Ільдіко Ноемі Нодь
Нав’язлива мелодія
Кладу виделку, підводжуся і виходжу до вбиральні. Залишаю своїх однокурсників за столом. Зачиняю двері клямкою. Все біле. Тиша. Стою навпроти дверей. Порпаюсь у своїй сумочці. Опускаю кришку унітаза. Вішаю сумочку. Сідаю. Закриваю обличчя руками, шепочу собі в долоні. Я знаю, що в цей час там назовні вистигає моя піца. Коли повертаюсь, я вже є іншою людиною.
“Бургер Кінг”, що по вулиці Ваці, є місцем, де, найімовірніше, зі мною хтось заговорить. Вже тиждень, як від мене чути тільки щось на кшталт “дякую”, “доброго дня”, “мені, будь ласка, подвійний вопер з сиром”. Прийнятні речення для чужинців. Просиджую годину, ніхто не заходить. Йду додому. Посплю. Так час спливає швидше. Час від часу виходжу до пам’ятника Вйорйошмарті, однак у цей період вже надто зимно.
Угорці не надто балакучі. Інтраверти. Недовірливі. Вже кілька місяців, як живу у Будапешті, в одному темному помешканні. Телевізора не маю. Радіо нудне. Батьків залишила в Америці і не можу їм дзвонити з будь-якої дрібниці, було б надто дорого. Частенько телефоні не має лінії. Розмовляє по паралельній той, хто зі мною на блокираторі, або ж просто лінія глуха. А, я й не хочу їм плакатися телефоном.
Я втекла з Америки, від американців, від пустопорожніх теревенів та штучних посмішок. А тепер сиджу в Бургер Кінзі і чекаю на можливість порозмовляти хоча би з кимось. З американцем, британцем, австралійцем, байдуже. Коли так складуться обставини, я їм покажу місто. Відому мені частину міста. Так я хоч трошки зможу відчути себе угоркою. Погуляємо, порозмовляємо. Потім вони поїдуть собі, хто куди.
Доброго дня. Мені, будь ласка, подвійний вопер з сиром.
Синя куртка Оверленд. В одній руці тримає вопер. Вивчає мапу. Витримую паузу. Підносить погляд. Посміхається мені. І знов повертається до мапи.
− Тобі куди? – питаю англійською.
− «Плошча Ґероів», – вимовляє він − і перештовхує до мене мапу.
Кучеряве волосся, привітне обличчя. Ластовиння. Густі, темні вії, ніби обведені чорним контурним олівцем. З бутерброду раптом вивалюється шматок льодяного салату “Айсберг” під майонезом. В нього навіть зап’ясток ластоватий.
Він трошки не подобається, мені хочеться бути з ним лише тому, що він розмовляє англійською. У суботу зранку він дивився ті ж самі телепередачі. Нема потреби у поясненнях. Йому відомо: тільки те, що я приїхала з Америки, не означає, що я багата. Я не з Далласу, а мій батько не нафтовий олігарх.
Розмовляємо, це мені приємно. А як я раніше ненавиділа подібні порожні теревені! Каже, що разом з подружкою їдуть туром по трикутнику: Відень, Будапешт, Прага, проте, коли прибули до Будапешту, посварилися.
Я бачу перед собою цю подружку, як вона надимається в хостелі і копилить губи.
– Маю час – кажу,− так що можу провести тебе до площі Героїв.
Знав би він, скільки в мене є часу.
Вночі, коли не вдається заснути, я йду собі гуляти.
Біля Міністерства оборони солдатика від тротуару відділяє лише тоненька огорожа. Їм не можна розмовляти.
Розмовляємо.
Тихесенько.
Він не менше за мене скучив за теревенями. Кущі стають на заваді того, щоб воно переросло у щось більше, ніж воно є.
Ми лише розмовляємо.
Від цього хлопця, Кемерона, мене зараз нічого не захищає. Лише його подружка, яка гнівається в хостелі.
