Передумови (с. 11)

Твої передумови до успішного майбутнього уважно вивчають. Вони проходять багатьма оглядами, тебе ставлять перед очима фахової комісії майстрів, спереду, ззаду, знизу, лежачи на землі, стоячи на одній нозі, вивчають твої копитця, чи правильної форми вони виросли і чи матимуть перед публікою достатньо естетичний вигляд, майстри виламують твої ноги у різні боки, щоб знати, що ти витримаєш, голою тебе обмірюють, зважують і спеціальним металевим пристроєм визначають кількість підшкірного жиру. 

Металевими кліщами лікар затискає тобі шкіру на стегнах, на сідницях, на животі, на передпліччях і на спині, і ти ледь не кров’ю підписуєш формуляр із правдою про вагу і зріст батьків. Ти також не повинна бути бридкою, на обличчі не може бути видимих шрамів, великих родимок, ти не можеш бути косоокою, мати щілинку між зубами чи просто несиметричне обличчя.    

У балерин обличчя правильної форми, високий лоб, великі очі, довга лебедина шия, жодних грудей, жодних сідниць чи стегон, зате дуже довгі ноги, довгі руки і гарні довгі пальці, єдина частина, що має бути великою, – і чим більша, тим краще – це підйом. Високі підйоми – це альфа і омега усієї твоєї майбутньої кар’єри. Підйоми створюють балетну красу, естетичний вигляд твоїх ніг, так звану «лінію», природою забезпечений плюс до переваг. Вони не вирішують питання кількості закручених піруетів, але приносять ментальну стабільність, впливають на всі завершальні іспити, твою участь у шкільних виставах, твою ієрархію в класі, навіть на симпатії викладачів основних предметів (на чеську мову вони ніяк не впливають). На що тільки не наважишся задля правильного вигляду?

Перед класикою однокласниці, в яких ти не в чорному списку, які не паскуди і не змагаються із тобою (тобто максимально двоє), сідають чи стають тобі на зігнуті підйоми, і ти кажеш: «Ще більше! Тисни сильніше». А потім у відповідь ти сідаєш на їхні підйоми, бо це єдиний секретний рецепт, як їх збільшити. Професорка Гусова каже, що по них треба бити кулаком, і показує, як саме. 

Їх потрібно підсовувати під шафу чи піаніно, коли ти вдома, а якщо ламати їх кілька разів на день перед кожним заняттям, та кістка колись піддасться і поступово вигнеться до потрібної форми. Якщо підйоми – це альфа і омега, то ідеальна фігура створює нескінченність. Нескінченне зусилля упродовж життя, нескінченну роботу, нескінченну концентрацію, нескінченний стрес і нескінченні питання, які щодня потрібно вирішувати у різні способи. Коли тобі десять, ти бігаєш, замотана у поліетиленові пакети під товстими панчохами, рейтузами, спортивками, двома светрами і пуховиком, сходами в інтернаті, п’ять поверхів угору, п’ять поверхів униз, поки стегна не почнуть труситися і не заболить у боку. 

Коли тобі одинадцять, ти перестаєш їсти у шкільній та інтернатній їдальні. У дванадцять починаєш використовувати спеціальний пристрій для схуднення, який є в інтернаті у клубній кімнаті, він схожий на ваги, але в ньому є такий пояс, який натягаєш навколо сідниць, живота і спини, і він із жахливим шумом труситься і має витрясти з тебе жири. У тринадцять ти на перервах починаєш курити, бо це притупляє голод, у чотирнадцять по черзі починаєш сидіти на різних дієтах (їси тільки жироспалювальний суп), у п’ятнадцять вже тільки фрукти і мюслі-батончики, у шістнадцять дізнаєшся про проносне, у сімнадцять починаєш ригати, а у вісімнадцять тебе вже майже немає, бо ти хочеш на сцену, а туди точно не пускають із неправильною фігурою. 

Щотижня по понеділках уранці – зважування. Весь клас перед початком занять стає на ваги перед очима викладачки класики, і вона уважно записує, чи ти раптом не набрала вагу, а якщо так, то будеш покарана і отримаєш пораду «щось із цим зробити» чи навіть погрозу, що у парних вправах тебе ніхто не підніматиме, отримаєш меншу оцінку чи просто заборону виходити на сцену. Тільки-от груди дуже погано худнуть, тому дівчата стягують їх бинтами, щоб не бути схожими на «індичок» чи «надуту», як називають Анету, щоб влізти у костюм, менший на два розміри, при цьому хтось постійно непритомніє, тому що просто перестає дихати. Кача каже, що коли буде старою і не буде танцювати, то зробить собі силіконові груди, як у мами, бо принаймні раз хоче спробувати, як це – коли хлопці зазирають тобі у декольте.   

