Моравський ноктюрн

 

Повний місяць над микулівським замком шалено сяяв, а нічна вулиця виглядала наче у якомусь дурному фільмі, який знімали опівдні і який опісля просто прогнали крізь синій фільм, ніби ніч, тому доволі чітко було видно тіні, як вдень, хмари на небі та інше. Серйозно. Він навіть замислювався про те, чи фільми насправді не знімали вночі під таким перепаленим повним місяцем і чи він весь час не був подумки несправедливим до їхніх творців.

«Яка ж ця вулиця гарно освітлена,»− сказав він м’яко, наче б йшов у домашніх капцях.

«Ага,− сказала вона та тупнула ногою.− Сьогодні ж повний місяць, так? Чи вже завтра?»

«Може, завтра. Але, певно, сьогодні. Світло, ніби вдень».

«І спекотно».

«Ну, так, опів на другу, а так тепло. Це все ті кліматичні зміни, глобальне потепління. Микулів – то такий авангард, а через Палаву до нас нині приходить Середземномор’я. Скоро вже сягне всюди».

Він трохи захитався на бордюрі,  яким намагався йти, наче гімнастичною колодою. У нього виникло відчуття, що це урочисте винесення столу його трохи виснажило.

«На кордонах почнуть квітнути амфітеатри…»− згадала вона, зупинилася та нахилила голову, наче дослухалася до чогось у далині.

«Так, саме так. Швидше, ніж сподіваєшся, будеш мати колізей замість Страхівського стадіону»

«А це не сова?»

«Чи пугач? Або сич якийсь».

«Або сич… Вже облиш це, прошу тебе».

«Що?»

«Моравську мову. Вже геть зморавився».

«Ага. Ну, так. Мені варто зважати на це. Як я нап’юся, то у мене знижений мовний імунітет. Це як нежить, цю також підхоплю після похмілля… Тобто, з бодуна… Бодун, бодун, вітер. Бодун завіває з відкритого вікна».

«Як так?»

«Спробую прополоскати».

Вона задивилася на площу, освітлену мусяцем, на бліду тінь Святого пагорбу, який там бовванів серед зоряного неба. «Але, взагалі, тут гарно,− сказала вона. − Зачекай, стій там, де стоїш».

«Що?»

«Секунду». Певний час вона шукала у сумці мобільний, потім нарешті дістала його та спрямувала об’єктив на нього.

«Не фоткай це,»− пробурмотів він.

«А нє, чекай, ти мені поворухнувся. Це б треба було штатив». Вона роздивилася довкола, чим можна було б замінити штатив, і, врешті, обперла мобільний збоку, на знак про заборону паркування. «Ну, будь добрим, ступи крок назад, як стояв перед тим».

Раптом його охопила жахлива нетерплячка. «Тобі треба все фоткати?» Власне, це була не нетерплячка, а гнів, мав лютий гнів, що вона, здавалося, тим мобільним хотіла весь цей пейзаж, той місяць та нічне місто якось вкрасти абощо.

Він навмисно повернувся і ухилився від неї.

«Зачекай,»− сказала вона.

«Я тобі кажу, не фоткай це,»− повторив він.

«Що таке?»− запитала вона.

«Не можеш це запам’ятати? Просто пам’ятай про це».

«У мене погана пам’ять».

«Неправда, це відмовка. Якесь перестраховування. Всі все фоткають, аби лише б не доводилося насправді ручатися власним словом та пам’яттю».

Вона наїжачилась. «То я перестраховуюсь?»

«Я такого не казав».

«Тож сказав».

«Сказав, але не це було головною думкою. Так що не наїжачуйся одразу».

«Я вже навіть фотографувати нічого не хочу».

Вона кинула мобільний у сумочку та рушила вулицею. Вона мовчки йшла на відстані перед ним, а її кроки докірливо відлунювали від бруківки спекотної літньої ночі.

