Брно, 2019

 

Стор. 65-76

Із цього складаються спогади

(Memories are made of this)

 

Мені вдалось виїхати з Брна, хоча я і затримався у заторі. Я залишив позаду виробничі цехи, склади і торгові центри у передмісті, та дозволив широким смугам автомагістралей повести себе у напрямку півдня. Я їхав швидко, швидше, ніж дозволено, авто на обгонах ковтало білі смуги, наче у якійсь комп’ютерній грі і довкола пропливали поля після жнив. Я відчинив бардачок із розкиданими компакт-дисками, який, зазвичай, заїдав в одному місці, та виловив якусь збірку Джонні Кеша. Засунув компакт-диск у програвач та об’їхав наступну вантажівку із кольоровими автомобільними каркасами. З тих пір, як побудували цю дорогу, до бабусі та дідуся із Погоржеліц було менше, ніж пів години.

Кінець літа проходив у якійсь нервовій тривозі та тривожній нервовості. Ніна на початку літа поїхала до Барі, ми контактували лише онлайн. Ввечері я ходив до редакції та вмикав комп’ютер тоді, коли там вже нікого не було, розбирався із тими декількома робочими імейлами, які влітку приходили щодня, а потім відкривав синє віконце Скайпу. Хтозна чому, ми тоді майже не телефонували одне одному, лише списувались. Інколи я б радше залишився вдома та займався чимось іншим, чи написав Ніні справжнього листа, але, замість цього, ми чатились і чатились. Це було дрібницею. За декілька десятків хвилин я, зазвичай, усвідомлював, що діалог втрачає сенс і все це дещо нагадує гру на шарманці: простенька мелодія була присутня, але про якусь гармонію ми могли лише мріяти і все повторювалось занадто швидко, коли ми несамовито крутили ручку розмови. Тим не менш, ми не змогли зупинитись, ми писали і писали, немов хтось киркою копає землю та сподівається, що там буде та скриня.

Я мало не проїхав. В останню мить я знайшов вихід та одразу за наступними двома поворотами винирнуло це маленьке місто. Біла коробка видавництва ТОВ “Книги Моравії” (CPI Moravia Books) з правого боку була новою, але далі йшла вже добре відома картина: бензоколонка, довгий ряд сімейних будиночків, міст через річку Їглаву, медпункт, ратуша, пошта, базар та білий костел, перед яким я знову повернув.

Я припаркувався на парковці та витягнув ключ запалювання; старий Джонні Кеш із голосом, наче рашпіль, замовк на пів слові. Я вже звик, що, щойно я з’являюсь на вулиці, хтось зі мною вітається, але Бобінка вже добрих декілька років була мертвою – чи ж не я знайшов її тоді у тіні малини з мухами на язику? – а бабуся з дідусем все більше й більше часу проводили вдома. Раніше вони були мало не весь час надворі, вона доглядала за клумбами з квітами, а він турбувався про дерева та кроликів, але останнім часом отим двом стало гірше.

Врешті, вони почали замикатися вдома, про що я дізнався, коли вхопився за дверну ручку. Певно, вперше у житті мені довелось подзвонити до них у двері.

“Янку, ти знову виріс”, сплеснула руками бабуся, незважаючи на те, що я давно перестав рости, та обійняла мене. “От, ти вже вище дідуся!”.

За дверима із зернистим склом з’явилась продовгувата пляма, яка поступово заповнювала все більшу й більшу частину простору, поки старий чоловік наближався.

“Все було гаразд у дорозі?”, поцікавилась бабуся.

Але дідусь вже був біля нас. “Вітання!”, він протягнув до мене свою довгу руку, з якої колись вилетіло і декілька ляпасів, і після майже непомітного вагання, ми поцілувались у щоки. Раніше він би цього не зробив: але чим старішим він ставав, тим ніжнішим. Лише завдяки цьому поцілунку я зрозумів, що він сьогодні не голився, а раніше б такого не сталось. Ранкове гоління належало до незмінних ритуалів, створювало основу дня. Врешті, це був він, хто придбав до мого вісімнадцятиріччя мою першу електричну бритву та спорядив мене чіткими інструкціями, як нею користуватись – основа чоловічого гоління – там, біля кадика, він витягував шию перед дзеркалом, як птах, щоб показати мені, як все це у чоловічому світі правильно робиться.