 

 

Трип у нікуди (с. 14)

Нерівним почерком, який ти і сама б не впізнала, пишеш знову і знову своє ім’я. Щоб не забути, хто ти. У цей момент ти сама себе втрачаєш, навіть у власному імені не впевнена, букви розлітаються, важко прочитати, тож посеред ночі ти береш телефон і набираєш довільні номери зі списку, щоб почути, як вони до тебе звертатимуться. Це називають бед-трип, і коли тобі шістнадцять, то це геть не найкращий варіант. 

Хтось зачинив тебе у підвальній  квартирі із ґратами на вікнах, що виходять на тротуар, тож у світлі вуличного ліхтаря на дворі ти бачиш тільки тіні від підошв черевиків, що шурхотять мимо, раз у вічність вони нагадують тобі, що там, ззовні, існує ще якийсь світ, бо той, що всередині, існувати вже перестав. Однак ззовні зараз страшенно небезпечно, «ззовні» погрожує тим, що протече через стіни навіть сюди, до підземної камери з ванною, повною чорних удів – так ти бачиш зараз звичайні зубила, що прикрашають мокрі стіни, ніби голі квіти. 

Все розлетілося однієї миті, наче розбите танцювальне дзеркало, через яке одного разу пробігла Барбора, ніби бажаючи вчинити ритуальне самогубство в об’єкті, на який вона змушена витріщатися протягом восьми років поспіль чотири рази щодня. Твій дзеркальний образ вгрузав тобі під шкіру, ніби татуюючи знак недосконалості. Ти все ще не достатньо добра, ти все ще маєш більше старатися, більше працюй, більше і більше, подивись-но на себе, бачиш? Лінивиця! Образ твій у скалках, імені твого не прочитати, розпливлося в програмці у колонці «Сьогодні на сцені». Бед-трип. Розсіяна ідентичність. Хто я, на Бога? І що, на Бога, мені робити? У цей момент, зараз, сьогодні, завтра, за десять років?

Вони заберуть твою віру, заберуть відвагу, впевненість у собі, особистість. Скоротять тебе до продуктивної робото- іграшки. Такої ж, як усі. У кожній скалці ти бачиш інший шматок себе: ментальна сирота, яка, аби їй так не боліло, видалила батьків зі свого життя, ідеально натренований цирковий песик, який вміє таке, що всі аплодують, відчайдуха, все ще незаймана, тому що думка про голе чоловіче тіло наганяє на тебе жах, інтелектуальний лузер, який у шістнадцять років не вміє рахувати дроби, класний веселун, який завжди заходить надто далеко, завжди аж до межі, а потім таємно хлипає у подушку,  або та підліток-бунтарка, що сама себе шмагає і може придушити, ковтаючи ту безсердечну свободу. 

В останній скалці ти – обрана, яка може стояти на найвищому містку освітлювачів і дивитися згори на другу і четверту дію «Лебединого озера», які називають білими актами. Танцівниці звідти вивалюються, наче білі чайні  блюдця, тремтять, штовхаються на тій шаленій глибині, ніби граючи з тобою в наперстки, а ти переживаєш такий надлишок щастя, що в цей момент тобі б і на думку не спало нахилитися трохи більше і зумисне втратити рівновагу. Ти одна з них, рівновагу втратиш пізніше, від стресу падаючи при піруетах у момент, коли всі дивляться. Зараз однак ти зачинена у підвальній квартирі, і те, що ти сама там зачинилася після того, як ви пішли з богніцького лісу (цвинтар для пацієнтів психіатричної лікарні – І.З.), ти вже не пам’ятаєш, трусишся у гарячці, яка сіпає усім твоїм тілом і малює страхітливий образ тебе і твого неіснуючого життя, неначе це останній день, після якого вже нічого не прийде. Спітніла, нажахана до смерті, втомлена від крику вже навіть без натяку на власний голос, який онімів ще шість років тому, вже тільки хрипить, ти дзвониш до школи. 