Я приїхала в Будапешт за музичною освітою. Гадала, що тут зустріну гарне товариство, життя в гуртожитку, вечірки, проте цього нічого нема. Ми терпимо, що викладач головної дисципліни піднімає на нас голос. Він фальшивий. Поганий. Треба би більше вправлятися. Після уроку всі йдуть додому. Хтось підказує, що в мене ширінка розстібнута. Разом з хлопцями граю іноді в духовому оркестрі. В їх репетиційній залі стоїть амбре від цибулі та смальцю. Вони намагаються щось заробити своєю грою у дворах. На верхній губі кожного з них є напівкруглий слід від мундштука інструменту.
Життя в гуртожитку – повний відстій, однак прохід на консерваторську гальорку вільний. Кемерона я теж проводжу сюди. Кемерон хвилюється. Музична академія дуже гарна. Позолота. Молочно-білі світильники. Він оглядає все навколо.
Я не виглядаю надто обірваним?
Вигляд в нього, як в американця, який вже тиждень як подорожує. Мохеровий пуловер. Вітрівка. Несвіжі кросівки. Недоглянуте волосся.
Вдаю серйозний вираз обличчя, обміряю його поглядом з ніг до голови.
– Ну, просто красава.
Озираюся, щоб знайти бодай когось, хто виглядав би ще гірше. Погляд зупиняється на одному хлопцеві. Він увесь у чорному, розшнуровані берці, поношені шкіряні штани, подерта футболка без рукавів, а на голові кепка-«ленінка». Посміхається мені. Швидко відводжу погляд.
– От, він виглядає значно гірше – показую жестом голови на нього.
Кемерон обертається. Він його не бачить і непевно знов дивиться на мене.
Оркестр грає популярні шлягери. Післяобідній відпочинок фавна. La Mer.
В антракті хлопець у шкіряних штанах раптом опиняється біля них.
Я чув, як ви розмовляли англійською, каже.
В його очах цікавість. Поводиться привітно.
Мені не хочеться з ним розмовляти. У цьому прикиді він виглядає просто жахливо.
Ми представляємось, от тільки навіщо. Райєн.
Маю сподівання, що наприкінці концерту він відвалить, але ж ні, чекає нас на виході.
Є тут неподалік непогане містечко, каже, там розливають бочковий Ґінес.
Я не в курсі, що то за Ґінес. Кемерон охоплений ентузіазмом.
В голові нав’язливо звучать кілька тактів La Mer. Я не можу стежити за розмовою. Ці кілька тактів все повторюються і повторюються.
Як у такі моменти я маю при собі аркуш паперу, проводжу п’ять паралельних ліній, нотами фіксую по них музику і від цього заспокоююсь. Вилучаю її з голови, причіплюю до паперу і приставучість зникає.
Але ж тут нема ніякого паперу. Перегортаю мокрий від пива костер догори ще не займаним низом. Хлопців я вже взагалі не чую. Звертаюся до бармена по ручку і, мов у паніці, проводжу по костеру ці п’ять ліній. Місця не надто багато. Записую ноти мов одержима, але намагаюся здаватися спокійною, ніби я малюю якісь каракулі. На щастя, хлопцям я абсолютно по барабану.
Приносять другий кухоль чорного пива. Костер повертаю нормальним боком. Пінка пивна товста і тверда. На погляд Райєна, доброю є та пінка, яка тримає пенні. При мені немає пенні, є лише форинти. Дивимося на Кемерона. Копається у своєму гаманці. Дістає маленьке відшліфоване пенні. Сподіваюся, що під тестування потрапить не моє пиво.
Райєн забирає у нього монету. Роздивляється її. Вона карбована цього, 1993 року. Бере її і обережно кладе на пінку свого пива. Гадаю, монета залишиться на поверхні пива. Мов цукор, посипаний на капучіно, однак монета прориває пінку і опускається на дно склянки. Райєн оглядає її знизу, сміється і ковтає пиво. Кемерон кидає погляд на свій годинник.
Райєн знімає свою шапку-«ленінку». Йому десь під дев’ятнадцять-двадцять років, однак вже лисіє. Чухає голову.
Останнім ковтком пива зубами дістає пенні. Віддає не Кемерону, а мені. Мені знову вчуваються акорди La Mer. Перевертаю костер і вручаю його Райєнові.
Диск паперовий і диск металевий.
Роздивляється мої ноти-каракулі. Музика у моїй голові замовкає.
Відводимо Кемерона у хостел, домовляюсь з ним про те, що завтра снідаємо разом.