«Все одно, не розумію,»− сказала вона за хвилину. − Чому ти повинен бути таким грубим, коли я просто хотіла сфоткати гарну картинку. Дотепер це був гарний вечір».

Він також певний час підживлював ніч відлунням кроків.

«То мені треба мовчати, якщо я цього зараз не хочу?»

Вона швидко зупинилася та обернулась: «Ти можеш хоча б говорити нормально, коли ми сваримось?»

У саду за різнобарвною полущеною стіною затято цвірчала якась комаха, цілком можливо, це були італійські цикади або цвіркуни з якихось ще гірших часів.

Коли вони прийшли до пансіонату, він сказав: «Пробач, я просто злякався, що ти там не зі мною».

Вона сумно усміхнулася, і він раптом усвідомив, що вона могла б відповісти: «Але з ким я там мала бути? Власне, хто ти?»

 

 

 

 

Вратіслав Кадлец

Межа лісу

 

Ну, і ось цей от Їржі Буржень, письменник, оповідання якого щоразу закінчувалися смертю, Їржі Буржень, який ненавидів, коли люди не зачиняли за собою двері, Їржі Буржень, який завжди думав протилежне тому, що справді відчував, аби випадково не зійти до однобічності, ось цей Їржі Буржень зараз лежав на лікарняному ліжку та блював собі у долоню.

Вже багато років він грав подумки у таку гру: коли справді чомусь радів, намагався хоча б кілька секунд думати про щось невеселе, наприклад, про голокост або про стоматолога, і навпаки, коли йому було сумно, до прикладу, коли у нього хтось помирав, що останнім часом траплялося доволі часто, він намагався згадати якийсь жарт, лише так, попрактикуватися, аби контролювати ситуацію.

Зараз йому це не дуже вдавалося. Йому було дуже зле, думки не докучали і, по суті, він лише сподівався, що все це швидко закінчиться. Було б краще, якби це закінчилось добре, якби він з цього всього ще виліз та міг піти знову додому, найкраще, до своїх, але, загалом, у нього складалося враження, що він готовий і до смерті.

В останні дні він вже декілька разів згадував, як перед сорока роками вперше читав «Космічну одіссею», і 2001 рік здавався йому далеким майбутнім – а рік 2015 – справжньою науковою фантастикою. Власне, тоді він зовсім не сумнівався, що замість цього вісімдесятирічного браку, він матиме сьогодні гарне роботизоване тіло, яке його такими обмеженнями, як блювання, не завдаватиме клопотів. Однак, навіть під враженням від цієї ідеї, він жодним чином не клопотався про життєвий режим.

Коли помалу почав затихати сильний наплив нудоти і поруч із бажанням швидкого кінця звільнилося місце для інших думок, Їржі Буржень помітив відчинені двері до коридору, і його одразу охопила лють.

Все своє життя він ненавидів відчинені двері, особливо, коли він був у ліжку – вже не кажучи про те, коли він був у ліжку з повними долонями блювотиння.

«Чому ви не зачиняєте ці двері? Це так, наче б ви мені не зашили живіт! Наче б залишили мене тут лежати із незашитим, розпатраним черевом, було б те саме!»

Так він сформулював собі це подумки та втішено чекав, доки кине це медсестрам або лікареві в обличчя – але зараз він радів з того, що може прошипіти бодай так, щоб вони зрозуміли, що він хоче води.

Одного разу він навіть розлучився через незачинені двері – принаймні так, зі значною порцією уїдливості, розповідала його колишня дружина, а часом, і він сам, коли був у доброму гуморі. Вони одружилися ще в університеті, з великої та безсмертної любові і ще трохи через відвідини у гуртожитку. Він навчався на лісознавчому факультеті, вона – на агрономічному, тож здавалося, що вони гарно доповнюватимуть одне одного. Зважаючи на те, що все це коротке подружнє життя тут згадується лише через його кінець, ви, певно, зрозуміли, що великого щастя з того не було.

