Парасолька

Увечері товариші “радянські” повинні були поїхати в Ужгород ночувати, а чехословаки мали би відбути ніч у салоні автомобіля, на якому вони приїхали. Мене посадили у будку, що стоїть на прикордонному пості.  І я не був здивований тим, коли побачив свого давнього приятеля, який прийшов побачитись зі мною у досить таки пізній час. У нас була дійсно гарна розмова, і вона виявилася саме такою, про яку я і думав: « Мій друг Шпіон прийшов сюди як друг товариша Біляка, тому що в розширеному соціалізмі більше немає різниці між простими працівниками і керівниками: робітники можуть також брати участь у переговорах лідерів, тому що насправді вони також є лідерами. Це природно».

– Слухай, лейтенанте, те, чим ти тут займаєшся, просто неймовірно! – у захваті проговорив Шпіон. −Твоя робота полягає в тому, що ти допомагаєш людям дружити. Це дуже важливо. Але завтра. Завтра буде дещо не менш важливе. Таємна нарада.

– Ще більш таємна? Всі ті, що були до цього, не менш таємні.

– Звичайно, всі були таємними, але завтра зустріч буде настільки таємною, що навіть учасники є секретними, тому що вони не можуть знати напевно.

– Клас, таємниця у таємниці – відповів я.

Зранку радянські знову прийшли, увечері їх вивели з Ужгорода, а потім, коли вони з’явились знов,  дружба була завершена. На третій день, під час обідньої перерви, Шпіон запросив мене в туалет і сказав нам почекати, тому що наші друзі йшли, і я повинен був перекладати для них. Тоді товариш Біляк, Генеральний секретар Центрального Комітету словацької Комуністичної партії, кивнув до мене, а потім двері знову відчинилися, товариш Шелеш прийшов, він також сходив в туалет, але він, здавалося, був сердитий і сказав Біляку дуже серйозно, що вони не можуть чекати більше з листом.

– А ви що думаєте про це, Біляк? Як довго ми будемо чекати? Ми перебуваємо у бойовій готовності щодо Варшавського пакту. Скільки ще цих нудних нарад ми повинні організувати? Як ви думаєте, на скільки ще вистачить терпцю у товариша Брежнєва? Як довго ми повинні усміхатися цим зрадниками? Як довго ми повинні подорожувати усіма цими видами залізничних вагонів? Ганьба вам! Напишіть цей лист, щоб ми могли протистояти. Що це таке? Що вони роблять? Зберіться!

– Товариш Шелеш, так, але ми…

– Не намагайтеся пояснити це – сказав Шелеш , трясучи своїм свистком над пісуаром. – Товариш Брежнєв каже, якщо ви хочете зробити щось хороше, то це варто робити швидко. Як ви думаєте, довго буде возитись Брежнєв з тутешніми контрреволюціонерами? Ви думаєте, що у Леоніда Ілліча немає чим зайнятись у таку спеку?

– Але …

-Ви не думаєте, що йому буде краще в Криму? Або не було б краще, якщо замість того, щоб вдавати щодо цієї справи, ми боролися б за мир у всьому світі проти американців? – Шелеш застібнув штани і по-культурному вимив руки. – Своєю безвідповідальною поведінкою ви зневажаєте товариша Брежнєва – промовив він.

– Я не… Боже збав…

– Замовкни! Бога не існує. Цими словами ти образив товариша Брежнєва. Слухай, Біляк. Я дам ВАМ один останній шанс. Третього серпня ми зустрінемося у туалеті на саміті в Братиcлаві. Принесіть з собою лист про надзвичайну ситуацію. Попросіть підмогу. Це наказ Брежнєва. Зрозумів?

– Я зрозумів, товариш Шелеш – Біляк закінчив мочитися і лише тремтячими пальцями налякано тримав свого “солдатика”.

– Отже, – промовив Шелеш –  у тебе є друкарська машинка?

– Звісно є.

– Ну, гаразд. Тоді можна написати лист лише на одну сторінку. – сказав він, виходячи з туалету.