Двері зачиняються. Стоїмо з Райєном на відкритому всім вітрам майдані Октогон.
− Даси мені свій телефон? − питає.
Труби з собою не має, але пізніше набере мене з вуличного телефону. Протягує мені костер, щоб я на ньому написала свій номер.
− Ручки нема.
− Тоді я запам’ятаю.
Мені не надто хочеться з ним зустрітися. І взагалі, нема чого стирчати на вулиці з новобранцями у такий зусман. Кемерон незабаром їде, а Бургер Кінг мені вже набрид.
− Помирилися, − каже Кемерон на сніданку. Цукор сипле на пінку капучіно. Їхній потяг ввечері вирушає до Праги. Він щось говорить, але мене цікавить лиш момент, коли цукор прорве пінку.
– Якось надішли листівку.
− Неодмінно.
Торкається мого лиця. Посміхаюся та зосереджуюся, щоб одразу не відсахнутись.
Не встигає він від’їхати, а я вже відчуваю грудку тиші в горлі. Обережно відводжу його руку, перш ніж він захоче цілуватися.
− Твоя подружка би не зраділа.
Посміхається. Його рука вже знов на горнятку з-під кави.
– Звісно. А взагалі, дякую тобі за все.
Пригадую мелодію, яку я слухала вчора вночі на своєму волкмені [walkman – кишеньковий касетний плеєр]. „Heaven help me, talk to strangers, heaven help me over you…” Стара пісня, я записала її з радіо ще в Америці.
Вона весь час крутиться у мене в голові, доки я проводжаю Кемерона назад до хостелу. Мчу додому, дістаю свій нотний зошит.
На момент, коли надходить листівка Кемерона – угорнутий в туман Карлів міст на світанку – мені вже відомий вміст гаманця Райєна. Він вигріб з нього все прямо переді мною на стіл піцерії “Пронто”. Бере аркуш, всім разів складений, написаний від руки лист кохання від колишньої подружки. Пересилюючи себе, запитую його, навіщо він це зберігає в себе.
Мене більше не непокоять його поношені куряні штани, шапка-«ленінка», нещільно зашнуровані військові берці. Він наполовину угорець, батьки відправили його сюди на один рік, щоб мову вчив. Говоримо англійською, хоч мені й самій не завадило б потренуватися. Іноді я і досі не розумію, що нам пояснюють на уроках гармонії. Музику розумію. Пояснення – ні. Можу загубити ниточку розповіді, бо в голові грає поп-музика, почута мною учора ввечері у Picasso Point, і замість конспектування записую цю музику нотами на полях листочка.
Розгортає складений аркуш листа, крутить його в руках. Мені не видно, що в ньому написано, а тільки жіночий почерк.
− Я це тримаю при собі для того,− каже,− щоб воно мені нагадувало часи, коли хтось мене дуже кохав.
Киваю головою, і справді непогано, коли можна згадати щось подібне. Я мушу зосередитись, щоб ритмічно дихати, і відчуваю, що в мене падає кров’яний тиск. Цей хлопець мене не цікавить. Він зовсім не привабливий. Він лисіє, а його зуби зовсім дрібненькі.
Але голос в нього і справді милий. Його рухи ніжні, якщо порівняти їх з його чорним вбранням. Тримає руки долонею угору, коли дає їм відпочити на столі. З несподіваного ступору ревнощів, які раптом охопили мене від побаченого листа, мене виводить до реалу гостре відчуття здивування та образи.
Дістає з гаманця презерватив. Уперше бачу презерватив зблизька. Крутить виріб між пальцями і кладе його на стіл. Ми сидимо в ресторані, навколо нас сновигають офіціанти та гості.
− Ніколи не знаєш, коли він може знадобитися.
Не можу вимовити ані слова. Нічого не кажу. Нічого не питаю.
Дістає на стіл ще кілька речей, банкноти також витягує.
Оглядаємо малюнки на звороті. Я в Угорщині живу лише кілька місяців, от і не подивилася, що там зображено на грошах. Презерватив і лист відсовує, прямісінько до невеликої калюжі, залишеної моєю скляною. Мокне лист кохання. А він розповідає одну смішну історію про зображення на банкнотах. Сміюся, а краєм ока дивлюся на запакований у сріблясту фольгу презерватив.