Жити разом вони почали аж за декілька років після закінчення навчання і, оскільки у них не було власного житла, вони переїхали до батьків Власти. Точніше, до колишньої дитячої кімнати Власти, яка, однак, під час її навчання у Брні, стала суверенною територією кота Помнєнки.

Трикутник, що виник, доповнений, звичайно, присутністю батьків Власти у сусідніх кімнатах, породив численні суперечки, у яких Власта, на диво, не ставала на бік чоловіка.

«Він так звик,»− сказала вона.

«Ну, так відвикне,»− сказав він.

Власті це здалося грубим та не вартим уваги. Їржі ж у її реакції бачив лише прислуговування своїй родині, яка хазяйновито претендувала на залишки його приватності.

«Зрозумій, Їржі, він ходив сюди спати п’ять років».

Їржі це розумів, але присутність кота у ліжку для нього була наче запереченням усіх своїх принципів. Можливо, у інший час та у іншому місці йому було б байдуже на це, але тут це була боротьба за позицію. Що ще йому відстоювати, як не власне ліжко? Коли й не факт, що це ліжко – взагалі його? Особливо, коли присутність кота у спальні передбачала відчинені двері – інакше Помнєнка мав звичку стрибати на дверну ручку та будити своїх сусідів у ліжку за будь-якої нічної пори. Іржі з відчиненими дверима не засинав. У нього було враження, наче через ті двері до його ліжка лізе цілий світ.  «Спати з відчиненими дверима – це наче спати з розплющеними очима,»− також казав він.

Увечері він зачиняв двері.

Власта їх, зазвичай, відчиняла.

Далі часто починалася сварка, поведінка обопільно здавалася їм надзвичайно нетактовною. Замкнені двері ставали проєкційною платформою для всіх наступних суперечок та образ.

«Мудріші поступаються,»− заявила Власта.

«Саме тому світом керують дурні,»− парирував Їржі.

Їй здавалося: якби він справді її любив, то би підлаштувався під неї.

Він був переконаний, що любов без принципів є лицемірством.

Власта засинала швидше. Потім у пітьмі Їржі часто вставав та знову зачиняв двері. Помнєнку це, бувало, відштовхувало, бувало, – ні.

Одного разу серед ночі знову почулися удари, Власта прокинулася та хотіла встати. Їржі вхопив її за зап’ястя.

«Ай, пусти, це боляче.»

«Не йди туди.»

«Бляха, пусти мене, він подряпає двері.»

«Ляж на ліжко!»

«Ти не будеш мною командувати!»

«То краще нехай тобою командує кіт?!»

У супровідній, особливо негарній сварці Їржі, між іншим, дізнався, що хто не любить тварин, той не любить людей. Пізніше, коли він у спокої думав про це, йому довелося визнати, що щось у цьому є – власне, більше він любив дерева. Однак тієї ночі для нього це було, насамперед, виявом типової демагогії – і він також одразу кинув це Власті у обличчя: «Ну, так, це типова демагогія! А якщо я не люблю морозиво, то ненавиджу свинину, так?!»

Батько Власти, хороший чоловік та простак, після війни завзято, мало не вперто, будував світле майбутнє та об’єднані сільськогосподарські кооперативи, а його донька-агрономка була поки рішуче налаштована йти його стопами. Їржі вже починав тверезіти щодо цього. Був початок шістдесятих років, між котячими ударами у двері лунав відгомін майбутніх вибухів на рівнині Летни та на подружньому ложі, ніби цієї миті впав отруйний уламок пам’ятника Сталіна.

«Ви б радо націоналізували мені й це ліжко!− кричав Їржі. − Але є чіткі межі, які я не дам зруйнувати!» Він вже й сам чітко не розумів, чи це жарт, чи він справді так вважає.

«Ти – егоїст, ти думаєш лише про себе. А тобі не спадало на думку, що буде із нашими дітьми, перед ними також зачиниш двері?»− запитала Власта – вже давно в сльозах.