Номер телефону навчальної частини ти набираєш сорок п’ять хвилин, бо ти не можеш порахувати, зрозуміти, перед цим усю ніч тренуючи правдоподібну відмовку. Чи це тривало усього годину? Час розвалився разом із тобою, і ти шепочеш у телефон, що захворіла. Можливо, вони навіть повірять. Ти й сама собі не віриш, попри те, що справді хвора. Ти хвора від жаху, тривоги, внутрішнього болю, того, як сама себе натягуєш, поки не трісне, як сама себе знищуєш, бо це вони чудово вміють, вони цю брудну роботу залишать тобі. Тотальна деструкція твого я, мотивована образом білих дріботливих блюдець. Поки що ти можеш бути лише статистом у третій дії, зі схованими ногами у довгому платті аж до землі, за правилами усміхатися справжньому героєві, що бореться за романтичне кохання, за ідеал, якого в тебе немає. Ел-Ес-Де, миготять тобі перед очима грати. Ти гуска, не лебідка, бо взялась за цей трип, посварилася з групою і зачинилася у позиченій квартирі, де боїшся увійти до ванної.  «Візьмеш Супермена і почуватимешся, як Супермен». Ти хотіла спробувати, чи спрацює. Самі балачки. Бед-трип. Завтра ти все одно підеш до школи і знову станеш перед склеєним дзеркалом, в якому твій образ кубістично розпадається, так само підніматимеш ноги, як і всі, і триматимеш їх упритул до голови, поки не почнеш труситися, стрибатимеш високе jeté, вище за інших, і висітимеш у повітрі на секунду довше, щоб потенційний фотограф встиг натиснути спуск, і обертатимешся тридцять два рази у fouetté, хоч і вліво й не так добре, як щойно чорна Оділія у третій дії. Але ти більше нічого не вмієш. Ніким іншим ти не є. І якщо позбавишся цього, позбавишся всього. 

 

Щоденниковий запис (із черги до телефону) (с. 17)

Сьогодні я дзвонила на телефон безпеки. Я хотіла зірвати заняття. Хлібчикові я сказала, що мені потрібно подзвонити батькам. Він, як завжди, пустив мене. Я ще думала, чи не повідомити про бомбу, але минулого разу через це були великі неприємності, та й заняття не скасували. Домініка порадила, що іноді можна вибити пробки. Завтра спробуємо. 

Щоденниковий запис

Ми повинні: щодня заметати, мити підлогу, витирати пил, протирати стіл і виносити сміття, щодня піднімати постіль і провітрювати матраци, що два тижні міняти постіль, щовечора повідомляти оцінки, щочетверга тренувати піаніно, щонеділі привозити книгу виїздів, підписану батьками, а також слухатися виховательок і вітатися зі старшими дівчатами. Ми найчастіше: сваримося, жеремо чужу їжу, якщо якась є, лазимо по парапету бібліотеки у клубній кімнаті і стягуємо одна одну, витягуємо ноги перед дзеркалом і тренуємо елементи з класики, готуємо на кухні щось із сухих китайських супів, ховаємо чужі речі, вигадуємо пасті для училок, куримо в туалетах, мучимо старого вахтера, а ще стежимо за старшими дівчатами і випитуємо про секс.

Щоденниковий запис

Якась дурня. Дві Ленки, дві Бари, дві Качі, дві Сильви, слава Богу, одна пишеться через і. Мені-от цікаво, їх спеціально взяли по парах, що якщо одна відпаде, лишиться хоча б друга. Найгірше те, що ці близнючки і сидять по двоє за партою чи стоять за жердиною. Для викладачів це вигідно, вони як закричать: «Ленко, поверни ногу», – то виконують це обидві.

Щоденниковий запис (з туалету в інтернаті)

Хтось вночі вичавив мені пасту на волосся! Корови! Анета повитягала собі волосся під пахами пінцетом, це просто гидотно! Треба вигадати, яку модель одягти завтра в школу, бо більшість моїх речей носить Ева. Так, Петр купив мені морозиво і визнав, що він прийомний. Жахливо! Училки контролювали оцінки і фальшивий татів підпис не впізнали. Корова кричала на нас, бо в нас безлад. Потім прийшла Сіромаха і мокрим пальцям показувала, як витерти плями на підлозі. Мовляв: «Якщо захотіти, все вийде». Але нам не хочеться.

