Дорога моя сестро, Марішко!
Повідомляю тобі, що між 16 та 23 квітня 1943 року ми проводили каральну операцію під Єльнею. Цю територію – якщо тобі вдасться знайти відповідну мапу – уявно розташуй десь на середині шляху між Києвом та Брянськом. В боях безпосередньо внаслідок підпалів та застосування мінометів вогнем було знищено значну частину селищ Перелюб та Прібинь Холмського району. Уяви собі, мешканці Перелюба вважають, що угорці, нібито, не лише мародерствували, а ще й розстріляли сорок мирних радянських громадян – чоловіків, жінок – тільки з підозри про їхній зв’язок з партизанами. Якщо ти спитаєш, люба моя сестро, чи це правда – хто це тобі скаже достовірно точно, справді. Хоча, чого відхрещуватися…
Нашим найнапруженішим днем безсумнівно було вісімнадцяте квітня, коли ми відкрили вогонь і розграбували село Ількуча Щорського району, забравши з собою всю всю худобу і найцінніше домашнє начиння, після чого спалили будинки. Потім, для певності, протягом наступних п’яти днів ми ще поверталися до знищеного села для його зачистки від місцевих, які не побоялися ризикнути і повернулися додому, щоб оглядітися.
Наші загони ще того ж дня вели гарматний та мінометний, а мій взвод ще й кулеметний вогонь по селищу Загребельна Слобода, мешканці якого втекли до лісу. Інший наш підрозділ наблизився до села на човнах річкою Снов, зійшов на берег і спалив кожен дім. Після цього, ми провели спільну облаву, знаєш, моя Марішко, таке собі полювання на людей, що ховалися в лісі – ми взяли в полон вісімдесят жінок, дітей і старших людей, яких загнали до стодол та, переважно ще живими, підпалили і вони майже ущент там згоріли.
Цілує тебе твій молодший брат: Пішті Шеметка
Ось якого листа я міг би написати моїй старшій сестрі, і це не надто би відрізнялося від чистої правди. Однак моїй нареченій, Розі Каркуш, з усього цього було б неможливо повідомити ані рядочка.
… Вже буде квітень, коли ми дістанемося південного краю брянських лісів, неподалік містечка з назвою Козелець, − зазначить молодший лейтенант Шеметка у своєму службовому нотатнику військового фотографа. − Тут і наздоганяє нас польова пошта, з не менш як двомісячною затримкою. Неможливо висловити мою радість, люба Розочка, я отримав більше за інших, від тебе тринадцять листівок, чотири листи, посилка твоя теж надійшла. Велика тобі вдячність за щастя, подароване твоїми листами, за переживання твоє, за вірність, за щирі побажання і за угорські квіточки. А за посилку шлю тобі окремі поцілунки, хай благословить Бог руки того, хто все це наготував.
*
Сьогодні лейтенант Керекеш попросив мене зробити йому кілька світлин з його панєнкою. Знімок вийшов не дуже, бо він вперто хотів фотографуватися лише всередині своєї кімнати, за зачиненими дверима, де панував справжній півморок. До того ж, її небажання сфотографуватися зі своїм лейтенантом на очах в інших людей аж ніяк не могло змінити той факт, який був відомий всім, а саме, що ця Катя не лише подає на стіл, миє посуд та прибирає в офіцерському корпусі і окремим навіть пере, а як постійна подружка Керекеша ділить з ним ліжко. Вона була вчителькою до війни. Дещо повненька, натуру мала скромну і тиху; з невеселою посмішкою присіла на диван, відпустивши руки на коліна. Вона не хотіла підсунутись ближче до лейтенанта, хоча Керекеш будь якою ціною хотів вмовити її на ще інтимніші обійми перед моєю камерою, однак Катя на це не наважувалася.
Подейкують, що на диво легко знайти таких українок, які радо йдуть до нас у наймички. Частину їх наше військо ангажує офіційно і ставить на харчове забезпечення, для них передбачені продуктові картки. В нас вони у безпеці і майже кожна з них стає “панєнкою” [подружкою] одного з офіцерів.
Наш полковий лікар вважає, що з боку угорських вояк лише зрідка трапляються групові ґвалтування беззахисних жінок. Радше, сексуально стурбовані солдати чинили тиск на обрану ними жінку, пояснюючи, що їй “варто порозумнішати”, коли вона не бажає проблем собі та своїм, і не опиратися, а погодитися піти на таке діло.
