1.

У Братиславі немає метро. Однак не можна сказати, що у місці немає жодного прохолодного місця. Спускаюсь. Вдень була злива, вода ще досі стікає сходами. Якби там було метро, то це була б центральна станція, поїзди б їздили у всіх напрямках. Однак зараз це лише складний підземний перехід. Чути, як місцеві студенти святкують день народження так і не побудованого метро. Річниця неіснування. Я вже місяць у цьому місті, це важлива часова позначка, щоб визначити, чи досі я вважаюсь туристом. Я все ще п’ю каву у дорогих кав’ярнях, але вже знаю угорського м’ясника. У мене вже є улюблений тролейбусний маршрут. Ходив у буфет на іншому кінці вокзалу, де було повно людей у бейсболках. Не знаю, чи знайоме комусь відчуття браку повітря від самого погляду на таку кількість бейсболок. Коли заходиш, вони оточують тебе від підлоги до стелі, ледь вдається підійти до стійки. Сьогодні весняний, вітряний, вкритий хмаринками пуху ранок, але це майже не має значення, адже це місце не має тераси, гості дивляться на зупинку, головну дорогу та бетонну огорожу залізниці лише зсередини, через решітки вікон. Не знаю, коли у мене з’явилася звичка разом із кавою замовляти газету, хай я й не розумію, про що там йдеться або якщо навіть алфавіт цієї мови для мене абсолютно не знайомий. Я просто гортаю її і бачу, що передали в експлуатацію міст, на сході Словаччини засуха, випекли найбільший у світі братиславський рогалик або те, що і сьогодні метро не поїде в жодному напрямку, люди лиш чекають його десь у великій бетонній ямі. Ніхто не дивиться  на його годинник. За кілька тижнів я також так само буду стояти, того ж також буде злива, вода збігатиме сходами, мовби справжній водоспад, та це нікого не хвилює. Сподіваємося. Однак все це відбувається набагато пізніше. Сьогодні у мене зустріч у пабі під назвою “До липи”. У мене є звідти історія. Ймовірно, це буде вбивство. Хтось вбив добро в бетонній ямі на краю житлового масиву Петржалка у травні тисяча дев’ятсот вісімдесят третього. Або у червні. Це було давно. Все відбувається давно. Я йду. Чекають. Сидять. Одного літа дослідники громадської думки, серед іншого, запитали іноземців, які відвідують місто, наскільки вони задоволені роботою братиславського метро. Пунктуальність, кількість рейсів, розподіл зупинок. Усі були дуже задоволені.

 

2.

Є одна планета. Місто-планета. Воно обертається навколо власної осі. Воно має таке серце, що в нього би вмістився танк. Його мешканці працюють на Матадорі, Теслі, Словнафті, Димитрові. Вони слухають скрипучі вінілові платівки з відчиненим вікном. Жують булки, напхані смаженим м’ясом,  поряд з дерев’яними кіосками. Вони йдуть на пляж на скачки. Вболівають. Мабуть за Петржалку. Вони дивляться на   панельні будинки, що здіймаються у височину. Туди б вмістилось сто-сто п’ятдесят тисяч. Не рахують. Вони будують мости та метро. Вони будують майбутнє. Першого травня на березі річки встановлюють сцену, звук поширюватиметься краще на воді, звуки гітари пливуть на вулиці старого міста. Місто-планета обертається навколо стародавньої планети, туди можна потрапити, перетнувши міст, або дістатися туди на кораблі; ходить трамвай, будується метро. Місто-планета — це не спляче місто; буває таке, що ти не лишаєш його цілими днями. Ти просто сидиш на краю-околиці, хитаючи ногами, сидиш на березі річки, біля підніжжя мосту. Дивишся на веселих веслярів. У сітчастому мішку їм передають пиво з берега. Пляшки найкращого міста дзвенять над річкою. Вони курять Марс. Ось ще одна планета. Єдиний пристрій, придатний для космічних подорожей, НЛО, не рухається. Височіє, прикручений через місто. Можливо, він має обертатись, але він не обертається. Якщо ти піднімешся та сядеш у ньому за один стіл, завжди бачиш одне й те саме, але ти, звісно, не сядеш, а просто ходиш під ним щодня. Ландшафти планети-міста вкриті бетоном і добротою. Внизу, на ніколи не добудованій зупинці, дівчина з коротким волоссям копирсається в сумці у пошуках запальнички. Чоловік, який носить рукавички лише на одній руці, дає їй коробку сірників. Поруч із ними стоять чоловіки в гавайських сорочках, із кишенями, у їхніх кишенях дзвенять дрібні гроші. Молодий хлопець їм біля ніг лишив картонну коробку, перев’язану мотузкою. Ще одна дівчина крутить зв’язку ключів на пальці. Прокрутивши ще кілька разів, впустила її. Коментує падіння ключів німецькою мовою. Нагорі таксист паркується, вимикає світло, нахиляє сидіння назад, мріє по-угорськи. Група хлопців та дівчат прийшли з берега. Веселі і гарні. Людина в сірому плащі пхає використаний квиток у кишеню. Можливо, фотографуються. Вони чекають на метро. Усе не має звуку. Починається дощ. Він наскрізь заливає бетон планети. Накрапає всередину через тріщини. Тож ще раз: місто-планета обертається навколо своєї осі, обертається навколо стародавньої планети, НЛО, тролейбус, трамвай, його мешканці не сплять, світанок, падає дощ, вони чекають початку. Вони дістають сигарети з кишені і отак просто натщесерце курять Марс.

