Вступ

 

Ця історія про речі. А також про розмови. Тобто про слова та предмети. Це також книга про мою матір, і тому вона не буде надто веселою. Колись я вважав, що ми пам’ятаємо людей, допоки можемо їх описати. Зараз думаю, що все насправді навпаки: люди є з нами доти, доки ми не можемо цього вчинити.

Ми володіємо лише мертвими людьми, узагальненими до якоїсь світлини чи кількох речень. Як героїв на задньому плані. Це зараз ми знаємо, що вони були такими або сякими. Тепер ми можемо підсумувати цю всю метушню. Розв’язати всі нелогічності. Поставити крапку. Записати результат.

Проте я всього не пам’ятаю. Допоки не можу їх описати, вони досі живуть.

Сорок років тому… Не розумію, чому власне та розмова закарбувалася у моїй пам’яті, бо коли я попрікав якусь навчальну трансляцію на Польському Радіо, тоді моя мати сказала: «Не все у житті можна перетворити на кумедні історії». Я знав, що то правда. Однак, я все одно не здавався.

У книзі про дизайн я вже згадував, що в наших примірниках місячника «Ти і Я» не вистачало сторінок із кулінарними рецептами. Цього разу напишу, як мені вдалося їх віднайти.

 

Друкарська машинка

 

Щодня були телефонні дзвінки. В адміністрацію. В теплокомуненерго. У водоканал. До директора. До менеджера. Іноді також у диспетчерську оперативно-технічного управління, міфічної істоти, чорного павука із сотнею очей, що вдивляються в консолі та екрани. Хоча, звичайно, найчастіше ми телефонували до інженера Копсцялка. Переважно про воду. Що її немає. Що протікає. Що холодна. Що іржава. Що патьоки, що пляма, що грибок. Бо знову не подають гарячої. Були дзвінки, щоби черговий перекрив стояк. Аби відкрив стояк. Щоби хтось знайшов чергового, п’яного в роги охоронця ключів водопровідного стояка.

Під землею проходили труби. Подекуди вони виповзали нагору, немов жили. Вони проникали в будинки. Обвивали нас сіттю капілярних судин. У ванній кімнаті вони були заховані під обрізком жовто-білої фанери, аби щоразу не довбати стіну і потім не замуровувати її наново. Відхиливши дошку, можна було побачити нутрощі нашого світу. Недбало покладену цеглу, іржу, затхлий запах, безмежну темінь та почути голоси сусідів.

Навколо у плюскотінні води тривав кінець світу. Апокаліпсис накипу і заіржавілих труб. Фільм «Чужий» описував аварію водопроводу, яка вщент руйнує стіни та знищує наш примарний спокій.

У дитячій книзі Віктора Ворошильського «Кириле, ти де?» автор пов’язував проблеми з водою із властивістю ентропії. Також на схожу тему з’явилася комедія. Записувалися пісні та скетчі. Улюбленим епізодичним героєм соціалістичного кіно був  намилений чоловік: оперезаний рушником і засліплений шампунем, він блукає у пошуках сантехніка (чи п’яного сторожа ключами для водопровідного стояка). Метафора була очевидною. Але з моєю мамою такий номер не пройде. Моя мама вірила в індивідуальну відповідальність. Система просочувалася, протікала і гнила, а за комунальною катастрофою виднілося конкретне лице. І це власне було обличчя інженера Копсцялка.

Однак інженер Копсцялко був невловимим. Він  вештався районами. Просиджував на зібраннях. Ходив по інструкції до вищого керівництва. А найчастіше він просто не піднімав слухавки чи по-зрадницьки знімав її з телефона.

Інколи після третьої невдалої спроби матір доручала мені набрати номер. Знову і знов я прокручував той диск. Намарно. Зайнято. Ще раз. Зайнято.

Мати була противницею легких виправдань.

Принципово відкидала усі:

– Я старався.

– Я робив усе, що в моїх силах.

– Я хотів, але не вдалося.

– Ти повинен додзвонитися, – казала вона, – мене не обходить, скільки разів ти спробував. Ти маєш додзвонитися. Я не просила, щоб ти намагався, лише, щоб ти додзвонився.

Тим часом Копсцялко, на мою думку, попивав склянку кави, спльовуючи гущу, цинічно посміхався.

Минуло вже стільки років, а втім, він завжди у мене перед очима. Щоразу, коли намагаюся додзвонитися на гарячу лінію банку чи в районну поліклініку. Інженер не змінився взагалі, він носить той самий костюм і в нього та сама посмішка, поки я набираю його дванадцятий раз підряд. Наразі всі консультанти зайняті, якщо ви не згодні – покладіть слухавку чи натисніть на решітку.

