10.
Зараз родина Качів ледве не розірвали Верду1. Хитрий малий намагався ще щось виклянчити у батька, і я знаю, що той повівся. Батько − крутий чувак, але він ніколи не може просто подарувати синові швидкісну тачку. Кача однією рукою чіпляється за руль, іншою залазить у пакет з макдональдса, тягне Біг-Мак до обличчя і затовкує його аж до рота. Сухі шматочки салату потрапляють в обійми рук. Золіка схиляється до нього, вона хоче щось запитати, принаймні я так думаю, але, намагаючись засунути голову між двома сидіннями, вона застряє. Вона завжди крутиться, не має значення, що ти робиш − куриш чи їси. Я не знаю, як випивка впливає на старого Кача, оскільки він ніколи не п’є. Я обережно нахиляюся вперед, намагаючись не зачепити плече, я хочу глянути на спідометр, але потім число, що вібрує синім, відривається від дисплея, починає плавати у безтямі, і все, що я можу зробити, це починати рахувати з трійки або восьми. Густий липкий дим кружляє в салоні, ніби ми сиділи у величезній цукерці з бавовни. Кача дивиться вниз на коліна, намагаючись скинути шматочки салату на підлогу, але свариться, бо він розлив соус на штани.
– Я підірву того чортового Бургер Кінга, от лайно!
Мозок у нього мало не луснув.
– Ми були в Макдональдсі, – тихо мовить Золіка, потираючи лоб.
– Обісру і його, – гарчить Кача. – Більше не лізь сюди! – заверещав він.
Буй спокійно всміхнувся, і помітив, що голова вилазить із штучної шкіри легко.
Буй грає у водне поло і став Буєм, тому що його не можна затягнути під воду. Сто кілограмів м’язів. Студенти з математики назвали на честь нього одиницю вимірювання. Він був першим, у коло з’явилось волосся на члені.
– Яка штучна шкіра, гімнюк? – Кача гаркнув у відповідь.
– Шкіра штучна, – відповідає Буй. – Як у поїзді.
– Твій член, маленький гад, – намагається огризатись Кача, але ледве у змозі придушити свій сміх.
Буй невдоволено розкинувся на сидінні свекрухи, ніби лежачи у солярії, і спостерігав, як жирова губка світиться між його середнім і безіменним пальцями. Він надто розслаблений, він ледве дихає, він просто посміхається перед собою у ніщо, він схожий на великий жовтий банан. Я тільки починав рахувати, як довго він може витримати без повітря, коли раптом, ніби наляканий чимось, він поглянув на трубу, потім коматично всмоктався, затримуючи дим і тримаючи сигарету. Він простягає руки, як наглядач Бідьо.
– Дякую-дякую-дякую, – каже Золіка.
“Я хочу, щоб ти пішов додому”. Ідіот… ідіот…
Я вдячний йому за те, що мені не потрібно рухатись, щоб покурити. Золіка швидко витягає сигарету з рота, папір прилипає і залишається на кінчиках губ. Це здається вічністю, до моменту, коли я нарешті отримаю свою дозу, я не поспішаю. Я хочу насолоджуватися кожною секундою. Я акуратно розплющую папір, трохи закручуючи м’яку сигарету між пальцями. Трохи дряпається, коли я всмоктуюсь. Знову було змішано багато тютюну, це так жирно, і не з того матеріалу. Кача каже, що не переносить запах трави.
11
12
Він все одно нас не трахне, бо ми б тоді його підпалили. У нього також завжди сигарета в роті під час руху.
– Що всередині? – запитує Буй, спохмурнівши. Він повільно проговорює такі слова, як Буд Спенсер, коп на телебаченні, який годує пенсіонерів, хворих на рак.
– Усіляка фігня, – сказав Кача.
Кілька місяців тому він підсів на сільське гангстерське лайно.
– Я говорю про Біг-Мак, – зауважив Буй, чиї очі вже пекло від диму.
– Про Біг Мак – перепитав Кача.
– Ага, − Буй ковтає дим, потім гарчить, – смердить як гімно.
Йому легко унюхати. У нього не тільки легені великі, але й живіт.
– Якщо знову заговориш – вийдеш. – відповів Кача.
