Народна пісня Заспокой мою коханку, Господи великий, навіть якщо загасне пристрасті вогонь палкий. Ми зрослися воєдино, приросла до мене її шкіра, Якщо її засудження чека, то хай і мене не омина. Нехай вітер тріпоче її сукню, щиколотки обдуває, Вона любить коли хтось захоплено на неї споглядає. Заспокой, щоб її коханця її ніщо не хвилювало, хай навіть те, що у її ліжку півміста побувало. Я хворий, я божевільний і лиш про те мої думки, що іншого, не мене, обіймають її руки. Я її так обійму, що враз її обличчя стане бліде. Смерть її для мене також смертю буде. Варто красти А все більше й більше крав. Розірвав Куртки зимової кишеню, і пхав допоки все те туди вміщалось, чого мені лиш забажалось. Крав шоколад, консерви, бритву, кросворди, вату, цукор, ковбасу, а ще найбільший мій тріумф, що я ніколи не забуду: шкарпеток штук зо п’ять чи шість одразу. Я був щасливим. Нарешті було в мене все. А ще надія, що навіть те, чого не маю зможу отримати коли я забажаю. І дивували мене батько й мати, що й досі бідними були, коли так само можна й гроші заробляти. А потім все ж мене спіймали та волосся виривали. Проповідували люто: “Красти не можна, є робота!” І з того часу я не крав, та бачу: крадіжка лиш — єдина річ у світі, яку чинити варто. Ягоди або взуття, кохання, ідею, до того часу як ми шляхом чесним ідемо до мети зникне світ, а разом з ним і ми, Втративши в кінці-кінців усе, що мали. Що ж, бути крадієм то добра річ, адже не так болітиме як легко втратиш те, що з такою ж легкістю отримав. Балада закатованих Я Фецо гордим знав ще серед нас, горобців, він був соколом, та замахнувся він на батька, підпаливши сортир, де батько сидів на троні. Як не Фецо, то замочив би інший, а як не інший, тоді печінка власна. Пощада буде в небесах, та тут внизу лиш в’язниця з в’язнями чекає на сина. Коли він повернувсь, його вже не впізнати, Він майже не говорив, лиш зрідка бубонів. Не вберегли вродливого хлопчину. Проклятим стане той, кого замордували. А маленький Фері, кого в колонію забрали? Він — тридцятирічний письменник, що пожинає лаври. Та лиш очей зімкнуть не може, боїться смерті. Жахають його світло й літо. Й дзеркала він оминає, лиш в темряві кохану обіймає. Читає й пише казки, та все прекрасне, що в них є — в його очах фальшивка. Хлор з води, Бог з залізного розуму, зникнуть шрами та синці, вони жодного значення не мають: проклятим стане той, кого замордували. Мою тітку Розу гризли клітини раку, а чоловік її втратив ногу, мати задихнулась, а обличчя одного з моїх братів недолугий хірург спаплюжив. Золі сидить, та за півроку звільнять, його сестри дві “на їжу” позичали гроші, взявши державою виплачені кошти. Та образи за обман він на них не тримає. Місцеву красуню піп тим жахає, що шлях до прощення лежить через ліжко, а все через те, що отруїла коханого Лацко. Проклятим стане той, кого замордували. Навіть блазень швидко вивчить, катувати — гріх, а бути закатованим — ще гірше. З першого тільки найперше може повторитись, а з живого швидше буде живий мрець Дивись, принц, з пера якого вийшли ці рядки не може радісну оду написати, хоч в очах його усі скарги — дешева писанина. І його теж мордували, і він також є проклятим Експериментування Я розтрощу когось об своє тіло. Лячно мені: немає меж бажанням. Хтось мене любив. До цього не смів довго. Тепер він біля мене, хоч вже далеко. Одного разу розмажу об себе помсти заради. А потім ще й стрибну, забувши про закон та суддю. Шантажує добротою. Чи варто мені грубим бути? А що якби виграв, лиш через свою витривалість? В сліпих очах Бога герой той, хто помиляється. Достатнім є те, чого завжди не вистачає. Я пізно дізнався, що в кінці-кінців любові жадання — експериментування означає. Пан Ворон Ну що Ви, що Ви, пане Вороне! Мою душу залиште! Я не здобув її у грі. Або якщо берете, не скубіть. Ще є той, хто на неї чекає. Ще мабуть є, дівчина, що хлопця нагадує, яка чекає, назад чекає. Ну що Ви, що Ви, пане Вороне! У чому звинувачуєте, чом каркаєте? Якщо є, те на, що чекаю, прийде. Звідки б це більше знати Вам? Або тим паче блазням! Очі, пальці заніміли новий шлях стелиться під ногами моїми. Ну що Ви, що Ви, пане Вороне! Нащо ж ви клюєте очі? Не казатиму, ще б пак боляче! Крила тягарем на мене лягають. Я б закричав, як ви не проти: Господь, ти обіцяв чорта, а замість нього дав тіло птаха! Єдина Підлі жінки, небезпечні матері, розжарені печі або холодне залізо, заморожують щоб змусити мовчати, що розставляють любов як пастки. Ламають твої ноги, щоб ти міг втекти, а як хочеш любити душу й тіло жінки, то можеш свою матір тільки обрати Не буде вдачі, доки ти себе не звільниш: Віддались від мене, мати! Люби мого батька! Ти моє тіло своєю кров’ю забруднила. Відпусти, чудові коханки чекають, відпусти, щоб вони мене любили! Вони мене вже знають краще, ніж ти. Щоб зникла ти, моя єдина надія. Без особистої вигоди Народів поганих немає, передбаченого майбутнього