 

День «Д» (с. 19)

Тобі десять, і саме починається твоє блискуче майбутнє. У кімнаті 203 сидять ще чотири десятирічні дівчинки з хокейними сумками, забитими речами. Стільки надії. Стільки чекання. Та-да-да-дам. Іграшкового ведмедя на полицю над ліжком, на нічний столик обов’язкове шиття, пластирі, масажний крем, бинти, додаткові стрічки, мило у пластиковій коробочці, сумочку з мейк-апом, китайські сухі супи та мюслі-батончики у ящичок для їжі в коридорі з окремим замком, як вам радили в інструкції. У виховательській кожній приділять одну постіль, одну ковдру і паперові талончики на вечерю, яку ви за місяць перестанете їсти. Внизу на першому поверсі вже, наче змія, скручується черга до телефону. Телефонний автомат за картками постійно перевантажений, над ним напис, приклеєний скотчем до стіни: «Обмежте розмови максимально 10 хвилинами». 

Весь інтернат дзижчить, наче вулик. Батьки, що привезли своїх доньок машинами, махають знизу з тротуарів, штовхаються біля входу, де сидить той дивний сторож, який стрибатиме з вами в резинки, чи підписують документи поверхом вище у виховательській, де передають відповідальність за своїх неповнолітніх дочок колективній державній інституції. Ти повільно заповнюєш книгу прогулянок і виїздів, яка контролює твоє життя з понеділка до п’ятниці, але не у вихідні, коли дівчачий інтернат зачинено, але школа все одно обов’язкова. 

Ти вивчаєш, чи раптом якась із твоїх нових сусідок не рюмсає чи не червоніє від стримуваних сліз. Так, і зразу двоє. Це знак слабкості, яка визначає, хто тут витримає, а хто за кілька місяців завершить. Ще одна розбита мрія, ще одне розбите сране серденько. Та-да-да-дам. Ти не розумієш, чому вони плачуть, адже саме розпочинається найбільша пригода у твоєму  поки що дуже короткому житті, пригода, яка – якщо ти витримаєш – повністю змінить напрям твого існування, твоє мислення, твій світогляд і, головне, твоє тіло, твою особистість, тобто всю твою долю. Вже зараз ти стаєш кимось іншим. 

 

Ти більше не цнотлива (с. 113)

Тобі сімнадцять, і нарешті ти більше не цнотлива. Не розумієш, що всім так подобається у сексі. На щастя, довго це не триває. Вранці тобі здається, що ти тепер інша, тепер ти зрозуміла всю премудрість світу. Розглядаєш себе у дзеркалі і думаєш, що тепер ти належиш до досвідченіших посестер. Твоє посвячення включало дві пляшки вина, три джоінти і подвійну картоплю-фрі з ларка на Вацлавській площі. Найромантичніше в цьому всьому було, коли він тобі тримав волосся, поки ти ригала до рукомийника у його бабусі. Цим він тобі сподобався. Він був таким ніжним. Стільки турботи і опіки, щоб ти не заблювала лінолеум, вони тебе й знезброїли. 

 

Пакунок не хоче бути голубим (с. 117)

Пакунок ковтнув вісімдесят таблеток антидепресантів і запив їх горілкою. Отямився у реанімації. Потім його відправили до Богніців. Пакунок не хоче бути голубим! Бо хто б хотів бути. Тоді ти тільки малий супутник, що бігає навколо великої планети. 

Пакунок із цього виборсається. Вірю, що йому вдасться.

 

Анета в Хомутові (с. 121)

Вісті з іншого світу. Анета пише, що в Хомутові геть кепсько. Страшенно нудно. З батьками жахливо. І що їй вас страшенно бракує. І ще, що з танцями вона більше ніколи не хоче мати нічого спільного. Але, мовляв, на горизонті є якийсь тип, схожий на індійця. Найгарніший і найрозумніший хлопець на світі, він її геть захопив, і тепер вона над цим працює. А ще бабуся і дідусь все літо займаються з нею математикою та іншими предметами. Зрозуміло, що ніхто з вас не вміє рахувати дроби, тож їй дуже цікаво, чи складе вона ті іспити у гімназію. Але дідусь там працює директором, то все має вдатися. 

 

Анета в гімназії, але вчитися важко, всі ніби з іншої планети. Ніхто не знає про Чайковського.

Анета коле собі метамфетамін. 

 

Прийом метамфетаміну (с. 122)

• Розмішуєш його в ложці вістрям шприца. Потім набираєш, перевертаєш і двічі вдаряєш по ньому, щоб бульбашки піднялися вгору, – показує Анета. – І от я якось вранці роблю це в туалеті в гімназії і, щойно я саме вдарила, із сусідньої кабінки почулося: «Ането?»