Зрештою ситуація дозріла до письмової форми і мати написала листа.

Кап, кап. Чаша терпіння заповнена вщерть. Кап, кап. Лист про брак води. Запит у справі довготривалої затримки в обслуговуванні. Меморандум стосовно труби.

Почерк моєї матері виглядав, як округлі петельки, що лягали зверху одна на одну, а слова нагадували подовгасті хмаринки. Неначе слід залишений Дорожнім Бігуном дорогою в Альбукерке.

Отож цього разу батько витягнув брудно-жовту друкарську машинку «Łucznik». Відтак мати вистукала свого листа – літера за літерою. Вона навмисне писала хитросплетеним стилем. З надміром деталей та сарказму. А слова, написані з помилками, перекреслювала шаленими іксами: xxxxxx.

Через місяць після закінчення строку, інж. xxxxx Копсцялко ласкаво… люб’язно запевнив нас, що xxxxx. У телефонній розмові. У зв’язку з тим, що інж… тому що у встановленому терміні… У встановлений день я три години чекала… Але… Все-таки хххх. Яким же було моє здивування… хххх ххххх.

– Навіщо це пишеш, – здивовано питаю, – все таки Копцялко знає, що в нас немає води.

– Це не завадить, – відповіла матір.

– Він пам’ятає, бо відповів тобі по телефону, як ти на нього накричала.

– Нехай.

– А це навіщо?

– Щоб він перелякався.

– А чому він мав би перелякатися?

– Бо як прочитає такого листа, то подумає, що я могла би його вислати в газету.

Я завмер.

– Ти б вислала лист у газету?

Тоді ми читали «Вечірній Експрес».

– Пишуть, як завжди, але принаймні він все ж веселіший, – сказала мати.

Там розміщували гумористичні малюнки. Гвідон Міклашевський малював варшавську Русалку – веселу кирпату жіночку (на фоні з’являвся чоловік Русалки, завжди з виразом поблажливого здивування на обличчі). Шовіністичний малюнок займав ширину однієї шпальти, однак та сторінка була виділена на пленарні доповіді. На рапорти з посівів. На кампанії проти бракоробства. На звіти про успіхи правоохоронних органів у виявленні нелегальних друкарень.

Збоку в червоних рамках виднілися цікавинки зі світу, інтригуючі звіти про японських роботів, які щоразу краще дають собі раду з гандболом, а також про старців на Кавказі, які били чергові рекорди довголіття, даючи приклад молодшим товаришам із Кремля.

Професор Фьодоров лікував очі. Селянин з Китаю власне переписав цілу червону книжечку на (слід визнати, винятково красивому) зерняткові рису. Фото було сірою плямою, тож однаково добре могло б зображати осінні польові роботи чи пачки доларів, знайдені в криївці впійманого екстреміста.

Найважливіше, що в «Експресі» публікувався епізодичний роман. Кримінальна повість закордонного автора або ж, якщо припустити містифікацію, творіння земляка, що сховався за іноземним псевдонімом. Події були надзвичайно заплутаними, а стосувалися вони платного вбивці. Герой дотримувався специфічного професійного кодексу: він ніколи не позбавляв життя своїх колишніх замовників. Багато заможних людей замовляли випадкові вбивства винятково для того, аби убезпечити своє майбутнє (досі, як і раніше, це найкраща маркетингова модель, про яку я чув).

У вісімдесятих роках ми з мамою мріяли, щоби найняти цього бандита (цікаво, за які гроші?) і відправити його до інженера Копсцялка. Особисто у мене була ще одна думка – що дорогою вбивця міг би також навідати шкільну учительську.

Це було задовго до революції у виробництві кіно, тому мої темні фантазії в основному підживлювались книгами: «міцний хлопець ударом ноги виважив двері і поклав покидька вниз автоматною чергою» або «його тіло впало під стіною під рядом дірок від закривавлених куль».

Ось так! Інженер Копсцялко, падаючи вниз, покладливо потягне за собою пальму і вимпел, а кубок за участь у змаганні енергетиків розіб’ється на тисячу друзок… Але вбити інженера комуністичною газетою?

– Ти справді це вишлеш? – запитую зі здивуванням. А до речі, це була би непрощенна форма колаборанства і сексотства. – Ти цього не заподієш!

– Звісно, що ні, – відповіла мати, – зате Копсцялко подумає, що я могла би вислати.

– Тож, може, перепиши ще раз і без тих іксів?

– Щоб він бачив, що я стараюся?