або занепаду є душа, що іноді блукає, якщо немає іншого, благає казку, збільшує ящірку розум, чим же тоді буде дракон, видряпує долю в мізки, чом би й ні, якщо може дряпати. Немає гномів, жодного, немає ні магії, тільки одержимість, не існує зло, добро, тільки випадковість, схильність, звісно, є ще чудеса, але таємницею залишаються, і немає робочої системи, на яку б вони хоч раз не вплинули. Ані гріху нема давно, лиш грішний. Ніхто нікого не переслідує. Є тільки уповноважені. І плати, дупи, підошви. Але є інтерес якийсь, переживають за нього чи бояться. І кочівники духовні заважають цьому штабові. Але є феї, ще не перевелися. Пахучі як лак для волосся. Живуть серед нас. Тут-там. Для Бога це також секрет. Для чого вони живуть, хто зна. Користі від них ніякої нема. Вразливі та від страху тремтять. Спостерігають. Існують. Кінець. Пропозиція Мій принц, тобі треба знати: збрехала. Це ніщо може боліти. І феї жодної також нема ані джмелів і ані мушок нема, не існують ні колібрі, ані метелики не лови й не потроши. Покинь з цим віршем поета: добрий принце, тебе теж нема. Жахання для дітей Апокаліпсис Є достаток Мильних бульбашок Тиць-тось Подивімось Як вони лопаються Тиць В Місяць Пес більше Вже не гавка Не буде ані приливу Ані відливу Тось Пристосуємось Тось Чорне щось Діра Час нашого Сонця Так сплива Тиць Недопалок вже ниць Зникла його сила світла Тось Космосу повітря холодне Так до нас дістане Бах Здається так Рухне Потім все що є Бомсь Не врятуємось Нічого не варта Згодом буде площа І час нікому не згодиться Боги сидять В засідці Згодом в порожнечі І ніхто потім не з’явиться Тиць-тук-тось Легко пристосуємось Чорт Немає рогів в чорта Ані ратиць ні хвоста Це все тому що хоче зло щоб зовні ніщо не видало Можливо він це сусід той що допитливий і люб’язний Та краще бути з ним насторожі Бо цей негідник й обдурити може Ніхто не той, ким він здається Кожен грає як їм заманеться Батьки та інші близькі люди? Нехай підозра буде всюди! Залякування Пам'ятаєш коника? Ти його вбив, смердючка! Катував, а в кінці Змив в туалеті Айайай, айайай! Той коник повернеться. Айайай, айайай! Ой, що буде, як по тебе прийде! Ну а жаба? Гарна згадка? Кров текла попри струмка. Її сморід не забувся? Йой, дитино, бережися! Айайай, айайай! Той коник ще повернеться. Айайай, айайай! Ой, що буде, як по тебе прийде! Ну а гаманець татовий? Ти відкрив, він був закритий. Морозиво, кола, кіно, дівчата! Ох, перепробував багато! Айайай, айайай! Ще повернуться гроші ті! Айайай, айайай! Гарне літо в ув’язненні! Сенс життя Чи бачив ти, Дюріко, яке самотнє дерево? Чи дивися на небо ти, де і хто може бути Богом? А чи знаєш ти, Юльчі, що твоя матка тримає в собі? Кого народиш ти, дитинча те, кине тебе, і любить не буде коли дорослим стане. Юльчіка та Дюріка, так нас покинув напризволяще Господь Бог, Творець наш, покинув тут у горлянці, де нема кінця. Не любить, але й також ми його. Гайда весілля язичницьке зіграємо! Народіть діточок вдосталь, хай множиться печаль ваших сердець! Великі справи Так повелося, що саме коли я починаю купатися, ти просишся до мене у ванну кімнату, тобі зараз треба, не можеш нічого з цим зробити, і вже сідаєш. Я пристойно чекаю (іноді спеціально хлюпаючи) до кінця процесу, іноді ненароком внюхуючись в повітря, ти миєш руки, потім виходиш, все швидко, довго не заважатимеш (те що залишається всередині, залишається всередині, нині ванні кімнати такі). На початку я собі усміхався, що ну, оце так відвертість квітне тут між нами, гарна річ, я такий, переді мною і це можна, я не цураюсь усього, що людське, але найближчим разом відповідаю зі словами “невже знову зараз?” на твоє озвучене із сором’язливою посмішкою термінове прохання. “Чого ти завжди сереш тоді, коли я купаюсь?” - вигукую нарешті, дійшли до цього, але не думай, що я серджусь, навіть якщо я випалив це з-під лоба, скоріш за все розлютився через те, що туалет не окремо (зубожілий світ), але я вже до цього звик. Радію цьому всьому — ти віриш, правда? Зараз вже дивлюсь як ти тягнешся за папером, тягнешся назад, возишся деякий час, я відвертаюсь, роздивляюсь плитку (і не тому, що ти мене не цікавиш), сьогодні вже не випитую чи цілував тебе Х чи ти просто ніколи не хочеш зізнатись, залишаю твої таємниці, якщо вони є, і, дивлячись на тебе здалеку, милуюсь твоїм чистим станом, в моїх очах ти виглядаєш ще більш людиною, далекою, жіночнішою, звісно не тільки через туалет, але якось тоді в мене промайнуло розуміння того, що хай там що буде і хай там що було, і якщо нам все набридне і я одного разу тебе, ти мене, наліво, направо, одним словом, навіть в такому випадку, між нами є щось вічне, і я вже, як поет-маньяк, з усього, з усього твого знову і знову про тебе писатиму. З угорської переклала Вікторія Швачко Редактура: Оксана Думанська Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ. Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.