

Синові пані Кедвешевої двадцять два, він має дівчину. У фабричну їдальню його рекомендувала мати, коли з невідомих причин він покинув університетське навчання. Хлопець тоді сказав пані Кедвешевій лиш таке: хаос, бруд, анархія – це, звісно ж, були улюблені слова його батька, тільки у зміненому порядку, збитим ритмом. Пані Кедвешева добре знає, що спільне місце роботи для матері й сина не доведе до добра, але що ж поробиш, сказала вона, в нас немає іншого вибору. Спершу вона соромилася, що її син носить казани. 

Кедвеш-син – високий, худорлявий молодий чоловік з густими бровами. Під вилицями, особливо, коли він мовчить, сильно западають м’язи. Дехто вважає – пані Кедвешевої серед них немає – що він прагне пробудити в людях жаль і що він свідомо їх втягує. Коли Акош Кедвеш підіймає погляд на вічно блимаючу неонову лампу в їдальні, цей лик мученика – як кажуть кулінарні партнерки пані Кедвешевої – добряче підсилюється. Кедвеш-син ходить дещо дивакувато, гойдаючись, ледь не навшпиньках, в його рухах є якась нерішучість. Велика радість, що він має постійну дівчину. Людина довгий час самотня, поки не знайде собі пару.

Коли Акош Кедвеш десь з’являється, люди одразу помічають його зачіску, бо волосся в нього закручене й густе, як овеча шерсть. Коли воно підростає, то стає не довгим, а пишним, тож коли Кедвеші-син вдаряє ополоником об стінку казана з рагу, цей шорсткий вовняний німб довго, безвольно хитається. Пані Кедвешева помітила, що в компанії є кілька людей, які іноді простягають руки в їдальні через вікно видачі. Можна? – запитують вони – Дозволите торкнутися? – після чого обережно кладуть долоню на фризуру хлопця, в той час як він податливо, викрививши шию нахиляється поближче, аби людині не доводилося сильно перехилятися над паруючими тарілками. Пані Кедвешева не надто полюбляє цих дамочок середнього віку, які тягнуться помацати, і з огидою відвертається, коли бачить у їхньому декольте кольє з плямами від рагу. Не дозволяй їм цього, – штурхає вона свого сина іноді. Син не розуміє, чому це аж настільки велика проблема, та й зрештою ці мацальні жінки – його начальниці, яким він не може відмовляти. 

Зістрижи, каже пані Кедвешева своєму синові.

Їдальню тримають п’ятеро. Крім Кедвеша-сина там ще працює троє жінок, а також буркотливий чоловік передпенсійного віку, в якого бракує лівої руки нижче ліктя. Старшу куховарку звуть Мартою і зазвичай її кличуть Мартаделлою. Словом, як каже Акош Кедвеш, робота не важка і настрій хороший. Режим роботи в них такий: спершу вони провітрюють, знімають стільці зі столів, п’ють каву, сидять і ждуть до одинадцятої. Акоша Кедвеша підколюють пунктами меню автовідповідача або його прізвищем. Що він люб’язний. Потім з  гудками прибуває фургон з  харчами. Хтось чиркне підпис в накладній, після чого на кухню закочують великі шістдесятилітрові казани. Треба трохи перегравати в докладених зусиллях, це така традиція. Іноді вони вдають, ніби в тарілки насипають щось бридке. Акош Кедвеш наповнює водою графини на столах, інші напихають серветки у серветницю, начальниця – рівно опівдні – впускає гостей. Працівники кухні мають кілька люб’язних слів для кожного. До пори до часу виглядає так, що суспільні відмінності між розведеними по два боки лінії людьми не такі вже й нездоланні, або ж що з цієї нездоланності не випливає нічого шкідливого, нічого поганого. Пів на третю вони зачиняють двері, запускаючи останнього клієнта. Але звісно ж, трапляється кілька людей, які хочуть пообідати за межами графіку роботи, нервово махаючи за скляними дверима своїми талонами на обід. Працівники кухні миють підлогу, витягують на рампу пластмасові бідони з помиями, які наступного дня забирає фургон доставки. За кілька хвилин до четвертої вже можна рушати додому. Хто захоче, той бере з собою одну-дві порції залишків. Рулет «Стефанія» по-особливому смачний. 

