Останнім часом дискусії і лекції, прямо в часі їх тривання, надихають мене не стільки слухати, скільки робити нотатки і фіксувати хоча б щось із безумного потоку думок в моїй голові, котрий стимулюється, звісно, тією ж дискусією чи лекцією.
Оце визріло в мене під час дискусії “Креативне місто”, яка була організована медіа-хабом “Твоє місто” буквально вчора, 1 грудня.
Багато разів обіцяла собі почати ділитися такими записками. Може, вже час почати.

Креативний клас — треба почитати цитованого професора Флориду, винна. Але в ході розмови кількох десятків стейкхолдерів “креативного міста Львів” трохи лякав надмірний акцент на цей “клас”, так ніби він сам для себе має народитися, вирости і “тримати марку” креативного. Варто би нарощувати умовний рефлекс із фразою “креативний клас”, який викликав би в наших головах думки, що цей “клас” – це не лише безумно мудрі “ідейники”, а й “команда” для втілення всього придуманого креативу, котру теж треба “народити і виростити” з нормальними навичками і вміннями; це ще й “клієнти/споживачі/глядачі/учасники”, котрих потім хтось мав би знайомити з новими системами і координаторами креативних ідей.

Стейкхолдери — обговорювати перетворення міста в “креативне” чи то “розумне” з тими, хто вже працює в цьому напрямку (вже досяг дечого) досить просто, але досить безмістовно. Міська адміністрація, її представники, повинні бути присутніми на ключових чи навіть рядових таких обговореннях. Бо для більшості з них це як вчити іноземну мову без словника, але перебувати в мовному середовищі — чим частіше чуєш одне і теж слово в різних контекстах, тим чіткіше розумієш його значення, запам’ятовуєш і починаєш користуватися. Оля Муха (з досвіду своєї діяльності в рамках “Львів – місто літератури”) дала тому підтвердження, коли коротко згадала про свій особистий кейс — повторення фрази “креативне місто” на каждій, каждій нараді кожному конкретному представнику міської ради впродовж року дало плоди, і ці представники тепер таки в курсі what is it about? Нарешті! Це перемога.

Механізми — креативність, як на мене, — це нестандартно і більш ефективно вирішити проблему, або — що ще краще! — попередити і не допустити проблему. Креативність, мабуть-таки, можна “виростити”. Але я схильна думати, що вона проявляється поміж людей в силу зовнішніх обставин, а вже потім її ідентифікують якимось загальним і таким-от чьотким формулюванням як “креативний клас”. Це нормально — від практики до теорії. Але разом з тим, пієтет перед цим “класом” чи явищем загалом (принаймні в наших широтах) має великий ризик перетворитися на дуже відмежований “паралельний світ”, відрізаний від  нашого спільного світу — не такого креативного, і часом навіть страшно бездарного, морально застарілого, і фізично занедбаного. Тому те, про що треба говорити при каждій, каждій нагоді (між собою, а головне з “представниками” адміністрацій) — це механізми імплементації успішних кейсів з наших штучно створених паралельних світів у широкий простір.

Безумовно, круто створювати нові системи координат незалежно і на свій розсуд, коли загально прийняті, існуючі системи потребують термінового апгрейду; але цього ніхто не збирається робити, бо це нікому не вигідно. Та й взагалі — це напряг . Так, паралельні світи “нових підходів”, “креативного класу”, “низинних ініціатив” etc стають все більш віддалені, недоступні і дуже часто невизнані людом посполитим і владою так званою. Важливо при всій своїй незалежності все-таки шукати шляхів (механізмів!) для спільних точок дотику, таких собі дверцят, через які апробовані (нові і креативні) кейси потрапляли б в оцей наш спільний старіючий світ — у всякі там міські ради, інститути розвитку області/району/міста, державні і приватні університети, культурні і не тільки міністерства — ну, you know.

Були ще думки. Але про них якось наступного разу.