Добра частина українського населення, яка ненавидить нав’язану росіянами радянську систему, спочатку сприймала такими собі спасителями нас, угорських та німецьких загарбників. І таке ж дружнє ставлення було притаманне жінкам, які самостійніші, гоноровіші за наших вітчизняних дамочок, просто кажучи – шибайголови і готові ступити перший крок. Нібито чимало жінок хизуються тим, що мають чоловіків – угорських вояків. Ходять чутки про те, що в полку існує кімната для реабілітації, яку парочки відвідують задля того, щоб, так би мовити, “укласти шлюб”. Окремі наші бойові побратими здатні змагатися між собою в тому, хто з них приведе симпатичніших, гарніше одягнутих і поступливіших дівчат, і, по-можливості, не одну, а більше, та щоб були якомога ніжнішого віку.
А ще, я почув в лікаря і про те, що не лише з українського населення переходило багато людей на бік німців, а багато хто вчиняв так само з росіян червоної армії. Однак справжні дезертири повинні знати пароль, інакше німці їх до себе не візьмуть, а вважатимуть військовополоненими. Ну, а пароль такий: багнети в землю! Сталін капут!
*
Якби хтось спитав, як у період останніх місяців війни складеться доля лейтенанта Іштвана Шеметки, то, підсумовуючи, я б міг сказати, що наш підрозділ, проходячи довгу череду оборонних боїв та довжелезних відступів, рухається у північно-західному напрямку. Кілька місяців триває наш перехід землями та містами Верхньої Угорщини [нім. Hochland], Словаччини та Моравії, якийсь час проводимо у Кошицах, Попраді, Рожагеді та Жольні, добираємось до Прерова, проходимо повз Ольмутца [Olmütz], а на початку травня 1945 року ми вже були вище міста Брюн [Brünn].
Про закінчення війни нам вперше стало відомо 8-го травня у Цвітау [Zwittau] – чеська назва Світаві [Svitavy], що лежить на північ від Брно. Ми, через фальшиве повідомлення про роздачу дармової юшки, як раз блукали під низом вежі Старої Ратуші, під аркадами будинків головної площі, підпертих симпатичними пілонами, коли хтось зверху, з вікна почав викрикувати цю новину.
Спершу полегшено зітхаємо, але нас одразу паралізує відчуття гнітючої безпорадності.
Поблизу руїн синагоги зустрічаємо чеських цивільних – вони себе називають “цивільною вартою”, і мають намір “попросити” віддати їм наші рушниці. Все одно їх у вас заберуть, кричать вони, більше така амуніція вам уже все одно не знадобиться, намагаються вони домогтися свого – ганебний випадок, що, в їхній уяві, солдат може роздавати свою зброю, як йому заманеться?
Зрештою, напад росіян на нас відбувається під селищем Єніков, і все закінчується нашим роззброєнням 11 травня ’45-го року. Раптом чуємо постріли.
Танк! Відходь вправо! Радянський танк об’їжджає нас, розгортається і опускає дуло гармати прямо на нас. Про опір і мови не може бути, рушниці і пістолети кидаємо у канаву – в когось сльози на очах, а хтось стискає зуби, а нам не залишається нічого іншого, як підняти руки до гори.
Ми – бранці, на марші женуть нас пішим ходом, у супроводі озброєних конвойних.
16 травня дистанція етапу становить більше як 60 км.
В Раєць, у 3-й табір для військовополонених, прибуваємо 17-го числа. Сам край, Босковицький район [Boskovice], дуже гарний. В таборі царює повний безлад, коли нас намагаються розподілити, ще триває спорудження бараків. 18-го числа доводиться здати свої годинники, бритви (в кого вони ще є) та гроші. Нам весь час дають ячневу кашу, однак поводяться з нами на диво добре, принаймні досі було так.
20-го травня, надвечір, розмовляємо під культурну програму та звуки балалайки біля вогнища. Знайомлюся з росіянином, який до війни був столяром і є родом з Харкова, я там теж бував, кажу йому. Виявляється, що він зі свого боку бував неподалік він нас, у місті Орошгаза – ну, кажу, виходить, що ми квити.