Він відповів щось мерзенне, щось, що у свою історію пізніше ніколи не вводив, тим не менш з того, все ж, випливло, що дітей він не хоче. «Точно не з тобою,»− заявив він. І не з котом, спало йому на думку, але такого він не сказав, бо цього разу йому не хотілося полегшувати ситуацію.

Упродовж вже дещо затягнутого та мало інвенційного обміну словами він спакував валізу. Зупинився біля дверей, трішки подумав, але потім залишив їх відчиненими – і пішов.

Він потім завжди розповідав, що йшов просто до потягу, але насправді він всю ніч тинявся містом та чекав на якесь знамення – у нього було не таке подружжя, яке мало би бути – яке дало би йому можливість повернутися.

Кінцівка настала через сім з половиною місяців у подобі його сина.

Важко сказати, чому всі – або майже всі – його оповідання закінчувалися смертю. Можливо, у цьому полягала якась потреба контролю, якого він тоді не мав. Десь глибоко у душі він не міг допустити, аби його герої жили далі, без нього, поза його текстами.

Або йому просто бракувало фантазії, так принаймні казав він сам.

З іншого боку, Їржі у своїх оповіданнях ніколи не присвячував багато простору  вмиранню. Смерть він використовував так само, як пунктуацію. Він вже декілька разів про це думав, коли тепер лежав на смертному ліжку – принаймні він подумки так його називав, а інколи, коли йому подумки вдавалося жартувати, то це було «смертне ліжечко». Йому спало на думку, що він мав би ще щось написати про вмирання, от тільки за останні майже двадцять років він не написав нічого пристойного, а то ще було за юрського періоду.

Так він сидів там із блювотинням у долонях та казав собі, що їжа з нього останнім часом виходить краще, ніж слова – шкода лише, що тим самим шляхом. Він записав собі це у список жартів, які він вже, мабуть, не зможе розповісти тій красивій молодій медсестричці, яка саме бігла по відро та ганчірку, похмуро глянув на відчинені, так безсовісно відчинені двері та побачив, як коридором пройшла його остання велика любов із букетом квітів.

Злякано, наче школяр, якого впіймали із сигаретою, він роздивлявся, куди б сховати вміст долонь.

Це ради Ренати він у шістдесят кинув палити. Вона була майже на двадцять років молодшою, читала його оповідання, сміялася з його жартів та зачиняла за собою двері. Зачиняла двері, доїдала їжу, у кінотеатрі завжди залишалася сидіти до кінця титрів, а з сидіння завжди вставала, вже коли потяг прибув на станцію.

Декілька разів з цієї причини вони проїжджали, коли їздили кудись до лісу. Вони в той час часто їздили до лісу.

«Але якщо нам байдуже, то вийдемо на наступній,»− говорив він, коли бачив, як її це засмутило; вона довго вдягала пальто, а біля дверей згадала, що на сидінні залишила книжку – а провідник саме був у першому вагоні.

Мотоцикл з прицепом малював округлі контури пагорбів, лугів та лісів, а довкола пропливали мальовничі села. Тоді, в середині 1990-х, на обрії ще не майоріли сірі завіси шумових бар’єрів.

Рената їхала по гриби, Їржі, загалом, до лісу, де він у 60-х роках після університету починав. Про те, куди йому варто поїхати у свою першу довгу подорож після виходу на пенсію він, насправді, не дуже замислювався. Буки. Він хотів знову побачити ті буки. Грибів під ними небагато, але можна піти трішки далі.

Вони йшли вузькою сірою асфальтованою дорогою від колії до лісу, криві яблуні червоніли малими солодкими яблучками, і Їржі думав про свободу та про смерть – врешті, про що ще думати на порозі  пенсії?

«Є, ябка,»− сказала Рената та почала заповнювати фруктами кошик для грибів.

Їржі був нетерплячим, звідси ще було далеко йти, а він не встиг відкинути план, який собі склав на сьогодні.