Буй коматично обминає кубики льоду у склянці, він не палить, він знає, що це лише порожня загроза. Кача не наважився гальмувати з тих пір, як йому вдалося перемикнути коробку передач. Немає сенсу зупинятися тут посеред пустки, аби лише вигнати Буя. Я згадав якийсь смішний жарт про лайно,і доки я оклемався від нього,я трохи застряг. І поки я прочищав горло, Буй махав чимось у мене над головою, і я забув, що хотів сказати.
– Немовлята … – кричить він, потираючи коліна. – Діти …, – стогне він, − сльозиться в очах. … їх підштовхнули до …Затамували подих. – … капай …
Він все-таки щось говорить, але….
Не точно розумію, бо тим часом він стирає сльози. Ми безтямно дивимось на Золіку, вона дивиться на Качу, потім розгублено повертається назад. Звичайний хлопець, але іноді я переживаю за нього. Або через нього.
– У Біг-Маці не кетчуп, – каже Золіка, – а особливий соус, за секретним рецептом. – причому слово “кетчуп” вона вимовляє через літеру а. Золіка працює в Макдональдсі, вона знає, про що говорить.
– Ага, або ти … Кача не закінчує речення, поглядаючи на залишки Біг-Мака, які він тримає між вказівним і великим пальцем. Буй знову виграє, Кача стає нервовим. Я бачу в дзеркалі заднього виду його обличчя та руку, стиснуту в кулак.
– На відміну від тебе я не страждаю фігньою на роботі, – ображено захищається Золіка.
Кепкує з нього. Кача бурчить щось, гризучи решту Біг-Мака.
Музика затихає на кілька секунд. Ми мовчки їдемо вночі. Потім, як зазвучала наступна композиція, Буй запитує:
– Гей, Золіка, що то була за муфта?
– Яка? – перепитує Золіка.
– Червона, що лежала коло морозива, – кажу я, киваючи до Буя.
– То не морозиво, – виправляє Золіка. – Макфриз з шоколадним або полуничним топінгом.
– Звичайно, Золіка, Макфриз, – киває учитель Буй. – Але тепер розкажи мені більше.
– Золіка, кусай.
Буй повертається назад.
– Ти що, мене підколов?
- Бренд одягу.
CSI
Вже четвертий раз якийсь гад дзвонить, коли я стріляю у голову Буя з пістолета з глушником. У потилиці утворюється великий отвір. Кров бризкає високо, як гейзер, черепки кісток літають навколо, мозок розплескується по стіні і повільно скапує на підлогу. Гімняна справа вбивати когось ззаду – особливо, якщо це стосується твого приятеля, але якщо я цього не зроблю – ти зробиш це зі мною, не думаючи. Вони обережно заходять у двері. Кача ховається у сусідній кімнаті, ставши за шафою. Розвідати з цього ракурсу було б досить скупо, тому я вирішую почекати, поки він вийде. Я спираюсь на стіну і присідаю, якщо я вийду, я можу за ним дивитись, і тим часом можу стежити за передпокоєм. Мені не потрібно довго чекати. Я чую, як Кача йшов до дверей. Виглядає. У мене фора, він мене не помічає, і він прямує в інший бік. Я відклав пістолет, витягнув свій мисливський ніж, підкрався за ним і перерізав йому горлянку від вуха до вуха. Шкіра розривається, хрящі тріскають, і темно-червона кров, що вихлюпується з артерій, покриває обидві стінки коридору. Я здогадуюсь, що лише Отто живий. Він сховався десь нагорі, але я його знайду і страчу. Він обісрався, саме так.
Це треба використовувати. Коли вони налякані, їх найлегше зловити. Я відчуваю запах страху. Не випадково я граю лезо у цій грі.
Кача, звичайно сволота, тому що його востаннє вбили близько півхвилини тому, після чого він відроджуються у дальньому кінці доріжки і повинен помститися через увесь блок вежі. Якби у нього був терпець, він міг би сховатися і чекати, коли когось іншого вб’ють, тому що в програмі було налаштовано щось дуже хріново, і кожен би напав на одне і те ж місце, але він не має терпцю до цієї стратегії.
Останнім часом ми повністю відвикли від хокейних турнірів. Все частіше ми ріжемось в Bulletstorm, ZombiU, Borderlands, F. E. A. R. та Half-Life, а іноді і у вихідні дні, коли немає конкуренції, влаштовуємо більш серйозну вечірку GTA.