І тоді до мене дійшло. Це наша міць. Ми вміємо описати кран, який протікає. Невиконання сантехніками своїх обіцянок. Напишемо твір, ми ж у цьому молодці.

Вишлемо це в газету,, і там же все надрукують в рубриці «Листи в редакцію». Хто зміг би не надрукувати такого чудового листа?

Ах, інженере Копсцялко. Як тобі буде соромно! Все місто це прочитає. Твоя дружина ковтатиме сльози. Твої діти згорять від сорому.

Начальник простягне руку до телефону і вивірено викине тебе з роботи. Він прожене тебе геть під три чорти, інженере. Тоді ти пригадаєш, як ти мав вислати бригаду на вулицю Мадаліньського. Скільки разів в тебе запитували, підказували і що? Тепер ти прибіжиш! Будеш повзати на килимку під вхідними дверима. Але вже пізно. Ти заслужиш своє. Тому що ми вміємо це описати.

 

Важке мистецтво досвіду авантюр на пошті

 

– Я хотів би анулювати абонемент за телебачення та радіо моєї матері, оскільки вона вже померла.

– От халепа.

– Еге ж.

– Не про те мова, тільки якщо це абонемент – тоді краще підійдіть до віконечка С. Візьмете квиток з номером і колега Вам все роз’яснить. – Цієї миті в її очах з’явився блиск. Замисел, аби розважитись. – Краще підійдіть до відділу інформації.

Тепер я наче пастка. Чи запорток. Мене можна підкинути колезі з віконця С (спокуслива думка). Хоча можна, а це більш приваблива ідея, прогнати до тієї шельми, яка від самісінького ранку сидить у своїй «Довідці» і пропонує поточну пропозицію: конверти, екологічну косметику та збірку оповідань Еліс Манро*.

– Я хочу анулювати абонемент за телебачення та радіо моєї матері, – розпочинаю.

Клац, клац, шкряб, шкряб – накладні нігті дряпають по клавішах клавіатури.

– Така жінка не сплачувала коштів за абонемент.

– Як це – не платила?

– Не платила з 1996-го року.

– У мене є історія рахунку, – заявляю.

–  А покажіть-но мені.

А тепер моя перевага раптово зникає.

– Чому вона платила лише сімнадцять злотих?

– Не знаю.

–  А хто має знати? – сичить вона. – Абонемент стільки не коштує.

У книги Еліс Манро лакована обкладинка, на якій розміщена чорно-біла фотографія жінки без голови. Сонячні відблиски танцюють по лаку, а обабіч лежить розкладна вітальна листівка з нагоди Причастя та паперове курча. Було б кумедно повернутися додому і сказати: «Глянь-но, я купив на пошті том канадської нобеліантки».

–  Що це взагалі за номер рахунку? І чому  він зареєстрований у Бидгощі?

–  Не знаю, але моя матір щомісяця сплачувала вашому підприємству сімнадцять злотих, – гордо відповідаю.

–  А може вона сплачувала кредит в Поштовому Банку?

–  Ні, не сплачувала.

–  А звідки ви знаєте?

Намагаюся уявити собі маму, яка таємно оформлює, а потім погашає кредит в Поштовому Банку в Бидгощі.

Чую гуготіння черги. Декілька людей хочуть придбати протерміновані великодні листівки чи сплатити рахунки за послуги. Відчуваю їхню нетерплячку.

Зводжу свій погляд на працівницю Польської Пошти.

–  Прошу не розмовляйте зі мною таким тоном, – відповідаю.

Це був ключовий момент. Мить, про яку писав поет Кавафіс:

У деяких людей настає така година,

Коли треба сказати велике Так

Або велике Ні.

Працівниця пошти мусить вже переосмислити свою стратегію. Тому що дотепер її «Ні» було малим «Ні». Звичайним, буденним «Ні». Таким «Ні», яке про себе розраховує, що може раптом вдасться. Що вдасться відбити моє бажання і я зникну разом зі свідоцтвом про смерть та історією рахунку.

Перше «Ні» – це панадол. Чай з малини. Сподівання, що мине само собою. Втихомириться. Вирішиться. Поквапний кивок голови, схвальний вуркіт та легкий рух повік можуть бути розцінені як підтвердження, згода, хірограф синьою ручкою. Електронний підпис з круглою печаткою. А потім вже по справі.

–  Прошу не розмовляти зі мною подібним тоном, – напинаю груди і розправляю плечі.

Це як у танці, гармонійно та ритмічно, ми прямуємо до межі, назва якої: «Прошу Пана, Я На Вас Не Кричу».

–  Прошу на мене не кричати.