Вважається, що нас, угорців, у цих таборах 15 тисяч. Нас поливає дощ, і настрій маємо відповідний. Свої мрії втілюємо у слова і кажемо їх уголос. Переповідаємо про багаті обіди, курячу відбивну, маківник, кому що до вподоби.
Виготовляємо різьблені шахи, а ще нам віддали наші картки – і ніби нас почали менше чіпати. Я більше схильний занотовувати у своєму записнику. Лікарям повертають їхні годинники. Штабс-офіцерів [від нім. Stabsoffizier] розмістили у замку, за слухами, вони живуть непогано. Щойно почули, що за тиждень нас відпускають додому.
28 травня. Обіцяють гарну погоду. Перемо, засмагаємо – у байдикуванні нема нічого доброго. Ми ставали дедалі дорожчими для росіян, а особливо, для тутешніх чехів. По півкіло картоплі на день на 15000 осіб, то 75 центнерів, по півкіло хліба на день складе стільки само, щоденні 60 грамів м’яса потягнуть на 9 центнерів, тобто 3-4 корови. За настроєм ми доволі злі, надто з невизначеності та з паскудної їжі.
Звідси ми бачимо, що відбувається у замку віконта Штаренберга [Stahrenberg].
Сьогодні я з чотирма своїми людьми повинен забезпечити перевезення хліба, і доки йшло розвантаження з возів мало схожих на хліб сірих, цеглоподібних буханців, я порозмовляв з немолодим візником, який сидів на передку. Спитав його, чи він місцевий з Райця.
−Та, звісно.
А ще, чи він також працює у пекарні.
−Ні, −він каже,− на шамотному заводі.
−На шамотному заводі? Тоді, виходить, що пекарство – не ваш фах?
−Ні, я розуміюся на обпаленні шамотової цегли.
−А тоді хто випікає для нас цей хліб?
−А хто б випікав, та, звісно, ми випікаємо, − буркотить старий.
−Ви? Де?
−Так у печах для обпалювання шамоту.
«Ну, − подумав я, − може, від цього той хліб такий неїстівний…» І дозволяю собі жарт, зауваживши, що, напевно, до тіста зазвичай домішують трошки глини.
−Hlinu?− подивився на мене суворим поглядом старий, протестуючи проти такої крамоли, бо сама думка про подібне використання якісного дорогого матеріалу була для нього неприйнятною. − Ми, пане, за цим стежимо. Між іншим, нам теж не дістається кращого хліба, його їдять тут усі.
Умови шкідливі, повітря погане, повним абсурдом є концентрація в обмеженому просторі такої страшної кількості людей; нужники стоять упритул один до одного, все просякнуто смородом. Легко може виникнути якась епідемія, а тоді людям зі зношеним організмом настане капут. За вікном ллє як з відра, жодного сенсу вставати, і я увесь день тільки й роблю, що лежу.
10 червня. Полонені словацької, русинської та румунської національності сьогодні вранці повертаються додому, а я з ними передаю додому листи. Один мій односельчанин та якийсь пітварський чоловік заявили себе словаками, вони мене зваблюють, але в мені перемагає почуття честі, я про таке не заявляю, адже не є словаком зі Словаччини. От тут словацькомовних з Угорщини все-таки женуть назад, на них не зважають – ще добре, що я до них не приєднався.
Хтось пустив поголос про те, що отримано наказ про етапування, вирушаємо за три дні – звичайно, подробиці, що і куди, нікому не відомі. До Брюн звідси 26 км, звідти до Пожоня [Братислави] – 185.
11 червня. В артилеристів почали хворіти на черевний тиф, вже мають п’ятнадцять хворих. Відколи не стріляють, по-справжньому боявся тільки цього – я аніскільки не боюся ані роботи, ані полону, а лишень цієї пошесті, і ось, нá тобі.
13-го червня настає крах: людина з підозрою на тиф є вже у складі нашого батальйону. А команда невдячна та недисциплінована – навіщо бути іншою, адже вони бачать, що абсолютно від нас не залежать. Мені вже достатньо разів доводилося бачити, на що може піти вояка заради курива. Даруйте, але, щоб чинний армійський офіцер?! Опускається на землю і починає шманати у пошуках обслиненого кимось, кинутого недопалка?
Ледь тримаюся на ногах, проте, не лише я. І нормальну людину вражає те, що відбувається: мої бойові побратими, прості солдати й офіцери – не гірше за сорок цуплять картоплю.