Це була середина спекотного літа. Стомлені коники гули біля рейок, пара саричів кружляла високо, а часом вила, радянські спецслужби стояли по всьому району; чорні парові локомотиви тягли довгі вантажні поїзди через станцію з великими червоними зірками постійно перед ними. Жодної душі в селі не було видно; якщо іноді й піднімався невеликий вітерець, то він лиш легко погойдував єдиний стиглий абрикос на гілці.

У машині для зустрічей товариш Шелеш доброзичливо усміхнувся, напівпрозора крапля поту повисла на бровах Брежнєва, і Дубчек нічого про це не знав, напевно, йому відомо було лише про рівень свого життя, демократію, свободу та інші демагогічні контрреволюційні голоси. Він не поводився по-дорослому. Звичайно, він знав мене вже досить довгий час.

– Ви приїдете до нас на полювання взимку, товаришу Кіштаполчані? – запитав він з усмішкою.

– Мабуть. Але все залежить від товариша Кодара.

Від нього випромінювались відданість і любов, і здавалося, що він не переймається тим, чи є Василь Біляк його кращим другом, чи кращим другом радянських, але чорт би його побрав, він знав, з чим має справу, безумовно, як підриває народну владу. Я був страшенно розчарований. Він легковажний і слабкий чоловік, я думав. Тому що він дозволив західним імперіалістам обдурити його. Але тоді він здивується.

 

Татусі

Я полюбив товариша Олександра Дубчека ще на січневому полюванні. У його голосі була якась захоплена доброта, а також була якась турбота. Середній і гендерний. Його очі блиснули, він повірив у те, що він сказав, і ця віра не вимірює плюси і мінуси, товариш Дубчек поставив за мету вирішити проблеми; чого б це не було варте, тримався разом, хоча проти цього всього був увесь світ. Відповідно, лише півсвіту, вороги там, на заході. Я думав, що якщо товариш Ульбріхт з НДР завітає до нього в Прагу і поговорить з ним, він дуже полюбить його, оскільки вони обидва є і добрими комуністами, і простими людьми; і якщо Дубчек поїде в Болгарію до Тодора Живкова, вони матимуть чудове дозвілля, а польський товариш Гомулка теж буде його справжнім другом. Але так не сталося.

Я відчував сильну, близьку та безпечну схожість з Дубчеком. Я не кажу, що товариш Кадар такий, як той. Але він занадто великий. Гігант. Він – могутня істота з доісторичного людства. Ангел. Звичайно, я знаю, що ангелів немає, як немає ні Бога, ні диявола, і немає інших ненаукових істот, таких як кентаври, русалки, гобліни чи відьми; їх винайшли лише ідеалістичні інтелектуали, що обслуговували експлуататорський клас, щоб їх можна було залякати робочими, і, таким чином, буржуазні годувальники ідеалістичної інтелігенції могли експлуатувати робочі маси. Тож я лише символічно сказав, що товариш Кадар є мистецьким ангелом, оскільки історичний матеріалізм у своїй вишуканій простоті не може належним чином передати його велич. Я дивився на Яноша Кадара з відстані, з такою незмірною великою повагою та захопленням, тоді як там була непроникна відстань, над якою викривлялося його вірне мислення. Ангелів теж трохи бояться.

Але також товариш Кадар – мудрий і хитрий дідусь. Дідусь. Всезнаючий племінний вождь, який виховував немовлят людства у колисці античного комунізму, вільний від класових конфліктів. Він побачив, як метеори врізаються в землю, він побачив, як місяць все ще світиться червоним, він побачив рибу, що стрибає на берег, як вона перетворилася на рептилію, він побачив драконів, він побачив народження, бій життя і смерті.

Це відчули і лідери братських партій у Яноші Кадарі, і тому він був найпрестижнішим першим секретарем у таборі миру. Після Леоніда Брежнєва. Усі відчували себе трохи так, ніби Янош Кадар був його батьком, а новообраний молодий Дубчек почувався ще вище за них обох. Зрештою, цей величезний ангельський комуніст був тут коло нього.

