Дунаю

наказ з’явився раніше ніж розмова

Canetti 

 

– Реннер. Відправляємось,

– Іду.

Вчепившись за перила, він спускається сходами. Прямо як стара людина. Два дні як він не оббивав підошви. Попередні методи лікування викликали у нього спотикання на кожному кроці. Пульсація розтягує його опухлу ногу і додає болю. Взуття навіть не налазить на нього. Привезли більші черевики зі складу. Він доходить до першого поверху з горища. Він розуміє, що його вага і біль в ногах не зменшуються навіть коли він чіпляється за перила з усіх сил. Потроху до нього можна звикнути. Крок за кроком. 

Ходьба хороша, навіть якщо болісна. Це краще, ніж впасти від ударів, котитися по підлозі, лазити між черевиками. 

На стоянці – його фургон. Йому сказали, що привезуть його з фабрики, і коли він почув як його паркували, не міг повірити в це. Дійсно, то був його Адлер. Його припаркували вдало. Це була робота вправного водія. 

Дверцята багажнику були відкриті. Всередині на підлозі були розташовані тіла. Під них не поклали брезент. Якщо якась кров просочиться, вона забруднить всю машину. У будь-якому випадку її можна прибирати з легкістю, кров не в’їдається в залізо. З дверей машини виднілось три тіла. Голови були накриті, стирчали ноги. На них не було взуття. Голі підошви, рвані панчохи, темні, криваві,  плямисті шкарпетки.

Серед усіх тих трупів жінок, не було тих, що належали йому. Це означало, що їх лишили в живих. Як і обіцяли. 

– Чи можу я зайти до Вас? Попрощалися б з ними. Лише на хвилинку.

– Не можна. Але не бійся! Ми маємо ще.

Це доповнення прозвучало дружньо. Його звуть Робі, він завідувач зброї, його обличчя багатозначне. Реннер не пам’ятає, чи його обличчя злякало його при першій зустрічі чи ні. Мабуть, він злякався, але напевно сказати не може. Але, треба вирушати. 

– Більше не їдуть? – питає Реннер.

– На сьогодні досить, – відповідає Робі.

Зачиняються двері. Робі стукає у ворота і каже, що фургон відправляється. Охоронці спочатку відкривають ворота лише трішки, тримаючи гвинтівку наготові.

– Це я, відкривай.

Відчиняються ворота. Холодне повітря надходить з вулиці Варошмайор. На вулиці Варошмайора, 37 скаржитися немає на що: всі будинки опалюються належним чином. Фургон потрапляє з затишного двора на проїжджу частину. 

– Робі їде кататися.

Кривошип на місці. Робі бере його і крокує до носа машини. Реннер сідає на водійське місце. 

Якщо двигун запуститься, а він запуститься швидко, він може проїхати повз Робі і втекти. Втекти у ніч. Охоронці цього зараз не очікують. Їм уже пізно стріляти. 

Робі вставляє рукоятку. Піднімає погляд. Ти заскочив? Що робити, якщо фіолетова, пульсуюча нога з чистою силою вдавлюється у педаль газу?

Робі нахиляється вниз. Двигун запускається першим і тягне ручку назад, але не надто сильно. Реннер тримає руль всіма силами, а інший витягує кривошип і сидить поруч. 

Один з охоронців прощається. Можливо, він махав Реннеру. Але тільки Робі махає у відповідь.

Реннер повертає ліворуч на вулицю Чаба.

 

 Робі зробив усе правильно. Він уже сидить тут, праворуч, збоку тримає пістолет напоготові – шанс переслідування може знову з’явитись. 