Утворилася Цетрально-Європейська Унія за участі Чехословаччини, Польщі, Угорщини та Австрії – за головуванням Бенеша. Кажуть, що нас би забрали звідси, але бракує транспортних засобів, а якби ми пішли пішки, тоді, мовляв, ми би все на своєму шляху розграбували.
Повідомило чеське радіо, що протягом 10 днів з території Чехії повинні забрати всіх військовополонених. Перекладаю чеську газету – в ній ще пишуть, ніби Гітлер не помер. Повз наш табір та замок рухається прикрашений прапорами та смерековими віночками румунський воєнний потяг, на якому вирушають додому хамелеони-пристосуванці – ми ж мусимо за усім цим спостерігати з-за ґрат. Вони з цього лайна вистрибнули, тоді як ми, ті, що зберегли честь, стали жертвами німецької пропаганди. Чому я не втік додому, наприклад, з Мішкольца – я ж міг так вчинити! З одного боку, тому, що боягузливе дезертирство було б несумісним з офіцерською честю. Але, з іншого боку, тому, що я повірив німцям, які стверджували: фронт ще можна розвернути і Сталіна можна відтиснути хоча б до наших кордонів, до Карпат.
Ми якраз сидимо край канави, коли помічаємо першу кінну бідарку [двоколка, одновісний віз з двома колесами без ресор], яким розвозять обід, коли мій товариш раптом каже: «Бачиш, Пішта, так виглядає обід, якого тягне вечеря», він має рацію, бо нам і справді виділили цю знесилену клячу – якщо й не на вечерю, то на завтрашній обід точно.
30 червня. Зростає напруга між «русскімі» та мешканцями селищ, чехи пишуть на воротах «тиф», щоб «русскіє» боялися заходити «забрать». Було повідомлено про сто двадцять випадків тифу, однак з’ясувалося, що не було жодного. Ба більше, було проведено церемонію поховання порожньої труни, щоб «русскіх» та сам табір відстрашити від свого села. У місцевому кінотеатрі на одному з сеансів, коли було показано кадри, як Бенеш потиснув руки Молотова, якийсь кадр закричав: «Давай часы!» – тому «русскіє» плівку заборонили. Ці гніваються один на одного.
*
7 липня 1945 року. І справді, рушаємо, отримано наказ, напрямок: Брюн. О пів на восьму батальйон відправляється пішою ходою – маршрут: Раєць, Єстребі, Болтов, Черна Гора, Єнець та Ломніце над Попелкоу. Ну, і де вони? – бо жодних мап, звісно, не маємо. Було сказано, що 3000 осіб ідуть пішою ходою до міста Брно, тобто Брюн [Brünn], де після останнього «давайкання» нарешті зможемо повернутися додому. А ще кажуть, що заберуть усі папери, зокрема і цей записник, тому, може трапитись, що останніми моїми нотатками є ці рядки, які я пишу на колінах, доки чекаю команди на відправлення.
Ломніце, Тішнов, Брно – це був виснажливий перехід у жахливу спеку. Пітніємо і швидко втомлюємося, бо всі ми надто ослаблені. Всюди, де пролягає наш шлях, зéмлі обіцяють гарний врожай, але війна і там лишила добре помітний слід, надто на пшениці та ячменю.
Наближаючись до Брюну, неподалік міста бачимо перекинуті у рів підбиті німецькі танки із зім’ятими гусеницями. І ось вже видніються крайні оселі міста, коли на бічній дорозі, праворуч від нас, вимальовуються контури пішої колони, але настільки довжелезної, що й кінця її не видно; вона, петляючи, виповзає з якоїсь вулиці. Процесія складалася з цивільних, переважно старших людей, що тяжко несли свої вузлики, а також обв’язаних тюками жінок, які тягнули за собою дітей, і поки що не рухалася, бо ті, що маячать спереду та уздовж рядів та керують нею – озброєні рушницями, одягнуті у піджаки охоронці у капелюхах – не дають дозволу на те, щоб рушити далі.
Дві процесії – витріщаємося одна на одну. Навіть у лахміттях видно, що ми з тих, що носять уніформу і що нас супроводжують «русскіє» – а до тих інших ми якось цураємося догукуватися, питаючи, наприклад, а ви хто такі і куди вас женуть.