 

Проносне (с. 142)

Ти саме відкрила для себе проносне! Це геніальний метод, щоб не переживати, якщо раптом з’їла щось зайве. Кілька крапель «Гутталаксу» на ніч доповнюють твій і так комплексний вечірній ритуал. Спочатку ти качаєш прес, потім на двадцять хвилин засовуєш підйоми під шафу, а ще краще – під піаніно, але його немає у Джеяра в кімнаті, тому ти просиш його на них сісти, що йому зовсім не заважає грати у комп’ютерні ігри. Думками ти десь далеко, поруч із тим хлопцем, якого Лідія представила тобі в бібліотеці, він був справжнім джентльменом і запропонував тобі свій хліб із сиром. Бідний, він не знав, що востаннє ти могла таке їсти, коли тобі було дев’ять.  

Сьогодні «Гутталакс» буде в тему. Краще мати нічні болі, ніж вранішні докори сумління. І щоб обробити свою совість, ти продовжуєш обов’язковий ритуал, сподіваючись, що одного разу кістка на підйомі справді зігнеться, створить правильну кульку, щоб у тебе була «лінія», щоб у тебе були «передумови», бо від них залежить найбільше. Тяжка робота – це тільки половина, так само важлива і точна довжина ніг та рук, вузькі стегна, пласка грудина, довга шия, розтягнуті м’язи, розгорнуті кості, високий лоб, і ще естетичний вигляд. Ти просто не можеш бути схожою на ропуху. Якщо ти хлопець, то ти можеш скидатися і на Черепаху, тобто на директора, тоді танцюєш переважно тих поганих персонажів, а в нього це лишилося і поза сценою. 

Після згинання підйомів іде витягування ніг, для цього Джеяр уже дуже потрібен, ти лежиш на спині, а Джеяр витягує твою ногу аж до вуха, а ти кажеш, що він може ще потягти, хай ще натисне, ти витримаєш. Потім робиш собі канати, і ненадовго в них засинаєш, як вам із першого класу радять викладачі, насамкінець виконуєш ще кілька вправ Князева, обов’язкових для балерин, але тільки на підлозі. Іще склянка води з кількома магічними краплями −і можна йти спати. От-тільки Джеяр так збудився від розтяжок ніг, що хоче сексу. Але в тебе навіть натяку на настрій немає, ще й заснути можеш. Він каже, що це нічого, що можеш собі спати. Врешті ти схиляєшся до орального сексу, але хай він зніме ті штучні передні зуби, але він відмовляється і сердиться, а ти можеш спокійно спати. 

 

Черепаха і шкільний журнал (с. 155)

Постійний страх, що ти перестанеш подобатися, що будеш недостатньо доброю, недостатньо худою, недостатньо покірною, недостатньо старанною, недостатньо такою ж, як і всі решта, недостатньо однаково висуватимеш ногу вперед і назад, недостатньо однаково усміхатимешся, постійний страх, що покажеш, що думаєш, що не будеш достатньо ініціативною, достатньо тихою та німою, не достатньо киватимеш головою, непомітна безпроблемна миша, просто кошмарний жах, що не впораєшся, отримаєш двійку, що тебе відрахують в кінці семестру, чи в кінці року, чи наступного року, і тобі доведеться повернутися додому, у мале місто, в гімназію, в квартиру батьків, яких за ці роки ти й сама вже не потребуєш, яких не знаєш і які не знають тебе, геть не підозрюють, хто ти, чого хочеш і що взагалі багато чого хочеш, особливо танцювати, бути на сцені, проживати чарівну ейфорію рефлекторів і темної діри глядацької зали, що ти мрієш віддати себе повністю, відкритися і показати своє справжнє я, що можна тільки у момент, коли танцюєш і танцем висловлюєш увесь смуток, біль і страх, і любов, якими ти наповнена, і все це ти можеш втратити, якщо не зможеш вчитися далі, якщо тебе викинуть, якщо ти вчиниш щось дуже погане, якщо вони вирішать, що вже досить і тобі час іти.

Тому ти мало не втрачаєш тяму, коли класуха веде тебе на килим до директора, тобто до тієї набридливої, кислої Черепахи, з якої ви всі всираєтесь від страху, і ти підозрюєш, що це не просто так, що він не хвалитиме тебе, але ти також не підозрюєш, що насправді станеться, навіть не знаєш, чому ти туди йдеш, але вже той факт, що тебе туди ведуть, нічого доброго не обіцяє.