Якщо він проїхав їх вулицю, і тепер їхав на повній швидкості по вулиці Чаба на своєму Адлері, чи міг би він бути спокійним? Ні, оскільки дві жінки залишилися в будинку. Через нього їх точно вб’ють. Навіть не дивлячись на те, що їх подальша доля вирішена. Не варто перейматись за них, то всього лише мама з донькою. Там, в Уйліпоті. Вони знають все, вулицю, номер будинку, поверх, двері. А він знає, що ці люди люблять зложивати жінками та дітьми. І він також знає, як вони це зробили б. Вони б обдивились жінку з ніг до голови, вивели б її в центр, і почали б мучити трирічну дівчинку. Опісля малій доведеться спостерігати, як  роздирається плаття на матері. Та як її зморщене біле тіло катують різними способами. І жінка даремно благала б зробити з нею все те, що вони хочуть, просто аби вони винесли маленьку з кімнати, поки вона не помре. Щоправда, він міг би спробувати дістати їх і втекти з ними. Немає мосту Марґіт, він був напівзруйнований, треба переїхати Ланцюговий міст. Ще одне питання, як пройти через охорону. Їде через міст до Буди? Гаразд, ті, хто на пештській стороні вже чекають і готові вистрілити. З іншого боку, якщо він спокійно зупиниться в Буді і скаже: “Спокійно, я всього лише везу трупи з  Тізеркетера”, вони, швидше за все, пропустять його. Так, так теж можна було зробити. Але чому він так не зробив?

Він все ще можете це зробити. Потрібно лише позбутись Робі. 

І з’ясувати, як рухатись далі, щоб вивести матір та маленьку доньку звідти. Куди їхати. 

Або пришвидшити рух, поки дорога схиляється до площі Селла Калмана, стрибнути на схилі поруч із Головним поштовим відділенням, ніби це був стрибок на лижах, а потім відірватися від дороги, вільно пролетіти над площею, потім розбититсь, розбитись, вибухнути разом з машиною. Віддати цього Робі смерті. Змішатися з мертвим вантажем. Залишити прибирання комусь іншому.

 

Небо ясне, зоряне. Вранці та вдень часто стріляли, зараз рідко чути лише один постріл. 

Вони сидять поруч мовчки. Реннер не занурений тільки у свої думки, він також повинен приділяти пильну увагу дорозі. Відбувається затемнення. У несподіваних місцях по дорозі розкидаються руїни та уламки. 

На бульварі Крістіна він запитує, куди.

– До Дунаю.

– Набережна?

– Міст.

– Ланцюговий міст?

– У нас там вчора були незручності. Не їдемо туди сьогодні! Через німців. Вони лиш прикидаються своїми. Поїдемо до мосту Ержебет!

– Гаразд, – відповідає Реннер, ввічливий водій. Ще тиждень він був джентльменом. Довгий час він сам їздив на вантажівці. А Робі був робітником на фабриці. До речі, його вже два місяці там немає, він став людиною зброї.

Лобове скло, туман. Замшова ганчірка лежить на місці. Під час руху, Реннер протирає скло. Робі простягає руку до ганчірки і починає протирати пляшку. 

Звичайний чистий запах у салоні. Реннер не переносить автомобілі, покриті жиром, пилом, брудом. Поки що запах не змінився. 

Він їде по бульвару Крістіна і не розганяється вище тридцяти. Люди на плато все одно мертві. Річка тече так само, як і тоді, коли вони були ще живі, і тече так само, коли вони вже в ній. Немає причини поспішати. Зі зброєю на боці та шістьма-восьмома трупами позаду нього. З фургона видно місто, але бракує вогнів. Саме вони роблять місто містом. Газові світильники – це м’які спалахи світла, люстри, що сяють за шторами вікон квартири, язичницькі неонові букви, що їх видно на фасадах. Точно як відсутня можливість відправитися в бар, попросити випити і почати розмову з жінкою. Або піднятися з нею в номер.

Тим не менше, приємно бути на вулиці вперше за добу та їздити. Чи не тому ти пришвидшував Робі? Аби не доведеться бігти в невідоме та їздити на фургоні? 

Він не знав котра голина.  Його годинник зняли у нього на початку, як і його перстень, забрали його портсигар, усі його цінні речі. Жодну з цих речей він не отримав назад. Його зимовим пальто користувався один із водіїв, яких він бачив в ніч перед тим. Йому дали інше. Після того, як його залишили живим і дали йому завдання. Плечі його тугі, а рукави короткі. Хустка в правій кишені. Реннер раніше тримав її ліворуч. На деякий час він залишив її там, вирішив не перкладати. 

Коли кабіна починає прогріватися, Реннер розстібає верхні ґудзики. На жаль, йому не вистачає власного пальто. В якому зараз розгулює вождь. Він зав’язав на руці стрічку Арпада. Тепер стало зрозуміло, наскільки простим був світ: мисливці знімають хутро вбитої дичини та одягають на себе.