Я думаю, що всім набридло довбатися, і непогано все було б, якби вони не витратили всі патрони в середині гри. Це якесь давнє забобонство, великі зробили це так.
Минулого разу деякі все ж таки втримались від пересирання патронів. Тим часом мудак у дверях знову опирався на дзвінок. Це дуже схоже на те, що вас це не відтягне. Дурень також бачить, що вдома є хтось. Мені вдається сховатися в досить гарному місці, тому я знімаю навушники, встаю та йду до вікна. Незнайомий автомобіль припаркований перед будинком. Я кажу Качі, що хтось прийшов, але тоді Буй зазнав жорстокого вбивства, і він нічого не чує через стрілянину, вибухи та крики смерті. Я сиджу спиною і пишу йому чат. Я жартую, що «поліцейські тут, b +», але тим часом Буй відроджується і перекидає під мене ручну гранату. Кача пише у відповідь, щоб я вирізав їх. Я пишу йому “ти дурний, вони справді тут”. Кача піднімає погляд з монітора, я бачу в його голові, що він все ще не розуміє. Він звертається до мене, його права частина обличчя зафарбована синювато-сірим світлом від монітора. Я знизую плечима. Кача сердито знімає свої навушники і кидає на стіл, потім встає, підходить до вікна і дивиться назовні.
– Це ці поліцейські?
Він повертається назад.
– Я не знаю, – кажу я. – Але вже десять хвилин як дзвонить у дзвінок.
– Чому ти мені не сказав?
– Я думав, ти чуєш, – кажу я, стріляючи по комусь рушницею.
– Я не чув, – гарчить Кача, сидячи спиною перед літаком.
Я не придурок, але я думаю, що буде погано, якщо ми їх не впустимо, бо якщо вони справді поліцейські, то зламають двері.
– Спускайся. – Кача дивиться на монітор і вистрілює ракету, яку можна запустити з плеча. Якщо я добре бачу, він повністю підриває будинок-трансформер, за яким сплющився Отто.
– Куди?
Я питаю і обезголовлюю сокирою одного охоронця у формі.
– До поліцейських, – каже він, не відводячи очей і кидаючи ручну гранату на шкільний двір.
– Чому?
Я питаю і вирішую не робити нічого.
– Мені потрібно трохи часу, – відповідає Кача. – Пакуйте, – каже він,
вбиває терориста з одного із дахів.
Достатньо переконливий аргумент. Якщо він впаде, ми відсмокчемо.
– А що мені їм сказати?
-Це залежить від того, що вони спитають, – відповідає він, потім, коли я тупо дивлюсь на нього, додає:
– Вони знову дзвонять. Як Моцарти. Або Вівальді. Або Бахи.
Кача не ворухнувся, тим часом стрілець різко випалив, який охороняв базу з бензопилою в руці.
Я нічого не кажу, я просто встаю і прямую до сходів.
– Ти, єбать, великий король, – усміхається мені Кача.
– Дякую.
Якби у мене був пістолет, я маю на увазі справжній пістолет, я би його вбив.
Я виходжу з кімнати, йду по залу, вниз по сходах. Я зупиняюся перед вхідними дверима. Вони можуть бути поліцейськими, але я не думаю, що вони шукають мене. Я швидко думаю, що не курив протягом трьох днів, що досить дивно, але зараз я радий за це. Я риюся у кишенях, дістаю торбинку і кладу її у вазу в передпокої. Я видалив оголені фотографії Вікі зі свого телефону. Вони дивляться у вічко. Неголений, суворий на вигляд хлопець у формі копа стоїть коло дверей. Все виглядає досить добре. Це нагадує мені актрису, яку я бачив у більярді. Вона зняла трусики і зібрала волосся в пучок, тоді як два невдахи, що обдивлялись її, намагалися прослизнути під її плаття. Я на мить відступаю до дзеркала передпокою, і відчиняю двері.
– Доброго дня! − каже коп, хапаючи щось з кишені, можливо, його поліцейське посвідчення, штовхає це мені в обличчя і каже: “Лейтенант Фараґо”.
З угорської переклала Євгенія Колесникова
Редактура: Оксана Думанська
Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ.
Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду.
Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.