Спочатку ти чекаєш у коридорі, де немає ані лавочки, тому ти стоїш, спершись на батарею, під великим подвійним вікном, яке виходить на двір, куди вам не можна, а потім розчиняються двері і ти чуєш: «Хай заходить!» – і секретарка зі смутним і переляканим обличчям кличе тебе всередину і поводиться так, ніби ти щонайменше вчинила замах або ж вбила гору невинних немовлят, а потім ще додає такий дівочий вираз, як ти на це пішла, і впустить тебе у кабінет директора. 

Черепаха сидить за столом, і твоя класна стоїть поруч із ним насторожі, він пискляво кричить, щоб ти пояснила, що це, і кидає перед собою шкільний журнал, який ти майже сама, тільки з Барою, видаєш, але за який ти перебираєш всю відповідальність і славу, бо він досить популярний, його читають навіть хлопці із сьомого класу. Ти кажеш, що це шкільний журнал, який випадково зветься так, як і директор, тобто це така словесна гра, але загалом це такий звичайний лівоорієнтований студентський витвір, бо тут же свобода слова, та й люблять найбільше гороскопи, кросворди і колажі з фото, на яких однокласники бувають у трохи компрометуючих позах (спить втомлена під жердиною, фотографується в туалеті, перевдягаються у протилежну стать), і ще твої статті, наприклад, як балерина померла від голоду, чи анкети, які викладачі найулюбленіші, чи оповідання про цінність людського життя поряд із репортажем із місцевих барів під назвою «Куди після школи». 

Але ти не розумієш, в чому проблема, може, йому не подобається ця художня карикатура вчительського колективу разом із римованим віршем, чи стаття про працевлаштування випускників, які замість балету подалися до мімів у чорному театрі. Черепаха весь червоний, ніби його зварили заживо, кидає на тебе злі погляди і кричить, чи скоріше шипить, бо йому бракує повітря, що ти зашкодила школі і що ти узагалі про себе думаєш, що ти робиш, такі фіглі можеш робити і в якійсь гімназії, при цьому слово «гімназія» він висловлює з відразою. І якщо ти думаєш, що це тобі так минеться, то ти помиляєшся.

Тобі вже давно ясно, що не минеться, ніщо на це й не вказує, досить зрозуміло, що твоя майбутня доля у небезпеці, коротко кажучи, ти попала, тому ти кусаєш себе за язик, щоб не відповідати нічого про творчий дух, у кишені штанів ти тримаєш значок із Че Геварою, як богохульник, який присягає і водночас схрещує пальці під пальтом, і в цей момент ти готова почути від нього будь-що, тільки аби тебе не викинули зі школи, щоб у цю жахливу мить не перевернулася твоя доля, не зламалася твоя віра і щоб він не позначив тебе ненавистю і погордою до самої себе за те, що ти все зіпсувала одним дурнуватим журналом. Сон може тривати протягом усього однієї секунди.   

Тому ти затикаєшся і подумки молишся, сестра Анжеліка зраділа б, аж поки не вимолюєш собі умовне виключення. Коли ти йдеш із кабінету, від полегшення починаєш плакати і обіцяєш собі, що забудеш про всі свої літературні амбіції і будеш тільки махати ногами, окрім, звісно, збірки нових віршів, які справді будуть гострими, але залишаться у файлі, ширитимуться лише таємно, переписуватимуться за зачиненими дверима і зберігатимуться в підручниках, і звісно, всі будуть про Черепаху. 

 

У брата ростуть груди (с. 202)

У брата почали рости груди. Вже майже такі, що й у тебе. Ти відчуваєш щось середнє між відразою та розумінням. Він консультується з тобою щодо бюстгальтера. Звідки тобі про це знати? У тебе ніколи його не було. Тільки якби продавали бюстгальтери розміром п’ять плюс. Тобто від п’яти років. Іще він страшенно переймається через волосся. Як його позбутися, бо воно неприємне. Це тобі розказали ще в десять років, бо волосся – те саме, що бруд. Але не у хлопців. Ох-ох. Жахливо. У тобі чергуються відчуття втоми, запаморочення голови, відчаю, злості і врешті просто прийняття. Цього вже не змінити. 

 

З чеської переклала Ірина Забіяка

Редактура: Оксана Думанська  

Переклад здійснено за підтримки Чеського центру в Києві

Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ.  

Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. 

Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.