Раєн проводжає до брами. Обнімає.
− Завтра я тебе наберу. Зможемо повештатися, як не матимеш справ.
Він чекає, доки за мною зачиняться вхідні двері. Сідаю край ліжка в пальті. Лягати не хочу. Сидіти тут у безсонні теж не хочу. Дивлюсь на чорний бакелітовий телефон із набірним диском. Знімаю слухавку, перевіряю, чи є лінія. Тихо дихаю. У помешканні нічна тиша. На ґанку загорається і гасне світло.
Дзвонить телефон. Підскакую.
Моя краща подруга. Ніби маю радіти. Удаю з себе заспану.
− Ґабі, тут перша година ночі.
− Ой, вибач. Задзвоню якось іншим разом.
Кладу слухавку. Могло статися, що Райєн у цей час дзвонив і почув, що номер зайнятий.
Сиджу край ліжка, В моєму тілі напружуються і розслабляються такі м’язи, про існування яких я навіть не здогадувалась.
Ані з ким не хочу розмовляти. Анічого не хочу робити.
Лише говорити з ним, бути з ним. Як тоді, коли в моїй голові музика потрапляє у пастку. А що, як він більше ніколи мені подзвонить?
Я нічого не можу вдіяти. Я весь час повторюю цю фразу, доки нарешті не заспокоююсь. Скидаю з себе пальто, взуття, одежу і лягаю у ліжко. Не чищу зуби, а раптом від дзюрчання води я не почую, як задзвонить телефон.
Кількома тижнями потому, ми стоїмо під брамою, обпершись об табличку з прізвищами мешканців і цілуємось. Ще тільки середина листопада, а сніг вже до колін. Прощаємось, я піднімаюсь до помешкання, як є, в пальті, сідаю край ліжка. Перш ніж повернутися додому, він щоразу дзвонить мені з телефонної будки, що стоїть перед кімнатою, яку він знімає. Це – добрі півгодини. Сиджу я край ліжка, у великому розстібнутому пальті, і дивлюсь як тане, стікаючи на паркет, брудний сніг на моїх вібрамах.
У ці дні музика в моїй голові не звучить.
Райєн в Угорщині нічим не займається, власне, так це йому і підходить. Мені теж. Він каже, що я не повинна нехтувати школою. Лежить собі на моєму ліжку у своїх шкіряних штанах (гадаю, інших в нього нема), і читає рожеві шпальта Файненшл Таймс [Financial Times], доки я вчу теорію музики. Цілуємося, обнімаємося, але він нічого не вимагає і на мене не тисне. Він не такий хлопець, від яких мене застерігав батько. Всі наші вчинки такі, щоб мені було добре. Посміхається. Виблискують його дрібненькі зуби. Чомусь згадую презерватив у його гаманці. Скочу в Бургер Кінг за жрачкою.
− Доброго дня, мені, будь ласка, два подвійних вопера з сиром, в асортименті, з собою. Як класно це зараз вимовляти.
Пройде чимало часу, доки замовлення буде готово, просто стирчу, вже пізно, народу мало. Розмовляю з хлопцем, який обслуговує клієнтів. Питає, як я ставлюся до ідеї погуляти разом. Дивлюсь на нього. В очах – журба, губи сильно обкусані. Я не кажу «так». «Ні» теж не кажу.
Вдома вмочуємо картоплю у кетчуп, а я розповідаю Райєнові про те, що трапилось. Намагається мене підтримати. Мовляв, хай би я пішла погуляти з тим хлопцем, і відкушує шмат гамбургера.
Він це каже тому, що невдовзі повернеться додому, до Австралії, назавжди. Вже майже два місяці, як мене не переслідує знайоме з нещодавнього минулого відчуття задушливої тиші, і нав’язливих мелодій більше також не було. Якщо він поїде, мені доведеться почати все з самого початку. Настане провесінь, і я скоро піду розмовляти з новобранцями, чекаючи на нову жертву у Бургер Кінзі.
Навіть не помічаю, як мої сльози крапають на промаслений папір з-під гамбургера.
Піднімаю свій погляд і кажу, щоб ми більше не чекали.
Якщо ми використаємо презерватив, який лежить в його гаманці, тоді він, можливо, не покине мене.