Зокрема, його ситуація є ще складнішою: він, Реннер, є і шкірою, і членом команди мисливців, розігрітих чужими кишками. Якщо він поводиться добре, чи зможе він з часом покласти їх на лопатки? Чи формула буде простішою?

 

Реннер не любить мундири і не хоче відзнак. Його нинішня загроза частково пов’язана з цим: уряд, який прийшов до влади в середині жовтня, повинен був піти. Кожного разу, коли хтось запитував, чи чув він про повстання, він сказав, що не має з цим справи. Роки тому, під час окупації Північної Трансільванії, Реннера також мобілізували разом зі своїм моторолером, він відслужив до кінця, але не насолоджувався цим. Слова привітань не діяли на нього. Уніформа – це для тих, хто не в змозі одягатися належним чином. Ранг призначений для тих, хто не вартий бути просто людською фігурою. Дійсно, чим можуть подобатись військові? Народившись у чотирнадцятому, Реннер виріс у країні, в якій його горді воїни не тільки не змогли збагатитися воєнним станом, але й не були спроможні утримувати свої кордони, а потім, замість того, щоб скромно відійти вбік, позбулися країни та взяли під контроль людей. Економіка занепала, і сімейний бізнес Реннера розпався. Батько Реннера захворів і помер. Мати залишилася з двома маленькими хлопчиками. Реннер не дав обітниці, нічого не обіцяв матері, просто навчився, підготувався і допоміг виховати брата. Заїкався – вирішив це зупинити, готово, більше не заїкається. Він вирішив поставлене собою завдання без сторонньої допомоги. Як побічний ефект самодисциплінованого методу його мова стала повільною, весь рух млявим. З іншого боку, це принесло користь. Тоді тітка померла і залишила свій статок Реннеру – мати Реннера довіряла синові, відпустивши його у самостійне життя. 

 

– Ти трахав усіх жінок, яких ми привезли з твого заводу?

Хвилина тиші, а згодом відповідь.

– А, не всіх.

– Скільки в тебе випадкових дітей?

– Жодного.

– Чекай! Ти водив до них лікаря? Хіба це не заборонено? Чи тобі все дозволено? Скільки абортів ти фінансував?

– Ні одного.

Тиждень тому він залишив би всі питання в цьому напрямку без відповіді. Або сказав би: запитайте себе. Щоправда, тоді його ніхто навіть не питав. За винятком одного. Лоці – працівник, якого він знав з дитинства. Вони виросли в одному будинку, тут, у Буді, на вулиці Хатті, вони разом ходили до школи, до кінотеатру та за місто. Жирна, низька морда. Стільки, скільки вона може бути вдячна їй за її працевлаштування, за її комфортну та безпечну роботу, вона може бути настільки заздрісною. Але тільки за останні дні, у полоні, він думав про Реннера. Пару раз він провідував його. Також він згадав про ще двох працівників Жужі та Лоці. 

Фабрика розташована у п’ятому районі, там всіх тримають. Звісно, там багато охорони, і вони не славляться своєю лагідністю чи комфортним обслуговуванням. Тепер Марчі та Жужі посадві особи, які з легкістю забули про перебування в полоні. Вони пристосувались до “такої” роботи аби вижити. Вони досі живуть у Дванадцятому окрузі. Я не спілкуюсь з Марчі. З Лоці та Жужі теж. 

– А тих трьох сестер, з яких ми спочатку привезли лише двох старших, а потім Ілонку, найменшу. Ну, та що на два дні пізніше прибула? Ти їх трахнув?

– Їх? Їх ні.

Бреше. Він не хоче, щоб Робі надто заздрив йому. Щоправда, зараз це не має значення. Робі міг би залізти на них на вулиці Варошмайора, якщо захотів би. А він стільки раз хотів. 

– Шкода, що ти його пропустив. Чудо-букет.

Був. Реннер додає про себе. Ви обрізаєте стебла квіток. 