Він був досить близько, будь-якої миті міг перестрибнути, щоб запитати, що йому робити в критичній ситуації, як вирішити, коли приймали рішення, або просто розповісти йому про багатство свого довгого життя і передати свій величезний досвід. Дубчек хотів його за батька, а я хотів Дубчека за свого батька.

Наше розчарування було ще серйознішим: товариша Кадара і моє.

 

Рішення

У наші двері задзвонив посильний. Він також приніс запасний шолом, мені довелося сісти на мопед за ним, і за кілька хвилин він відвіз мене до Білого дому на площі Язай.

Вони сіли у кабінеті товариша Кадара, на мене дивився білий, фарфоровий Ленін, потім незабаром товариш Кадар поспішив, потискуючи мені руку і сказав:

– Ще п’ять хвилин, дякую, що приїхали, товаришу лейтенант, Леонід Брежнєв дзвонить. Заходь, товаришу Семі, – сказав він, тому що генерал-лейтенант з’явився у дверях, я, звичайно, підскочив, генерал-лейтенант потиснув мені руку; Каролі Семі – заступник міністра з питань війни. Лайош Цінеге пішов у відпустку вчора.

Вони сіли, роздивились папери, обмінялися неспокійними півреченнями; я зрозумів, що вони прийшли із сусідньої кімнати, де щойно закінчилася сесія комітету, і щось трапилося на тому засіданні. Вони забули сказати мені сісти. Телефон задзвонив, спочатку тільки секретар сказав мені з зовнішнього кабінету, що Кремль вже на лінії, Кадар махнув мені сісти, потім Леонід Ілліч розмовляв особисто. Він заклопотаним голосом запитав, яке прийняли рішення щодо радянських запитів.

– Звільнити генерала армії Казакова зі штабу – сказав товариш Кадар.

– Добре. – зауважив Брежнєв. – В чому ще проблема?

– ЦК погоджується з призначенням генерала армії Стеменко на посаду начальника Головного штабу.

– Хорошо – відповів Брежнєв. – Спасібо.

– Крім того, ми зазначимо, що у зв’язку з військовими навчаннями … У зв’язку з запланованими військовими навчаннями територією Угорщини проходить радянський дивізіон, – зазначив Янош Кадар; оскільки війська радянської Південної армійської групи у будь-якому випадку перебувають у країні. На щастя.

– Хорошо, хорошо. – сказав Леонід Ілліч, і тепер він сказав все. Але розмова ще не завершилась, оскільки Леонід Ілліч все ще не клав слухавку.

– Крім того, кхм, військові навчання, про які йдеться, і які плануються … Я хотів би повідомити вам про їхні пропозиції щодо військових навчань, товаришу Брежнєв, що під час військових навчань генерал-товариш, – товариш Каролі Семей приклав вказівник і великий палець близько один до одного, – Янош Кадар люто виказав. що ми можемо взяти участь у запланованих військових навчаннях зі скороченим дивізіоном, – нарешті пробурчав Янош Кадар, потім просто дивився на себе і навіть не звертав уваги на Брежнєвський форпост.

– Це… Це так, некрасиво! Нам так дорого нам, так, так, товаришу Кадаре, я кажу, дорогий, дорогий, це так дорого нам, нашій партії та нашій дружбі, нашій великій дружбі, що немає слів, щоб це висловити вам. Для нашого інтернаціоналістичного братського союзу це найдорожче, найцінніше, що ви можете дати нам, ваші люди. Дружба та братство наших народів та вашої партії. Тому наші народи вдячні вам, товаришу Кадаре, вам, угорським комуністам, народам Радянського Союзу, Російської Радянської Соціалістичної Республіки, Туркменської Радянської Соціалістичної Республіки, Української Радянської Соціалістичної Республіки, Білорусі … Я більше не перелічу, інші соціалістичні країни, Болгарія, Польща, НДР, Куба, Румунія, Хм, Югославія, Албанія, Китай – тут Брежнєв кашляв, але вже продовжував нестримно – люди Північного В’єтнаму та Північної Кореї. І вдячний, дуже вдячний чехословацькому народові так, Чехословаччина буде найвдячніша, вона нам така дорога, вона така дорога, що нам не треба вступати або вправлятися на самоті, але ви будете з нами… це так дорого, що для цього немає слів, і поки я живу…  Я не забуду тебе, так, доки я живу, поки живу.