Дістає лист кохання, а на його місце кладе мій.
Проковтує шматок. Лише дивиться на мене.
Штовхає свій стілець назад.
− Ходи сюди!
Підводжуся і йду на нього. Саджає мене на коліна, головою тулюся до його плечей.
Ридаю.
Райєн колисає мене, гладить. Чекаю, щоб поніс мене до ліжка
Однак ми лише сидимо, він мурчить, мов кіт, як і зазвичай, коли хоче втішити. Це в мене завжди викликає сміх. І зараз теж. Заспокоюсь, його шкіра вся мокра від моїх сліз. Хлипаю.
Може, зараз він понесе мене до ліжка.
Однак ні, лиш говорить. Нашіптує слова у моє волосся.
– Ти не повинна узалежнювати своє щастя від інших. Ти – лінія, що прямує вперед, у далеке майбутнє. Іноді до тебе потрапляють інші лінії, і ви деякий час рухаєтеся паралельно, а потім віддаляєтеся одна від одної. Іноді рухаєшся сама. Тобі слід навчитися бути самою.
Кладе руку на моє плече.
− Свою цноту подаруй тоді, коли відчуєш, що вона тобі вже не потрібна. Я ані більше, ані менше не кохатиму тебе, якщо ти віддаси її мені або пізніше комусь іншому.
В кінці півріччя, після підсумкового різдвяного концерту, розмовляю зі своїми однокурсниками в одній з піцерій.
Райєн на два тижні поїхав додому в Сідней. Його зі мною нема, до голови знову заповзає нав’язлива мелодія. Цього разу – початкові акорди увертюри «Трістана й Ізольди».
Мені конче треба до вбиральні. Я повинна це записати, інакше не зможу далі розмовляти. Звуки наповнюють мою голову, грудну клітку.
Двері зачиняю клямкою. Порпаюсь у сумочці. Шукаю папір та ручку. Туалетка теж зійде. Простягаю за нею руку, коли раптом настає тиша в моїй голові і навколо мене.
Чую, як крапає вода з крану. Невидимі смужки бруду між плитками. Просочується тихий ресторанний шум.
Опускаю кришку унітаза. Вішаю сумочку. Сідаю.
Затуляю обличчя долонями і щось до них нашіптую.
Я вимовляю слова.
Вже не потрібна. Вона мені не потрібна.
Повертаюся до своїх однокурсників.
− Все в порядку? – питає один з гобоїстів.
На другий день я теж їду додому до батьків на свята.
Друге грудня, тягну свою валізу перед Міністерством оборони. Краєм ока дивлюсь в бік новобранців.
Сама-одна в порожньому помешканні. Моя ущент набита речами валіза розкрита і лежить на підлозі. Моє пальто при мені на ліжку.
Чекаю тої миті, коли на мене накинеться чудовисько. Повалить на ліжко і почне душити. Слухаю тишу. Вона добра.
Я не розповідаю Райєнові про те, що трапилось у вбиральні після різдвяного концерту. Наближається день нашої незворотної розлуки.
Обнімаємося у темній кімнаті і слухаємо під ковдрою шуми ночі. Поцілунки, погладжування, вже й не відчуваю жодної втрати чи пожертви.
Це мій подарунок хлопцеві, який мене кохає.
В обмін на це, він протягом кількох ночей дає мені можливість отямитися і передумати. Він погоджується прийняти мій дарунок частинками. Ми не ворушимося, лише притискаємося одне до одного.
Головний іспит зі спеціальності у мене припадає на той день, коли Райєн їде. Зранку проводжаю його на вокзал, що на площі Ержебет. Сідає в автобус. Після цього заходжу до Музичної академії. Остання п’єса, яку я граю – Дебюсі: Beau Soir [Дивовижний вечір]. Щосили намагаюся стояти обличчям до піаніста, аби тільки викладачі не бачили моїх сліз. Отримую «трійку».
Після іспиту заходжу у Бургер Кінг, що по вулиці Ваці.
− Доброго дня, мені, будь ласка, подвійний вопер з сиром.
Сиджу за столом і витріщаюся на сандвіч. Кидаю його і виходжу на вулицю, яка пахне провесінню.
Епічно.