«Тобі буде важко, а ще треба йти, залиш собі місце на печериці».

«Чому їх ніхто не збирає?− запитала Рената та потягнулася до гілки над ровом. − Боже, скільки їх тут гниє. Як шкода».

Він переконав її, що пів корзини вистачить. Вони йшли угору лісовою стежкою, хвойні дерева чергувалися із дубами та грабами, їли яблука, і Їржі нарешті вдалося зосередитися на дійсності. Він щасливо вдихав вересневе повітря та хрумкотів.

Однак його дратувало, що Рената весь час зупиняється та збирає гриби. Вона бачила їх всюди.

«Адже ми ж на гриби, так?»− сказала вона.

Він найбільше хотів до буків. Думав, що збирати будуть потім. Вони дійшли до роздоріжжя. Він рішуче повернув ліворуч, але не був впевнений. Цим шляхом він йшов, певно, лише одного разу, а це було п’ятнадцять років тому.

«Якби я міг обирати, я б хотів, аби мене поховали під дубом,»− заявив він.

Рената поклала у корзину чергового моховика та здивовано на нього подивилась. Він усміхнувся. Вона також усміхнулась.

«Чому б і ні, скажіть. Я б хотіла, аби у мене на труні росли гриби».

Він хотів би померти у лісі. Принаймні тоді, коли ще не блював у долоню, він думав про те, що, якби йому справді ставало гірше, він би пішов до лісу, взяв би якісь ліки та залишився б лежати десь під деревом.

Він любив спати просто неба. У лісі двері були йому непотрібні. Він би точно знайшов собі спокійне місце, де б його ніхто не шукав.

Якась японка 2011 року випила багато ліків та чотири години лежала мертва у лісі. Потім її знайшли та знову оживили. Але цього, звісно, він тоді не знав.

Він також не знав, що одного разу Рената прийде до лікарняної палати та, хвилину вагаючись, попрямує до пацієнта на ліжку навпроти. Якийсь пан Кольчава, якщо не помиляюся.

«Я вас знаю,»− заявив тоді пан Кольчава, коли Їржі привезли кілька днів тому до палати. − Ви працювали у нас на фабриці зварювальником – Вімр, так?»

Кольчава. Гарне лісове ім’я. Інакше б від цієї лісової смерті багато не залишилося.

Можливо, ми могли б більше поговорити про пана Вімра, смерть зварювальників не так добре описана, як смерть письменників. Але яким чином Їржі Буржень був письменником? Він опублікував дві збірки оповідань та один роман. Він посадив дерева і зрубав ще більше. Він був радше лісником. Лісником, оповідання якого закінчувалися смертю.

Про нормалізацію будь-чого, звичайно, мова не йшла, але у ретроспективі важко сказати, чи не було це більше виправданням. Межа між молодими надіями та старіючим забуттям іноді так губиться у хащах, що людина навіть не помічає, коли перетинає її.

Під буками нічого не росте, звідти все добре видно. Довкола золоте листя. Точніше, мідне. Але дуби він також любив. І груші. Берези. Всі дерева. Лише срібні смереки не дуже.

Однак він взагалі не любив швидкі зміни, йому було б важко звикнути, наприклад, до евкаліпту.

Це Власта звикала легко. Вона разюче нагадувала персонажку з роману, який Їржі мало не всі 1980-ті роки ховав у шухляді. Він також був про перетин кордонів. Головна героїня все ж в Австралії ніколи не побувала, адже книга закінчилася у Їржиному стилі.

Було дивно, коли до нього після революції приїхав його дорослий син, якого він поховав у романі – поховав його та мрію, до цієї ясної та чистої кінцівки він вже звик. Карл – Чарлі – ці п’ятидесятисторінкові «Нариси» не прочитав навіть після видання, тому що він емігрував семилітнім та вчився читати вже англійською.