«Давай, давай», − репетують голосно наші конвоїри, щойно ми уповільнюємо свої кроки, розглядаючи процесію. І я починаю усвідомлювати, що цей натовп – судячи з їхніх речей – можливо, щойно відправили з дому, і ніхто і гадки не має про те, що на них чекає, тоді як наш шлях, шлях військовополонених, тяжко, дуже непросто і повільно, але все ж таки веде нас додому.
Вияснилося пізніше, що то за загадкова процесія, коли ми все далі заглибилися у передмістя, по якому добряче пройшлися своїми бомбами британські повітряні сили, тому ущент розстріляні ряди домів цілими вулицями дивилися на небо своїми порожніми вікнами, що уподібнювало їх до шматків дірявого сиру. А з одного двору, штурхаючи та лаючи, для участі у роботах з прибирання руїн виганяють цивільних з намальованою на спинах свастикою – ну, звісно, кажу, затримали місцевих мешканців німецької національності.
Далі ми бачимо, що вже їздить трамвай, вагони якого роздуті від пасажирів, які чіпляються за поручні; він ледь повзе до центральної частини Брюна, що у порівнянні з досі баченими вулицями практично не зазнала руйнувань. Хоча де-не-де окремі бомби і тут залишили свої болючі сліди: тільки-но доходимо до певного місця, одразу ж бачимо, що бомба вдарила в кут розташованого на центральній площі готелю «Цетрал», а також бачимо наслідки прямого влучання у будівлю «Дому німецької культури», від якого практично залишилася одна лише фасадна стіна; причина загального розгардіяшу у місті радше полягала в тому, що майже на кожній вулиці була розібрана бруківка. Адже саме складені з бруку барикади були покликані стати на заваді подальшого посування «русскіх» танків, але ті, як нам відомо, усе ж знайшли собі прохід. Ці перешкоди у формі кам’яних кучугур, власне, якраз і збираються голіруч ліквідувати на одній з бічних вулиць − тобто повідносити каміння туди, звідки його було зірвано − ті, кого відповідним наказом скеровано для виконання цих робіт. По них одразу видно, що вони геть не підходять для подібних завдань, з огляду на те, що переважно йдеться про дамочок різного віку та про молодих дівчаток – судячи з усього, вони не мають іншого вибору і мусять підкорятися недружнім нацгвардійцям. Пізніше наша колонна проходить перед табором, обнесеним парканом, побудованим для брюнських німців, на воротах якого читаємо відповідний напис – «Збірний пункт», і туди довгими рядами рухаються самі лише жінки, обв’язані вузлами.
Ми теж добираємося до нашого табору, проходимо строєм у ворота з дротяною сіткою і потрапляємо «з корабля на бал». Це наше прибуття на нове наше місце розташування теж починається з обшуку. В нас забирають гроші, бритви, ножі, машинку для стрижки волосся, ножиці, золото, срібло, годинники, одне слово, все цінне.
У випадку провалу світить куля в лоб, тому мені доводиться попрощатися зі своєю небезпечною бритвою. Придбав її ще в Кошицях, а ношу у прихованій кишені гімнастерки, досі їй завжди вдавалося уникнути «забиральної» конфіскації.
Цей брюннський табір − останній на території Чехії, такий собі розподільний пункт. Подейкують, що звідси нас відправлять зовсім не додому, а до Румунії, працювати. Це що, ніколи не закінчиться? Проте нудні вечори обіцяють прикрасити театральними виставами та виступами вар’єте.
Після обіду зі своїм взводом я повинен виконати конфіденційне експедиторське завдання. Нам дають п’ять возів-бідарок на людській тязі і по одному брезентовому тенту для кожної з них, з якими нам треба дійти до пекарні, розташованої за квартал у протилежному кінці міста. Окрім наших озброєних автоматами охоронців, проводирем нам «русскій» офіцер продовольчої служби.
Нам і цього разу доводиться обминати людей, зайнятих прибиранням руїн; як і того дня, всюди метушаться чоловіки та жінки: одні дістають цеглини з завалів і молотками збивають з них розчин та складають їх у штабелі, тоді як інші лопатами згрібають шлак у великі купи або кидають будівельне сміття на ручні візки. Вистачає і тих, що вельми фахово виколупують з розвалених споруд дерев’яні балки, які на вигляд ще придатні для використання. Відучора укладальники бруківки також перейшли на новий рівень, сьогодні вони вже мають власні візки і поміж ними поставали, точніше стали на коліна чоловіки – професійні укладальники вуличної бруківки. В багатьох з них одяг та шкіра забруднені фарбою. Натомість є й не забруднені – з них кілька людей навіть не працюють, а лише командують, розмахуючи зброєю, та інколи грубо лаються.