− Хочеш зі мною переспати?
− Це ти серйозно? Маєш на увазі, зараз?
− Звісно, чом би й ні?
Обіймає мене за плечі. Ми навіть не друзі. То лиш наші батьки. Сидимо тут і чекаємо, поки вони наговоряться. Секс нічого не значить. Цікаве вбивання часу. Тим не менш він здивований. Ми знайомі з дитинства, і йому здається, що я не з тих, хто дошкулятиме з подібною пропозицією.
Починаємо цілуватися. До мого рота прослизає його язик. Вогкий і холодний. Якийсь вугóр. Незвична його близькість. Рукою лізе під блузку. Цілується жахливо. Мацає мене без жодних почуттів. Не можу зосередитись і чую тільки музику Faith No More, яка йде за нашою спиною по MTV. Відсуваюсь.
− Тобі все ж не хочеться?
− Не знаю. Здається, я передумала.
Дюріка повертається до телевізора.
Класний кліп.
Усе ж я не така дівчина. Він образився. Дивилась на його лису голову, на його веснянки. На його напівопущені повіки.
Точно. Самий класний момент настає в кінці, коли вибухає піаніно.
Насилу наполягати? Від впертості? Раптом, друга спроба буде вдалішою? Беру його за руки. Він лише посміхається.
− Не будемо цього робити. Твоя правда. Дійсно, погана ідея.
Сидимо на ліжку. Тупо дивимось у телевізор. Розмовляємо про групи.
Додому, місто Орандж, штат Коннектикут, я прибула вчора. Я – Ріта, уособлення сонливості. Своїх батьків в аеропорту Кенеді я пізнала за їхнім ароматом: тато, «Drakkar Noir», мама, «Diorissimo».
Від аеропорту до дому три години літаком. Доки не засну, дивлюсь на темно-бурий індикатор приймача, люмінесцентні придорожні інфопанелі.
Стою в центрі темної вітальні, нахилившись. Яка ж тут стеля низька.
− Ти постелила дитині?− питає тато десь у глибині будинку.
У ванній кімнаті перед дзеркалом: шкіра воскова, розмазана фарба тільки підкреслює ті дві зморшки під моїми очима.
На мить спалахую своєю професійною посмішкою співробітника «ресепшн». Мені тридцять років, вимовляю вголос. Я вдома. Чекаю, щоб від цих слів щось сталося. Тепла підлога, бордовий банний килимок, пахуча та м’яка від сушарки білизна, рожева смугаста нічна сорочка. Два тижні можу нічого не робити. Я знову дитина.
Примушую себе думати про Угорщину: про помешкання, де в кожній кімнаті своя температура, а крізь стіну чути сусідського годинника з зозулькою.
Жовті плитки на ґанку. Тітоньки у «Ротшильді» перед прилавком з ковбасними виробами. Лінія білих ліхтарів кав’ярні «Два Сарацини». Ковзанка на даху супермаркету WestEnd City Center.
Вранці сонце пробивається крізь щільні малинові гардини, щось гримить на кухні, запах підгорілих тостів, аромат кави. Цьомки-бомки з батьками, перед тим як вони підуть на роботу. З поцілунків відчувається, що з якоїсь причини вони на кухні вже встигли тихо погризтися.
У всій квартирі охайно прибрано, все наповнено сухим-білим сонячним світлом. Торкаюсь теплої скляної поверхні кавової машини. Відкриваю холодильник, натискаю дозатор льоду на дверцятах. Чути звук, схожий на полоскання горла. На решітку вивалюється пара кубиків. Виходжу собі у зимовий сад. Крізь скло витріщаюся на порожній плавальний басейн. Порядок. Я вдома. Now what?[А тепер що?] Зупиняюсь на кухні перед мийкою. Визираю через вікно, на гравію два контури, схожі на паралелепіпед. Сліди від автівок. Без машини ти не існуєш.
Дивлюсь униз на прилавок. Бджоли марширують вузькою колоною в напрямку бідону з медом. У вітальні сідаю перед вимкненим телевізором. Сьома ранку. Восьма ранку. Дев’ята ранку. Нічого не відбувається. Повна тиша.