Він не попередив, що приїде, і Їржі спершу взагалі не зрозумів, хто стоїть перед дверима. Але потім він зрадів, зрозуміло, хоча йому було трохи ніяково. Їржі тоді у сорок п’ять думав, що життя лише починається. До нього повернувся син, він видав роман, на який покладав величезні сподівання, закохався у красиву редакторку, яка співала дифірамби його роману… і, звичайно, впав режим.

Але великий роман у тому переполоху 1990-го року пропав, Чарлі повернувся до Мельборна та з’являвся лише декілька разів проїздом, раз у декілька років.

Лише красива редакторка Рената залишилась у Їржі – та ідея великого роману, цього разу вже справді, цього разу Їржі нарешті дасть свіжого повітря та поштовху чеській літературі. Але так само, як в одне ціле не сполучалися його життя та життя редакторки – вони жили окремо і разом ходили у театр, до лісу та у ліжко – так і роман весь час подрібнювався на фрагменти, які відмовлялися сполучатись.

Він писав його вже шість років. Йому чогось бракувало, йому щось не вдалося вхопити…

Гаразд, я можу про це розповісти – він йшов не по гриби, він не йшов навіть за тими буками: він прийшов за тим відрізком дороги там над Смейкалкою, де луг так своєрідно переплітався із лісом. Він прийшов його згадати, адже тут колись, декілька років тому, народився початок роману «Межа лісу».

«У тебе мала би бути у рюкзаку ще сумка,» − сказала редакторка. Вона тримала у руці моховик та намагалася запхати його ніжку у переповнений кошик.

«Я тобі казав, щоб ти не брала стільки яблук». Він невпевнено зазирнув у хмарне небо і зняв рюкзак. До цього часу вони б уже мали бути у колибі, певно, кудись не туди повернули.

Він витягну сумку та обережно пересипав у неї гриби. Поміж яблук чорніла жменя розчавленої ожини.

«Може, краще покласти ці яблука у рюкзак,»− сказала Рената.

Їржі витер ожину з одного яблука. «Ти повинна обрати, що хочеш збирати».

«Чому?»

«Не знаю. Просто у іншому випадку з усього цього вийде каша».

Він тримав на долоні цю чорну кашу та дивився на неї, наче  бачив у ній передвістя того дня у лікарні через двадцять років. Він пальцем витягнув декілька голочок та засунув у рот пів жмені розчавлених ожин. Запропонував Ренаті. Вона засміялася та злизала залишки.

За наступною половиною кошика з грибами вони дійшли до широкої лісової стежки. Ще не сутеніло, але важкі хмари вже напилися ночі. Їржі раптом усе здалося сп’янілим, потовченим; він знав, що вони мали би повернутися вниз у село, аби встигнути на потяг, але йому потрібно було зрозуміти, йому потрібно було побачити цю нечітку, сльотаву межу лісу, щоб зрозуміти, наскільки вона незрозуміла, дерево за деревом, камінь за каменем.

Вони зупинились.

«Вже п’ята, чи не так?»− сказала Рената.

Він подивився на годинник. Так. Шість хвилин по п’ятій. «Туди донизу нам треба зійти прямо до Смейкалки».

«Так сюди до тих буків ми дійдемо пізніше, все одно литиме, ні?» Він вагався. Потім він повернувся до Ренати, мало не благально.

«Там ще трішки треба пройти. До тієї межі лісу. Там у мене з’явилася та ідея. Мені потрібно це побачити».

І Рената кивнула. Вона знала. Вони стільки разів про це говорили. Його письменництво було священним.