–  Я на пана не кричу.

–  Але ж ви кричите.

–  Це ви, пане, кричите. Кричати можете собі вдома на свою дружину, а не у поштовому відділенні.

–  Він кричить, – стверджує хор клієнтів, – а люди поспішають.

–  Вона кричить, – засвідчує хор клієнтів, що стоять в черзі до іншого віконечка.

Ще нічого не вирішено. Стоїмо на перехресті. Одна дорога веде до: я хотів би порозмовляти з вашим керівником – будь ласка – я напишу скаргу – пишіть – я взагалі-то напишу – та розпачливої спроби гримнути дверима.

Проте, ми можемо піти дорогою деескалації конфлікту.

–  Я з вами розмовляю нормально, це вам, прошу пана, щось не те причулося, – говорить по-дружньому працівниця.

–  Дійсно, – визнаю її рацію. – То що з тим абонементом?

Скрегіт, стук, гуркотіння – нігті шкребуть майже приязно.

–  А може це за радіо?

Спадає напруга. Кораблі змінюють курс. Літаки повертаються на бази. Черга з полегшенням зітхає.

Зникають держави. Святі права на власність переходять з рук в руки. На політиків чекає державний трибунал або суд в Гаазі. Лише працівниці управлінь залишаються вічними. Міцніші аніж прем’єр-міністри, президенти та секретарі. Оскільки їхньою суперсилою є байдужість.

Вони можуть огорнути симпатією чи наїжачитися з неприязні. Проте – це тільки ілюзія. Вони є еволюцією. А ми є видом приреченим на вимирання. Товстими нелетючими птахами. Обважнілими представниками великої фауни та пралісу.

 

Ремарка

 

–  То ви вже розповіли?

–  Вже давно, – вихваляється матір і додає, – вже навіть не пам’ятаю коли, – хоча насправді вона пам’ятає, – тоді йому було зо три роки і все пройшло досить нормально.

Ха-ха! Вельми прошу. Їхні батьки, а мої дідусі і бабусі, того не змогли. Тому ціле покоління мусило здобувати інформацію із сумнівних джерел.

Вони дізнавалися від друзів на подвір’ї, в переодягальні або біля вуличних тріпачок для килимів. До слова, новини часто передавалися у вульгарній формі, були забарвлені нездоровим піднесенням або ж сенсаціями. На щастя, мої батьки є інакшими і відкрито порушують важкі теми. Вони не ініціюють розмов, але якщо дитина запитає, вони відповідають щиро, без паніки та з повагою. Батьки пристосовують свій словниковий запас до можливостей кількарічної дитини, уникаючи евфемізмів та зменшувально-пестливих слів. Жодних тобі ухилянь, вони пояснюють усе зрозуміло та відкрито, проте не вдаються в подробиці.

–  Ми проїжджали біля єврейського цвинтаря і все виявилось само собою.

–  Ага, – радісно вигукую.

–  Я сказала, що обидві бабусі.

–  А ще задля втіхи докинули сюди Тувіма, – хихоче батько.

Фактично, Тувім був великою втіхою. І взагалі – у нас було сто втіх.

Мені дуже бракує моїх відкритих і сучасних батьків.

 

За декілька десятків років моя овдовіла матір візьме свою онучку на якийсь поминальний марш до пам’ятника жертв з гетто. Не вдаючись у подробиці, бо ж скільки можна розповісти чотирирічній дівчинці? – вона пояснить, що це марш вшанування пам’яті «євреїв, які колись жили у Варшаві». А дитина ввічливо прийме цей факт і не буде випитувати подробиць. Лише біля Умшлагплацу вона запитає: «А як німці їх всіх вбили?»

 

 

Голокост

 

Одного дня моя дитина мене запитала:

–  Чому стався Голокост?

Я начебто знав, що це питання колись таки виникне, але чому саме зараз? Чому так швидко?

–  Знаєш, – розпочинаю, – люди. Це іноді люди.

–  Люди?

–  Деякі люди.

–  Отже, це через людей?

–  Через людей. Звісно. Люди проти людей. Отож. Інколи. Ватагою. Люди. Інколи.

–  І це не через метеорит?

–  Метеорит?

–  Думаєш, що динозаври вимерли через метеорит?

–  Звісно, що через метеорит.

Наступного дня я розповів про цей діалог на роботі (а працював я в ультраправій газеті). Всі  розреготалися, а один колега запитав:

–  А ти їй сказав, що поляки з тим не мали нічого спільного?

 

З польської переклав Микола Шпаковський

Редактура: Оксана Думанська 

 

Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ.

 

Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. 

 

Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.