У передпокої розглядаю себе у дзеркалі, коли раптом тріщить телефон. Господи, аби тільки ніхто мене не шукав, ніхто не хотів зустрітися. Мій шкарпеток на товстелезному паласі, мов гусениця у траві. Телефон трясе, коли його піднімаю. Щелепу схопив спазм.
− Прокинулась?
− Так. Коли ви будете?
− Закінчуємо біля шостої, so [так] на сьому будемо вдома. У «фріджі» [холодильнику] знайдеш собі курку на обід, як зголоднієш.
− А, гаразд.
Ввечері йдемо до родини Серепі. Підеш?
Ложкою набираю собі рис у прозору скляну тарілку. Іншою беру собі курку. Мама не любить, коли я чіпаю різні страви одною ложкою.
Стегном захлопую дверцята холодильника. Сиджу і витріщаюся на жрачку. Мої руки на картатій клейонці. Встаю і йду у ванну кімнату, перекидаю тарілку, їжа плюхається у туалет. Краплі води на сидушці.
Amerikai vécé, utálom. Nézem a vízcseppeket, a szétbomló ételt a vécében. Американський туалет, ненавиджу.
Минає день, ніхто не дзвонить, а я і не маю особливого бажання знову зближатися з колишніми дружками. Мені стає нудно, як вони починають розповідати про себе, і стає ще більше нудно, коли мені доводиться говорити про себе. І весь цей час вони шлють SMS-ески. Мої думки мандрують далеко, а мене вже зовсім не цікавить розпочате мною речення.
О восьмій починаємо готуватися. Світло з ванних кімнат та спалень пробивається в коридор. На кухні світиться мініатюрна червона кнопка кавової машини. Назовні, на дні басейну, нерухомо лежать коричневі листочки. Плюю в раковину. Смак кави в роті, наліт на зубах. Тато голиться, слухає вечірні новини, Мама «робить собі лице». Дзвонить телефон. Мама бере слухавку у своїй кімнаті.
− Hello? Oh, Matthew, hi! Yes, she’s here. Oh, I mean, she’s
not in right now, but she gonna call you tomorrow. How’s your Mom? Good! Okay! Bye-bye.
Стоїть в бюстгальтері у напівтемряві.
− Розповіла Метові, що я вдома?
− Ти задзвониш йому завтра і відкараскаєшся від нього.
Раптом бачу себе у маминому дзеркалі, що в рамі з тикового дерева. Одразу ж відводжу погляд.
Вмикає лампу, що світиться жовтим світлом, витягує одну з шухляд, шукає панчохи. Сідаю на ліжко і відкидаюся назад. Все ліжко приходить у рух. Я забула, що в неї водяне ліжко.
− Вибач, що накричала на тебе.
− Нічого не сталося. Але вже одягайся, зараз вирушаємо.
Виходимо з дому, свіжими і пахучими, кашемірові пуловери, найм’якіші шкіряні куртки, сяюче волосся та напуцовані черевики на щебені, неймовірно гарна погода, сідаємо у Вольво.
− Ти навіть не бувала у новому домі Серепі? Дюріку відтоді не бачила, ні? Він дуже змінився.
Машину підкидає на «лежачому поліцейському». Намагаюся стежити за пейзажем, будинками, рештою машин. Номерний знак вигравіюваний у куті вікна. Трошки відпускаю вікно і намагаюся вдихнути аромат весни, але в очі б’є лише протяг.
Невідомий район, дерева, що схиляються над нами, безкінечна звивиста дорога. А потім, на вершині одного з пагорбів, кількаповерховий сімейний котедж. Перед ним бетонований майданчик з бетономішалкою, біля нього – накритий брезентом овальний басейн. Всередині також усе сіре, всі меблі ті, що були раніше. Набитий муляж дитинчатка акули над комином, тарілки мануфактури Ендре Сас у вітрині, мигаючий годинник відеомагнітофона, перед телевізором, на землі – Плейстейшн. Зимно, шкіряне канапе тріщить, коли ми на нього присідаємо. Наша розмова про те, яким є життя на Мадярщині. Дядько Дюрі та тітка Ержі дещо згорбилися і стали помітно жирнішими. В моїй голові все ще дядько та тітка, зосереджуюся на тому, що «Дюрі» та «Ержі». Ержі у капцях. Нігті на її ногах нагадують ратиці. Їмо і ніхто не звертає уваги на те, що Дюріка не сидить за столом. На нього стіл не накрито. Після вечері – жербо [один з видів традиційних угорських тістечок]. Америка як декорації заднього тла для угорських емігрантів, які жують жербо після гуляшу. Другу порцію жербо кладу до крихт.