 

3.

Мій герой починає свою історію тим, що того часу він також був серед хлопців, яких пізнім весняним днем тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого, незадовго до того, як були передані в експлуатацію перші панельні квартири, репортер столичної газети запитав, що вони думають про новий житловий будинок у Братиславі, який будувався на місці їх приватних будинків. Мій герой та його друзі пили пиво за одним із столів у гаю, він уже був п’ятнадцятирічним, першокурсником у технікумі, але на цьому чомусь він не наголошує. Мій герой оминає деякі неважливі подробиці з розповіді. Також коли допитливий репортер столичної газети підсунув мікрофон під ніс, він тоді відповів, що йому просто пофіг на все, на всі брудні панельні будинки, бо у такому безладі, який тут, що так, що так не можна жити; Спартак знову програв у чемпіонаті, тож вони потім можуть побудувати панель на місці Палацу піонерів, йому було б все одно. Наступного дня, звісно, статтю опублікували із фотографією про те, що місцева молодь надзвичайно рада та позитивно ставиться до нових будинків. Вони думають, що ці великі будівлі, спільні прогони, широкі, вкриті деревами вулиці сприятимуть колективності, і вони не можуть дочекатися, коли заселяться туди. Всі вони широко усміхаються на фотографії, та єдиний її недолік полягає у тому, що неуважний редактор зображень не дуже уважно ретушував деталі, і тому у нижньому правому кутку фотографії видніється невагома весела піна, що виливається з одного із кухлів. Батько мого героя, Нодьфатер, з іншого боку досягає “колективності” лише тоді, коли дає ляпас; часу роздивитися фотографію не залишається. «То за пиво?» – питає мій герой батька. «Яке пиво?» – питає Нодьфатер. І потім – ще один ляпас. Необхідна річ — вміння вчасно змовчати, вважає мій герой, і це здається правильним.

 

13.

Ми прямуємо до пам’ятника радянським воїнам-визволителям, до Славіна, вирушили одного весняного ранку. Проминають сходи, метри. Колега- фотограф вже ледь не біжить, думаючи про терасу та пиво. Ми ніколи не були у цьому районі, але обидва відчуваємо, що він має бути десь тут. Наш стіл, наш кухоль пива, стук скла на дереві. Весь наш день сконцентрований на темпі, щоб все було виконано у правильному темпі та порядку. Ранковий потяг прибуває з Будапешта до Братислави, кава в барі, ковбаси на грилі, смажена сосиска у тісті з кіоску перед вокзалом, кухоль пива у підворітті з назвою Бернар, де всі постійні гості. Все це в найдосконалішому, натхненному темпі, характерному для людей, які мало коли встають рано, але тоді п’ють. Ми граємо за партитурою магічного похмілля. Коли забираєшся на пагорб Кальварія, частини міста ніби чергуються, наче клімат. На нижніх вулицях приємна, спекотна, східноєвропейська бетонна савана, але на кілька вулиць вище ви вже відчуваєте вологі вітри континентального світу, знайомий пивний пар. Коли під ногами закінчуються сходи, ти дістався до тайги Братислави, де у травні йдеш по коричневому опалому листю, де люди вже менше говорять і кожен хід має ставки. Наші слова також вичерпуються, коли ми блукаємо приватним сектором. Виходячи з усіх ретельних підрахунків, на сусідній вулиці має бути паб із терасою. Колега-фотограф витягує шию, прискорюється. Він справді хоче вже побачити шинок, а не просто заспокоїти себе, адже тут йдеться про теорію. Про теорію, яка хай там як, але об’єднує цей пошарпаний, потрісканий постсоціалістичний блок. Основи нашого маленького світу тремтіли б, якби ми не дійшли до шинку.