Після розмови один з них не поклав слухавку в хорошому настрої, почувся м’який переривчастий гул, Янош Кадар і Каролі Семі деякий час сиділи, вони не розмовляли між собою, і я не знав, що робити. За правилами формальності, я не міг встати і шепотіти просто так. Це було б нормою, якби я попросив дозволу виїхати військово, гучним голосом, якби вони цього не сказали самі. Але я якось не відчував себе сміливим достатньо аби розбудити їх.

 

Пісня про довіру

 

Потім сталося дещо дивне: генерал-лейтенант Цемі почав тихо співати:

Балада зрадників:

 

Принце, що ми зробили, що було?

Колись нам чехи довіряли,

і якщо ми підпишемо це лайно,

якою буде народна армія?

Друже наш, коли буря реве,

допомагає та стоїть біля нас

але союз нам сраку рве,

ми заслужили, щоб ламали нас?

 

Бо росіяни всі далеко,

Їм легко лиш кричать здаля.

Звертаюсь я до тебе, небезпеко,

прибери ворогів всіх звідсіля.

Тому що там живе багато угорців,

і вони будуть побиті,

Лежатиме там багато мерців,

 

Ми ходили туди, щоб підкорити,

все те, що забирають у нас сьогодні;

і Карлові Вари захистити;

що робити, якщо танки з цим не згодні?

Озеро Балатон для них просто здобич,

Татри для нас неймовірні,

чи можу я сказати вам: ідіть у дупу!

давайте просто залишимось у казармі.

 

Принце, якщо ти зробиш це зараз

і цього літа побачиш танки,

Берись до зброї ти ураз,

щоб захистити всі некриваві світанки.

 

Братислава

На початку серпня всі були там у Братиславі; все керівництво всіх країн СРСР, ніхто навіть не міг піти у відпустку. Тодор Живков даремно мріє про Золоті піски Варни, Вальтер Ульбріхт мріє про величні балтійські дюни НДР, Гомулка також мріє про величні балтійські дюни польського узбережжя, а Янош Кадар та його угорські товариші даремно мріють, вони нікуди не могли поїхати, бо мали справу з чехословаками. Яке це було літо! Братство народів і інтернаціоналістична самопожертва комуністів не могли нічого вдіяти. Скільки друзів-лідерів гризлися між мобою і перекидалися молитовними висловами про Олександра Дубчека та його партію у наші дні, – звичайно, це не були насправді молитви чи благання, оскільки ми скасували таку річ.

Тільки Ніколае Чаушеску міг самовіддано плавати у Чорному морі в Констанці, тому що румуни нікого знову не запрошували, Чаушеску теж не міг молитися, то точно.

З ранку до ночі я працював на офіційних переговорах, на пленарних засіданнях і в секціях, а потім вечорами на напівтаємних та таємних переговорах, аж до того моменту, коли мій друг Шпіон підкрався до мене на фуршеті і заспівав це:

– Pani a paní, vím jak se ruší žal…

Моє серце застукотіло, коли я впізнав мелодію Карела Готта, і я тихо відповів:

– Já tíhnu duší jen k lady Carneval…

Це був наш секретний знак, я знав, що настав час. Я швидко вийшов у коридор і попрямував до туалету, бо тепер прийшов час для таємно-таємного суду, в якому вирішувалась доля народів.