Так вони йшли лісом, він тягнув її догори на пагорб, тягнув її під фатально сп’янілими хмарами, дібровою та смереками, вони пройшли буки, високі та сірі, з їхнім мідним листям та чіткими межами, з тими чіткими межами «Нарисів», які він вирішив залишити позаду, побити, він тягнув її схилами та через струмки, терен та мряку, наче від цього залежало майбутнє чеської – ні, світової! – світової літератури. Рената вже навіть не збирала гриби, вона залишила підосичники напризволяще лісовій тиші, там десь попереду чекала міфічна межа лісу…

Так і було написано: якщо підеш від лугу до лісу, межа попереду тебе ухиляється – ще той дерен та ті кущі, і та низька береза належать лугу, і луг не хоче їх віддавати. Луг завжди трохи більший, коли ви йдете з лугу, ніж коли виходите з лісу. Якщо виходиш із лісу, то межа сповзає з легкого схилу і раптом кущ шипшини, дика яблуня, смуга топтаної трави, молоді ялини, будяки – все це належить лісу, все ще, все ще лісу. Чим пильніше вдивляєшся, чим детальніше, тим далі є та межа. А якби ви, може, роздивлялися голочку та голочкою, стебло за стеблом уздовж шляху, то лісу належав би і весь луг.

Мряка повільно, без дощового дзвону, перетворилася на дощ, а потім раптом вони опинилися над селом біля потворного нового будинку з великим гаражем та срібними ялинами, а Їржі Буржень нещасно дивився угору до лісу.

«Певно, нам варто було зійти ось там, біля того сіннику, − покрутив він головою. − Але ми завжди можемо сюди повернутися». Ніч відпустила хмари.

«Я не розумію. Адже я бував вже тут».

«Знайдеш це наступного разу».

Правда полягала у тому, що він пройшов тими місцями – наскільки можливо пройти одним місцем двічі, – він пройшов ними, та не впізнав їх. Не впізнав.

Він не хотів, аби «Межа лісу» знову закінчилася смертю, це здалося йому занадто легким – але «Межа лісу» не хотіла закінчуватися без крапки, вона подрібнювалася та тягнулася далі й далі, аж до тієї лікарняної палати, де лежав пан Кольчава та розгублено дивився на Ренату.

Рената дивилася на нього, на кістлявого, коротко стриженого старого.

«Я спершу тебе не впізнала, Їржі,»− хотіла сказати вона.

Увійшла медсестра із мийкою та ганчіркою, попрямувала до Їржі.

«Так, покажіть, пане Буржень, що ви тут нам знову наробили?»

Якби він міг, Їржі за таке речення дав би їй ляпаса.

Рената повернулася від пана Кольчави, у її очах був страх.

Вона підскочила до сестри та почала їй допомагати, витирати блювотиння. «Їржі, пробач, Їржі,»− шепотіла вона тихо, і Їржі з гніву занурився у страшний смуток; йому вже не хотілося ховати цю блювоту, він би краще у ній втопився.

Їй зараз було стільки, скільки йому тоді у лісі. Вони ніколи не мешкали разом і ніколи, власне, й не розходилися. Просто якось відокремились. Осіли.

Певні клітини людського тіла, кажуть, можуть жити ще сімнадцять днів після смерті.

Він подивився на двері. Вони досі були відчинені. Потім на Ренату.

Вони не бачилися два місяці. Це багато?

Їй це досі дуже пасувало.

Він щось прошипів. Це мало бути: «У тебе нова зачіска».

«Що там?− запитала вона. −Хочеш води? У тебе спрага?»

Потім вони довго сиділи.

Вона розповідала про нові книги.

Принесла апельсин.

«Дещо банально, правда?»− сказала вона винувато.

Тоді виріж це, хотів сказати він. Хоча б усміхнувся.

Вона дала йому одну дольку.

Він закашлявся. Закашлявся і потім ще хвилину жив, а так би все могло закінчитися, подумав він.

Врешті, Рената встала, викинула цедру апельсина, поцілувала його у чоло, усміхнулася, вийшла до коридору та зачинила за собою двері.

Але Їржі Буржень раптом відчув шалене бажання, аби двері залишилися відчиненими.

 

 

З чеської переклала Яна Коник, редагувала Оксана Думанська.

 

Переклад здійснено за підтримки Чеського центру в Києві

Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ.

Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. 

Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.