 

15.

Я дивлюся в небо, шукаю верхівку пам’ятника серед густої крони дерев. Відчуваю, як проминають будинки, паркани, ми наближаємось до кінця вулиці, кінець шансу, і саме тоді колега-фотограф каже, що це тут. Він одночасно радіє пиву і тому, що мав рацію. І ще, звичайно, видихнув з полегшенням, що нам не доведеться розробляти нову теорію для всього нашого відомого світу. Починати все спочатку. Його кроки також сповільнилися. Якщо бачиш мету, вже нема чого поспішати. У цілі є зелений дерев’яний паркан, невеличкий будинок з верандою, виноград в’ється дахом, у дворі  — кольорові пивні лавки, стільці та столики, розписані. Залізні ворота відчинені навстіж. Лицьові м’язи східноєвропейського чоловіка генетично пристосовані для того, щоб виявляти щастя не відразу. Треба його стримати, сховати, зберегти у світлі очей. Тільки щоб його не було видно, бо монстр на ім’я Невдоволення постійно ховається за перевернутим смітником. Колега-фотограф стоїть поруч зі мною, але насправді він вже п’є пиво всередині, ковтає пивну піну, гойдається на одному із тих стільців. Тільки я стою нерухомо, і моя душа не йде вперед, ховається біля моїх ніг в опалому листі. Я намагаюся читати кольорові літери на фасаді, аби втямити  сенс у купі букв, які би мали слова іноземною мовою. Червоні, сині, жовті, зелені літери грайливо розсипалися по стіні. І стукання зсередини. Потім мета вибухає у сильному. Тепер я лише бачу, які низькі стільці. Наскільки занадто яскравим є цей двір. Наскільки охайна альтанка, столи чисті. Яке чисте це огороджене дерев’яним штахетом місце. Коли ми вийшли на це подвір’я, ми насправді вже були поза межами нього. Та це до біса дитячий садок, каже фотограф. Я знаю, я знаю. Вони нас не бачать. Вони не бачать двох чоловіків у поспіху і те, як всесвіт, який вони знають, просто руйнується під їхніми ногами.

 

26.

Кишківник міста. Кола пекла. Я більше ходжу “До липи”, а не до підворіття з назвою Бернанд. У мене з’явилось нове постійне місце. З дверей готелю “До чорта” можна побачити головну церкву міста. Якщо гості виходять палити або ж сідають на тротуар у літню спеку, то побілена вежа височіє над ними з іншого боку широкої головної дороги. Залишилися півтори вулиці від колишньої території єврейського кварталу, на півдорозі вулиці автомобілісти та пішоходи зазвичай оминають одне одного. Це все навіть не в Братиславі, це трансфер в інше місце чи інший час, але ми точно перебуваємо не тут і не зараз. Зараз ніч, я сиджу за високим столом біля стійки. Я п’ю дванадцяте пиво на розлив. Я намагаюся згадати, чому я тут о цій пізній годині, на мене це не схоже, останній тролейбус розвертається перед палацом. Вже все одно. Це вже не можна зрозуміти через пиво й борока палінку та у зростаючому нічному шумі. Я замовлю ще один напій. Намагаюся уявити молоду дівчину, про яку мій герой постійно згадує о  такій порі, тут, у цьому місті. Уявляю її із коротко підстриженим волоссям. На ній розтягнута смугаста футболка та камера, що висить на шиї. Напевно, вона носить кросівки. Перед дверима стоїть група курців, через них маленька площа не видна. Канделябр зі слабим світлом над їхніми головами. Я не розумію, про що вони говорять, але часом сміються, плескаючи один одного по спині. Недопалки падають на поріг. Офіціант наливає ще одну палінку. Хлопці знову сміються біля дверей, один з них тушить свою цигарку, але залишається надворі. Я уявляю, як дівчина з коротким волоссям у кросівках мчить сходами, а потім біжить далі  поверхом. Світла там майже нема, тож все менше і менше видно. Хлопці знову запалюють. Офіціант іде до мого столу з тарілкою. Запах доброти. Якби хтось зараз запитав мене, чим я зайнятий, я відповів би: я тут, в корчмі “До чорта”. Сидітиму, хто знає, як довго. Але це прийде, я знаю.

 

2014-2016

 

З угорської перекладала Швачко Вікторія

Редактура: Оксана Думанська  

 

Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ.  

 

Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. 

 

Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.