Вони досягають мосту Ержебет. Угорська гвардія рухається. Робі тримає пов’язку коло вікна, охоронець махає гвинтівкою. Вони бачать кінець мосту. Вони мають щось придумати. Вони не можуть бути такими дурними. Але. Можуть. Вони зупиняються посередині мосту, щоб можна було зручно пройти під верхньою аркою. Він вимикає коробку передач, але лишає двигун працювати. В надії якомога швидше переїхати міст. Гальмує і виходить. Коло Дунаю набагато холоднаше, ніж у Варошмайорі. Реннер оглядається: ніхто і ніщо не наближається ні з Буди, ні з Пешту. Робі виходить на той бік. Вони добираються одночасно до задніх дверей. Вони відкриваються справа наліво. 

Реннер усвідомлює, що не має сенсу затримувати вивантаження. Трупи повинні бути кинуті в Дунай. Було б краще вдягти рукавички, але якщо немає, то так, голими руками. Він менш схильний до жаху, ніж люди взагалі. Одного з дядьків його дружини, котрий переніс черевну операцію на рак, він доглядав, і щодня знову і знову перев’язував його рани. Він прибирав кров і гній, в той час коли всі інші відверталися, він спокійним голосом розмовляв із пацієнтом. Про машини, сигари, випивку. 

Він витягує чоловіка першим. Жахливо, що у його жінки все ще є коханець. А може і не один. 

Чоловік лежить догори ногами. Реннер піднімає його під руку. Очі відкритиі, рот відкритий. Його голова, що нахиляється до грудей Реннера, сповнена згущеної крові. Що ж, добре, що йому не доведеться робити це у власному зимовому плащі. У перші дні вони були разом з ним у в’язниці, тобто у ванній кімнаті на 37-му поверсі будинку, що на вулиці Варошмайор. Взуття стукає. Реннеру шкода всіх, але він не може поводитися з ними більш м’яко. Він відтягується назад, тягнучи за собою труп, і прямує до перил мосту.

Запах обпаленого волосся б’є в його ніс. Вони палили цього чоловіка сигаретами, запалювали газетний папір на ньому, а також витворяли ще й інші речі. Він піднімає його талію до перил і перевертає обличчям вниз, потім нахиляє жертву вниз і тягне за  ноги вгору. Відпускає. Не дивиться вниз. Просто чекає сплеску. Відправляється за іншим.

Ви можете відпочивати, пане Келемене! Він не хоче його пам’ятати, але в голові постійно прокручується ім’я чоловіка. І його домашня адреса. Звичайно, хтось може запитати про це одного дня, якщо хтось із родичів Келемена переживе поточні події, і звичайно, якщо він, Реннер, виживе. Яке сьогодні може бути число? Двадцяте грудня… Двадцять перше. Вже минуло за північ, тож двадцять друге. Якщо добре порахував. Келемен увійшов у Дунай двадцять другого грудня. Але Реннеру зараз належить з’ясувати, який труп він витягне з багажника наступним.

Він хапає голі жіночі ніжки. Менші, ніж у дружини, вважає він. Вони можуть належати одній із співробітниць, яких привезли 13 числа, того ж дня, коли і його. Він не хоче, щоб тіло і голова падали на бруківку, тому він тягне набік. Це одна з трьох сестер про яких вони говорили. Юлі. Коли він її підіймає, ця картина може нагадувати глядачеві галантного нареченого, що носить наречену на руках, але оскільки труп дівчини жорсткий, руки і ноги випрямлені, загальна картина все ж трохи інша. Реннер коротко роздумує, чи міг би він штовхати спостерігача, тобто брата Робі у Дунай, якщо він раптом змінить напрямок і покине Юлі. Він не відчуває в собі достатньо сил та швидкості. У той же час його супутник оцінює його, що він достатньо зробив сам, і допомагає: третій труп вже він тримає за ноги. 

З цим інакше. 

Минулого четверга, коли партійні службовці врізалися на фабрику, однієї з трьох сестер не було всередині. Чомусь відпросилась на півдня, а Реннер відпустив, чому ні. Для єврейських робітників залишатися всередині фабрики було безпечніше. Фабрика також працює на військові замовлення і вважається військовим заводом. Після березня серед працівників місяць за місяцем було більше євреїв. Переважно жінки та всі молоді. Реннер не розумів, чому було так важливо стрільцям забирати дівчат. Навряд чи їх родина була особливо заможною, або що саме ця молода дівчина дізналася б про місцезнаходження інших важливих людей. У будь-якому випадку, стрільці, як тільки вони мали в руках дві жертви з трьох, поставили собі за ціль отримати і третю. Це питання, як вони знали, що їх повинно бути троє? Той самий, хто дістав Реннера, міг про них розказати, але чому для нього було так важливо отримати їх усіх? Невже це був Лоці чи Марчі та Жужі, немає підстав припускати нічого, крім помсти чи ревнощів. І тоді однією з цілей одного з них  стало знайти її, аби уникнути власних катувань. 