Є одна річ, якою пані Кедвешева може трохи пишатися. Бувають люди, передусім жінки, голос яких дивним чином майже не старіє так, як в інших спиняють дещо свій хід до відмирання ноги, руки, шкіра обличчя. От якраз оксамитовий, гучний голос пані Кедвешевої такий. Ваш дзвінок важливий для нас, залишайтеся на лінії, каже вона наприкінці деяких пунктів меню, в телефонній довідці. Повернення до основного меню: натисніть решітку – цю фразу пані Кедвешева вимовляє з м’яким, гордо приховуваним болем, як найкращі актриси-трагічки, Юлі Башті, Фуллайтар, Рутткаї. Пані Кедвешева журиться, коли пригадує, що будівельний інженер уже не зміг застати її телефонної кар’єри. В такі моменти вона притягує до себе сина, й обережно, щоб пасма волосся не торкалися обличчя, обіймає його з відхиленою шиєю – так, як колись покійний Кедвеш. Між ними були по-чоловічому чуттєві, красиві взаємини. Він з нами, шепоче пані Кедвешева своєму синові, оберігає нас, бачить, як ми живемо. Інженера Кедвеша, до слова, забрав неправильно діагностований інфаркт. У родинному колі кожного Різдва Кедвеші мусять розповісти, як вони натрапили на нього на кухні, обличчям на підлозі, з простягнутою під газову плиту рукою. Наче він щось шукав. У фіналі кожного життя залишаються знаки питання, відповідають родичі. 

Пані Кедвешева зазвичай обідає о пів на другу. Свій талон на харчування вона вкидає в пластикову коробку, заготовлену біля приборів, як і слід за інструкцією. Лише тому, що її обслуговує власний син, вона ще не отримує більшої порції, ніж будь-хто інший, та вона й не розраховує на це. Все гаразд, запитує вона, і вже проходить далі. Вона шукає стіл, за яким  сидітиме спиною до лінії видачі. Перебираючи зі смаком шматочки в роті, вона розмовляє зі своїми сусідами за столом, вислуховує поточні поговори. Якщо раптом заводять мову про лик мученика або «чуприну» хлопця, вона холоднокровно переводить бесіду на інше поле, або ж просто вдає, ніби невдало ковтнула щось. По завершенню обіду вона кладе свою тацю на одну з поличок дванадцятирівневого візка, і, перехилившись через тарілки, шепоче начальниці: той, хто не має дітей, цього не зрозуміє. От власне Мартаделла не має. Але пані Кедвешева не забуває, що саме завдяки цій дружбі, розгорнутій поміж поличок візка для таць, Акош Кедвеш має роботу.

Зістрижи, каже пані Кедвешева синові тихо, терпляче. Нащо запускати його на таку довжину. В сім’ї ні в кого не було такого. Вона вдвічі більша, ніж твоє лице. Коли ти заходиш у вантажний ліфт, то вона дрижить, як холодець. Коли дме вітер, то міняються риси твого обличчя. Але це вже пані Кедвешева мовить подумки, коли випиває кілька келихів вина в кулінарні дні, з подругами. 

Дівчині Кедвешевого сина минуло вісімнадцять. Вона живе в Буді з батьками і братом, на другому поверсі вілли, що пережила кращі часи. Веселе, задерикувате створіння, до якого завдяки брату пристала якась хлопчача розкутість – дівчатам з жіночною зовнішністю це так личить. Нібито вони познайомилися на одному пештському пляжі, коли дівчина зубрила білети з історії. Пані Кедвешева не має нічого проти того, щоб дівчина іноді залишалася в них ночувати, на її думку, це цілком природно. Вони, пригадує, теж свого часу з покійним Кедвешем, ну так. По суботах чи неділях, буває, вони обідають разом, пані Кедвешева щось наготує, дівчина допомагає панірувати, мити посуд. Вона хоче стати ветеринаркою, тож розмова ведеться навколо цього: про тварин і людей. Одного разу вони сперечалися про те, що таке інстинкт. Дівчина пообіцяла принести Кедвешам книжки Вілмоша Чані, але потім забула про обіцянку, як і про багато чого, обіцяного раніше. Буває, пригадують також піврукого працівника їдальні – дівчину цікавлять такі каліцтва – потім молоді люди йдуть у кімнату хлопця і до ранку навіть носа не висовують. Слухають музику, обійнявшись, не надто гучно. Одного разу дівчина запитала в Кедвешевого сина: що, на твою думку, є протилежністю до чуда? 

Пані Кедвешева любить їздити на автобусі, їй подобаються сидіння, розташовані спиною до напрямку руху. Є щось неприродне в тому, міркує вона іноді в задумі по дорозі додому, що ми тримаємо високу думку про іншу людину за таке, що навіть не є частиною тіла цієї особи. Воно просто стирчить з нього, випадає, змінює відтінок, форму, якість, стан – а якщо його відрізають, то його і немає там. Пані Кедвешева оглядає пасажирів, тих, що чекають на переході, фризури людей, що біжать за автобусом, намоклі від дощу зачіски. Якщо в когось довге волосся, то обличчя виглядає маленьким: десь таким, як у лемура. Однак якщо волосся прилягає до макітри, то вона збільшується, заокруглюється, навіть очі стають банькатими. Пані Кедвешева стверджує про себе, що її приваблюють чоловіки з великими очима, тверезим поглядом – але ще багато хто пригадує очі інженера, мов у щиглика. Мартаделло, тобі цього не збагнути.