Ми чекали у туалеті, ми чекали коли “товариші” заходили і здивовано дивилися на нас, ми чекали біля стіни, ходили туди-сюди, ми нічого не робили, не розмовляли аби запах від дезинфікуючого засобу не потрапив нам до рота. Були ті, хто сидів у кабінці, а ми просто стояли, час минув, а ми просто стояли, часом з кабін було чути дивні шуми, це було тим більше неприємно, нарешті, прибув товариш Василь Біляк, перший секретар, і тепер ми чекали втрьох, можливо, минуло півгодини, поки люди приходили і йшли, один з них трохи хитався, потім упав на коліна в одній з кабінок, двері не зачинив і сильно, гірко вирвав, тоді двері нарешті знову відчинилися, і Товариш Шелеш, член Політичного комітету Комуністичної партії Радянського Союзу повідомив, що товариш Брежнєв, з’явився.

Товариш Біляк поспіхом порпався то в одній кишені, то в іншій. Шелеш просто зітхнув і заперечно похитав головою, він також розчавив між зубами щось грубе, але він був такий же терплячий, як і інші комуністи, у найскладніших ситуаціях – найтерплячіший і розуміючий, бо вони знають, що запорукою перемоги світової революції є об’єднання проти американських капіталістів та підтримка один одного в боротьбі. Або просто проти капіталістів ФРН.

Біляк знайшов лист у кишені штанів, і всі підійшли: ми з Шпіоном видихнули, а Шелеш змирився. Потім він схопив папір, обертав його, вимовляв щось, дивився вгору, дивився на Біляка, чия щелепа повільно опускалась від здивування, і коли він так розкрив рот, то не промовив жодного звуку, і згодом закрив свій маленький рот і терпляче прошипів:

– Что это?

– Що це? – я переклав.

– Ну, це лист. Ось.

Чехословацький народ просить допомоги у союзницьких країн. Дружня допомога – Біляк витер хусточкою піт з чола; хтось увійшов, але одразу ж зупинився, потім тихо відступив назад і мовчки зачинив двері.

Я не зміг прочитати листа, мені ніколи не стало зрозуміло, як чехословацький народ це виклав, або який його правопис, бо мені цього ніхто не показав, хоча я був там, щоб перекласти той лист з чеської на російську. Я міг бачити, що папір трохи пом’ятий, але він, мабуть, був зім’ятий лише в кишені Біляка, і це природно навіть у такому таємному русі; на ньому також були невеликі плями, можливо, нижня частина чашки кави залишила слід на ньому, коли революційні сили працювали над ним протягом ночі, я також бачив, як робітничий клас чи партія тягнуть туди-сюди слова і пишуть ще одне слово власноруч.

– Це? Так, це прохання Чехословаччини про допомогу в буржуазно-націоналістичній контрреволюційній загрозі?

Шелеш взяв листа.

– Это письмо? Його мені треба передати в руки Брежнєву? Трясця. І що це тут? Це орфографічна помилка. Я мало знаю вашої рідної мови, але навіть я бачу. Хто це написав? Моя прибиральниця краще пише. Я запитав, хто це написав?

– Ну, я. І навіть товариш Індра допоміг.

– О, Господи! Але тоді, чому це не було уточнено з секретарем?

– Але товариш Шелеш. З секретарем? Мій секретар також захоплений Дубчеком.

– Тоді з секретарем Індри.

– Ну, він також ненавидить росіян … радянських. Товаришу Шелеше, будь ласка, не гнівайтесь, але ви не знаєте, що відбувається в цій країні. Ми залишилися самі, будь ласка…

Шелеш почервонів, тоді це виглядало так, що ніби він блідий, і що він може навіть відчути якийсь жаль до товариша Біляка, і нарешті він просто сказав:

– Идет.

Я цього не перекладав товаришу Біляку, тому що вважав, що він є освіченою людиною, і він визнав, що товариш Шелеш в оригіналі цитував заголовок одного з романів Достоєвського, і хоча Достоєвського не можна було назвати комуністичним чи трудовим письменником, його перипетії в сибірському засланні були царським засланням.

Це усунуло останню перешкоду  міжнародної допомоги. Товариш, засунувшись у кабінку, підвівся, загладив назад волосся, подивився на нас, а потім відскочив на своє місце.

 

З угорської переклала Євгенія Колесникова

Редактура: Оксана Думанська  

Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ.  

Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.