Наш хлібовозний загін знов перетинає головну площу, з якої практично вже зникли гори шлаку, однак за рогом нам відкривається несподіване видовище. Можна сказати, що уздовж нескінченого ряду крамниць стоїть зібраний у дорогу новий натовп людей з речами, який лише чекає вказівки, коли і в якому напрямку він повинен залишити своє місто. І доки цього не станеться, люди або сидять навпочіпки, або просто стоять, хтось із них сидить на вузликах, а хто – на валізах, і ця валіза – адже з метою уникнення непорозумінь вона чітко позначена відповідним знаком – належить «нацикові», тим більше, що кожен з присутніх, безсумнівно, також належить до «нациків».
Щоб посилити враження перехожих, що цей натовп насичений «нациками», які розкаялися, охоронці поставили на коліна трьох-чотирьох жінок просто на бруківку, але винятково молодих жінок, що, понуривши голови й опустивши очі, мусять у такому становищі чекати на команду.
Водночас ми наносили білі позначки не тільки на їхні спини, а замазували чорною фарбою їхні обличчя, і їм не радили намагатися стерти фарбу. На долю окремих з них випадало завдання: у купі каміння швидко вказати на зірвану саме ними бруківку і продефілювати одна за одною з брилами в руках перед перехожими та розповісти їм, як вони намагалися барикадами, зведеними з подібної бруківки, захистити їхнє фашистське панування, а після цього вислухати, що про це їм скажуть справжні чехи, чесні мешканці Брюна.
16 липня, понеділок. Після сніданку та чаювання, як зазвичай, знов лягаю, щоб поспати ще трошки. В голові крутяться фривольні сни, відтоді як ми їмо наші щоденні вісімсот грамів меленої кукурудзи. О дев’ятій нас піднімають по тривозі. Наша рота теж повинна вишикуватись у повному облаштуванні. У подвір’ї стоїмо строєм в умовах пекельної спеки.
Там, назовні вирує мир. Дзеленькає трамвай, сирени починають вити по десять разів на день. Ми все ще чекаємо у подвір’ї там, де нас вишикували. Вночі, на цьому ж місці, лягаємо спати, просто в саму пилюку. Завтра буде «давайкання» на площі – «Давай!» Мій шлунок спокійний. Моя фізична форма покращується.
Стаємо рано, струшуємо з себе пил, навіть більше: після нічного дощу доводиться зшкрябувати багнюку з наших борід. Насправді ми є ґлейкі від бруду, зі щетиною на лиці, напівголі, скручені живі мерці з засмученими очима.
Нарешті, вирушаємо, ворота відчиняються, і ми залишаємо табір, мовчки рухаючись вулицями Брюна – сліди війни тут ледь помітні. Помічаємо давно забутих юдеїв, їх разом троє. Жінка з хустинкою на голові, а чоловіки вбрані у кафтани – цікаво, звідки вони їх витягли так швидко?
Ступаємо далі, з одної виходимо, до іншої заходимо. На розі метушаться підлітки з намальованими вапном свастиками на спинах. Вони складають каміння бруківки на розритій території перед їхньою школою, хоча – як стає ясно з розбавлених грубою лайкою слів їхнього наглядача – у цій школі їхньої ноги більше не буде ніколи.
І ось ми на вокзалі. Мені подобаються залізничні вокзали, навіть, коли з ними мене здебільшого пов’язують переживання від гнітючих та ненависних відправлень, переїздів та прибуттів. Мені вдалося чимало їх побачити, поза сумнівом, львівський був найгарніший з них, однак, цей брюнський також вражає – можливо, лише тому, що саме звідси почнеться моє повернення з війни додому? Біля одного з вантажних вагонів раптом зупиняюся. На папірці, підсунутому під дріт, написано слово «Бекешчаба» [місто на південному-сході Угорщини]. Ледь не божеволію, так тривожуся, одночасно радіючи і сумніваючись.
З угорської переклав Петер Гергелі