Одного вечора, коли пані Кедвешева гадала, що Акош з дівчиною сидять на балконі, вона припустилася великої помилки: не здогадуючись ні про що, вона без стуку ввійшла до кімнати хлопця і побачила, як дівчина своїми п’ятьма пальцями – розчепіреними пальцями – риється у волоссі хлопця, а потім із заплющеними очима занурює туди своє лице, і з захватом, чи як би це краще сказати, внюхується в нього. А її син усе це терпить. Пані Кедвешева похитнулася, відсахнувшись, зачинила різко двері. Вона заріклася надалі входити без стуку, тамтата-тамтата-там, хаос, анархія, бруд. Згодом з’ясувалося, що дівчина звикла люб’язно називати фризуру хлопця «стіжком», ба більше, іноді натягає йому на лоба свій обруч, жіночий аксесуар, всипаний фіолетовими зірочками, бо тоді, як стверджує, вона краще може роздивитися серцеподібне обличчя Акоша Кедвеша. Цей фіолетовий обруч ще відтоді виринає тут і там по квартирі. Хто може зрозуміти, що він робить у суботу зверху на пральній машинці, у вівторок – під книжковою шафою, а в п’ятницю – в руків’ях ножиць? Чого він мандрує.

Пані Кедвешева знову їздила на автобусі. Неподалік від квартири, з боку парку для собачників, вона натрапила на голярню, при вході до якої стояли бородаті мужчини, всі з однаково розпушеною по центру сантиметровою фризурою. Араби. Пані Кедвешева розглядала з раптовим і тривалим занепокоєнням залишені відкритими вуха, невиразні, ручні завитки на потилицях, і коли добралася додому, не мала настрою ні до чого. Син підігрів страви, принесені з фабричної кухні, але пані Кедвешева лиш колупалася в їжі. Вдома вони мають якийсь не такий смак, виправдовувалася. Пізніше, дивлячись телевізор, вона пожвавішала, підвелася у кріслі. Вибігла до телефону. Коли повернулася в кімнату, зняла гучність телепрограми, а потім, жестикулюючи пультом, повідомила сину: до нас прийде санепідемстанція, знаєш? Їй полегшало, коли вона це вимовила. Їдальню теж перевірятимуть. Акош Кедвеш лиш знизав плечима, і забрав до себе пульт. 

Працівники їдальні одного дня знайшли на стійці кухарські ковпаки у пакетиках. Марта, начальниця, заявила, що чекають на перевірку, тож працювати з непокритою головою, жирним чи розпущеним волоссям, лупою означає порушення правил. Прозвучало трохи обурення, але потім усі розкрили затягнуті пакетики. Вони отримали круглі ковпаки з козирком кремового кольору, з сітчастим покриттям зверху, щоб менше потіла голова. Гарний приклад показала Мартаделла. Вона поглянула на себе в маленькому дзеркалі над службовим холодильником, почепила буклю на вершечок ковпака. Їй пасувало. Піврукому чоловіку потрібно було допомогти, але вся сцена пройшла без напруги – зазвичай не буває нічого незграбнішого, ніж коли допомагають тому, хто справді потребує цього. Кедвешів син теж вовтузився, бо кілька бокових пасм зачіплювалися під картонний обвід шапки і потягували його волосяні цибулини. Коли він спробував підігнати картон двома пальцями, щоб хоч якось запхати під сітку свої пасма, то через розкритий отвір виповзали інші. А якщо він згладжував назад на скронях волосини, у нього не залишалося вільних пальців та рук. Але згодом він все таки розібрався з цим якось, натягнув на себе ковпак, і став за стійку. Отакої, здивувалися всі. 

Фургон загудів, закотили казани. Начальниця відчинила двері, впустила голодних працівників-енергетиків. Було 8 березня, жінкам вручали по нарцису. Багато хто навіть не помітив змін, не бачені досі головні убори: невже вони так мало бачать зі світу, бурмотів піврукий чоловік, ніжно ткнувши своєю націленою вперед куксою в груди Кедвеша-сина. Чи бачать вони стільки ж у коханні, політиці, зубоскальній собаці? Навіть те, що волосинки Акоша Кедвеша з часом підняли вершечок ковпака, помітив тільки він, буркотливий чоловік. Потрошку вони пробили собі шлях крізь отвори сітки, як коли з вмотаного у мокру вату зерна пробивається паросток. 