Рух, за допомогою якого двоє чоловіків перекидають поточне тіло над перилами, більш динамічний, і врешті-решт цей процес викидання тіл нагадує гру. Інша людина, яку стрільці тоді ще хотіли зібрати, була коханкою Реннера. Перш за все, всі припускали, що сестри знають, де знаходиться їхня інша сестра, і, звичайно, знали про Реннера. Можливо йому теж було відомо де ховалась третя сестра. У той же час, саме сестри повинні намагатися захистити свою кров до останнього, а не чоловік, який хоче будь-якою ціною захистити свою кохану, але не може. Тобто, стрілецька банда не поставила перед собою найпростіше завдання, коли почала їх допитувати. Тіло Юлі було напухле в декількох місцях внаслідок ударів і порізів від леза. Рани більше не мали можливості залікуватися. Кожен, хто отримав такі пошкодження, міг зануритись у холодну воду у ванній кімнаті, яку використовують як в’язницю, щоб чекати там наступних тортур. Реннер бачив своїх співробітників після першого побиття, після другого побиття, після третього, і він знав, через що вони переживають, бо його побили в один і той же час, так само, а то й ще й може більше і сильніше. 

 

Він не все зрозумів. Раніше все, що він мав перед собою, все могло дати якийсьпочаток. З часу, коли вторглися в його завод, практично нічого він не розумів. Він не передбачав дії стрільців. А тепер, через тиждень, він все ще не бачить свого майбутнього. З іншого боку, він все ще вважає, що це не обов’язково повинно було статися саме так, варто трохи почекати. Так можна було б пережити певний період до витіснення німців. 

Наприклад, якщо німці відмовляться від Будапешта і відступлять, щоб захищати власні кордони. Чи було б це раціонально? Максимально! І так, були ознаки, що так і буде. Восени через місто було переміщено багато військ, що перевозили людей та техніку зі сходу на захід. Зрештою, не всі. 

Якщо просування росіян не сповільниться прямо тут, на околиці міста.

Якщо хтось із ваших знайомих не злиться на них.

Якщо вашого друга не направлять сюди, до Дванадцятої окружної стріли. Це також привід прагнути до чистої роботи. Ніяких євреїв. Не залишиться ні одного з двох братів, які згодом можуть розповісти куди їх посадили. Реннер важко сприймає цю логіку. Ілонка була усміхненою дівчиною. Зародків фурії у неї не було. 

З іншого боку, він ніколи не бачив тих спокус, які зазнав за останні дні. Тобто ви не можете довіряти своїм відчуттям. Можливо, Ілонка, якщо залишилась би, то спала б з усіма поспіль. З чоловіками, жінками, стрільцями. Навіть з дітьми. Зрозуміло, я цього не хочу.

Можливо, доведеться перенавчати людей.

Патер Кун – високий, гарний чоловік. Обличчя у нього правильної форми. Його голос приємний. Якби ми говорили про роман Чарльза Мей, це міг би бути Олд Шаттерханд, який прив’язаний, переживає купи тортур і терпить це мовчки. Натомість він мучить інших, намагаючись виманити з них найгучніші крики. 

Віддає сина, худенького білявого хлопчика. На п’ять років молодший за Реннера. Хлопча в цивільному. Він носить маленькі, стрижені вуса. Він – володар життя та смерті на вулиці Варошмайор 37. Здається, не достатньо бути просто привабливим, щоб жити. Ви повинні бути володарем життя та смерті. Інакше чоловік перетвориться на труп. Але не непомітно, а таким чином, щоб ви відчували це. Священик та інші, щодня працюють годинами. Секунда – виривається зуб. Хвилина – ламається кістка. Година – кінець.

 

З угорської переклала Євгенія Колесникова

Редактура: Оксана Думанська 

Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ. 

Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.