− Дюріка вдома?
Мені важкувато вдається піднятися сходами, вони високі та круті. Сходинки накриті товстим волохатим килимом. Коридор просто безкінечний, купа дверей, одразу відчиняю перші, біла плитка, кутова ванна, шампунь біля ванни. Немає навіть рушника. Звук телевізора в кінці коридора. Стукаю. На спинці крісла скуйовджене сиве волосся. На поручнях рука у зморшках. Старі водяні очі. На мить непритомнію. Гравітація мене відпускає.
− Тітонько Ануш, як ся маєте?
Тітонька Ануш − мама дядька Дюрі. Ще жива. Сидить тут. Нічого не розуміючи, витріщається на мене.
− Шукаю Дюріку. Котра його кімната?
Тітонька Ануш піднімає руки і показує вгору. Відкриває рот, її верхній протез падає двома міліметрами нижче.
Я вдруге у сірому коридорі. Знову звук телевізора. Напіввідчинені двері. Відчиняються силою стукання. По телевізору йде стрілялка, фільм-шутер. Дюріка на ліжку, спиною до мене. Тонкий та лисий. Хіміотерапія. Миттєво звикаю до видовища. Дивиться назад через плече. Він зовсім не здивований.
− Hi. [Привіт]
Я рефлекторно продовжила б англійською, усе ж примушую себе цього не робити.
У своєму роті переставляю слова так, щоб вони виходили угорською.
− Я тебе сплутала з твоєю бабусею.
− Дякую.
Дюріка підводиться на лікті. Прихиляюся до стіни. В кімнаті незнайомі меблі.
Безособовість готельного номера. Пейзаж з сільською криницею-журавлем над ліжком. Біла футболка, кинута на шафу з дзеркалом. Відкритий номер “168 годин” [угорський тижневик] у вікні.
− Це твоя кімната?
− Ні, мого фатера.
Посувається далі в ліжку. Сідаю край ліжка. Витріщаємося в телевізор.
− Що дивишся?
− Не знаю. Я просто перемикаю канали.
− Ти не відповів на мій лист.
− На який лист?
Тиша. Напевно, лист вкрали його батьки.
− Чув, що ти працюєш у готелі “Круг” , − каже.
Я рада, що ми розмовляємо угорською. Витріщається на телевізор. Його батьки належать до тих, що в разі, коли один з них захворіє, інший лишає його на одинці з проблемою.
Цей день теж добіжить кінця, треба лише витримати ще п’ять хвилин, потім ще п’ять, і так далі, аж доки мої батьки не кажуть, що їдемо. Слухняно сідаю до Вольво, який нас перевозить у величезний наш дім, де я лягаю у м’яке ліжко. Завтра наберу Метью і дам йому позалицятися, і ще п’ять хвилин і ще п’ять хвилин, доки мій літак не полетить. У понеділок в готелі “Круг” я зустрічатиму новоприбулих гостей з ідеальним американським акцентом, а коли питатимуть, звідки я так добре володію англійською, скажу: я американка.
Встаю з ліжка. Дюріка озирається, але бачачи, що я йду до тумбочки і лише витягую паперову хусточку з боксу, його спина перегинається назад і повертає голову до телевізора.
Аромат хусточки, коли вона торкається мого обличчя. Дюріка перемикає канали. В них супутникова антена. Канали для нього ніколи не закінчаться. Деякий час стою, повернувшись до стіни. Аморфне лице роботи мануфактури Енде Сас. Я примушую себе дивитися йому прямо в очі. Бачу у склі віддзеркалення свого власного обличчя. Повертаюся на край ліжка, витріщаюся у телевізор, затиснувши руки між колін.
− Хочеш переспати зі мною? − питаю.
− Це ти серйозно? Маєш на увазі, зараз?
Перемикає на MTV. Faith No More: Epic.
З угорської переклав Петер Гергелі
Редактура: Оксана Думанська
Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ.
Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду.
Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.