Прибула, звісно ж, і пані Кедвешева, у звичний час. Упевнено привіталася з сином, і коли дістала свій суп, соління, шматочок медовика, перезирнулася мовчки за плечима сина з начальницею. Потім вона з піднятою головою присіла обличчям до стійки за стіл з товариством, ближчим до неї. Там сиділа одна колежанка, докучлива, без будь-якої самокритичності, яка помітно хизувалася своїми кулінарними знаннями. Су-від, говорила вона, бланшування. Вона бажала долучитися до легендарних суботніх кулінарних змагань, але пані Кедвешева поводилась так, ніби не розуміла, на що тут натякають. Сьогодні в тренді одноприправна кухня, наголосила вона в манері другого пункту головного меню. Потім витерла рота, попрощалася, віднесла тацю до візка. Довелося її доганяти з нарцисом, бо вона забула його на пластмасовій таці, біля тарілки. 

Мартаделло, Мартаделло: бідні працівники дарма чекали людей з санепідемстанції. Не прийшли вони ні наступного дня, ні наступних тижнів, ані наступного року, але ковпаки так і залишилися на головах куховарів. Якось вони звикли до них. Були такі, що носили з комірцем назад і трошки загинали вершечок, бо здалеку це виглядало, як ківер, або ті дамські капелюшки з сорокових. Начальниця уклала договір з постачальником кухонного обладнання, щоб той присилав щомісяця нову гарнітуру. Не треба було їх мити, це була перевага.

З часом було запроваджено здорове меню. Їдальню оновили, вони отримали шістдесят нових стільців з дерев’яною спинкою, замінили огидний лінолеум. Добре мати ці нові речі, іноді важко повірити, що гарний настрій, силу волі за гроші не купиш. Щоправда, деякі стільці вже в перший тиждень розламалися навпіл, а в металевому каркасі решти щось дивно булькало, металево поскрипувало, коли їх складали. Акош Кедвеш узяв один стілець, виколупав з трубчастого каркасу ґумовий ущільнювач, але коли перевернув його догори ногами, нічого звідти не випало. Що є протилежністю до чуда, пригадав він тоді. Між іншим, на казанах тепер є коліщатка: тільки треба бути обережним, коли нахиляєш їх, щоб вони не відкотилися. Якщо шістдесят літрів рагу рушать, то камінь на камені не лишиться.

У Кедвеша-сина все ще та сама дівчина. Вона склала державний іспит, пройшла практику, отримала диплом, але поки що не вирішила, чи навчатися далі на домашнього ветеринара, чи стати іпологом. Кедвеші часто мають спільне дозвілля, дівчину вже познайомили з дядьками, бабусями-дідусями та двоюрідними братами-сестрами. Нарешті вона принесла один ілюстрований том Вілмоша Чані. Кедвеші полюбляють жартувати з пунктів меню телефонної довідки й останнім часом залучають до них і дівчину. Одного разу Кедвеш-син зупинив її по дорозі до вбиральні з такою фразою: кількість осіб у черзі – вісім! Пані Кедвешева здогадалася, що коли вони розмовляють пунктами меню, конфлікти рідше набувають серйозних рис, і не так часто вислизають з її рота такі необдумані речі, як «шевелюра» чи «грива». Щовечора у п’ятницю, після роботи, дівчина масажує лоба Кедвеша-сина, коли бачить, що край ковпака сильно натискав його. 

Одного разу молоді люди вмовили маму Акоша Кедвеша на ранньовесняну велопрогулянку. Пані Кедвешева не пожалкувала, що дала згоду – син натягнув їй шолома, а коли вона без гальм котилася схилом на орендованому велосипеді, голосно горланила. Скільки ж відсотків було на тому схилі, роздумував ввечері хлопець.

Цей голос вам точно знайомий. Дехто вже взяв трубку, щоб перевірити, і саме нетерпляче натискає на клавіші, метається між головним і додатковими меню, плутає зірочку з решіткою, посміхається від милого акценту англомовного тексту. Багато хто втішає себе жіночими голосами, коли почувається самотнім. І їх зовсім не бентежить те, що ці голоси в цій країні розмовляють з кожним, хто споживає електроенергію, газ чи воду, виробляє сміття, спускає стічні води в каналізаційну мережу. Але ж предметом цього написаного є не самотність. 

 

З угорської переклав Олександр Вешелені

Редактура: Оксана Думанська 

Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ. 

Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.