“Йди до кімнати, просто заходь”, підштовхувала мене бабуся. “Я така рада, що ти тут. Зробити тобі чаю?”

“Ми сьогодні ще не пили кави, Їто”, нагадав дідусь.

“Може, краще будеш з нами каву?”, звернулась вона до мене. “У мене до неї є і гостинці…”

Їм обом вже було важко ходити. Бабуся почовгала до кухні, а дідусь попрямував до старого коричневого крісла у вітальні. Впав у нього, схудлий, і, щойно ми обмінялися кількома словами, які кажуть люди одне одному під час привітання, він почав вибачатись, що, власне, нема про що говорити: нікуди не ходить, нічого нового у його житті не стається і навіщо повторювати те, що він чув по телевізору. Це казав він, який пів життя провів за катедрою, викладаючи навчальний матеріал, і який раніше любив пристрасно поговорити про політику, коли про це заходила мова, так, що це бувало виснажливо. Якщо годування кроликів, гоління та сніданок створювали основу дня, то звуки телевізійних новин оголошували настання вечора, замість благовісту, яким ще керувався його батько. Дідусь, звісно, телевізор не дивився, він з телевізором вів дискусії. Власне, ще доволі недавно, згадав я собі, на відполірованих конвеєрних стрічках того нового видавництва їхав “Mein Kampf” і він проти цього організував петицію, наче намагався зупинити наступ Гітлера принаймні цього разу, бо у часи війни він був ще хлопчиком.

“Янку, ти не допоможеш мені це донести?”, заглянула бабуся у двері.

Я провів її до невеликої кухні, де на пластиковій таці вже стояли золоті чашки із щойно завареною кавою та три профітролі. “У мене вже дуже трусяться руки”, вибачилась вона та посміхнулась так, що у мене виникла потреба покласти руку на її вже рідше волосся з відрослим корінням. Тут, у цій тісній кухні вона завжди переробляла плоди з садочку і я, малим, все це поїдав.

“Сподіваюсь, ви із дідусем ще не про все поговорили,” сказала вона, коли ми повернулись до кімнати.

“Ми майже ні про що не говорили”. Власне, це мав бути я, хто б розповідав їм про світ, із якого приходить, коли вони з дому майже нікуди не виходять. Але я ніколи не був мастаком розповідати історії.

“Певно, ти маєш якусь нову дівку,” підморгнула вона до мене. “Покажеш її нам колись?”

Більшість моєї уваги була прикута до високого гібіскусу у великому вазоні з квітами завбільшки з кулак. Із року в рік біля цього вікна, яке виходить на південь, він ріс, розростався від кінця травня до середини жовтня, і протягом сезону повинен був змінити понад сотню тих червоних п’ятипелюсткових квітів, які з’являються щоранку як подарунки ночі. Мені завжди здавалося, що цей гібіскус є ще одним членом родини, ті великі мископодібні квіти наче підслуховували, що відбувається довкола, але в той же час вони самі щось вимовляли, принаймні, їхній аромат, коли панувала тиша, післяобідня сієста, яку тут шанували, так, саме тоді вони вимовляли аромат, своїм ароматом, я тут.

“Якщо цікаво, я вам покажу її фото”, сказав я та витягнув із рюкзака дзеркалку, яку прихопив із собою, аби сфотографувати їх.

“Це там всередині?” запитала бабуся. Вона вдягнула окуляри, щоб побачити дисплей, а потім сказала: “Тут, Янку, така красуня! Таку ти повинен нам показати вживу щонайшвидше, якщо вона справді твоя, і ти просто не позичив манекен”.

“Прошу тебе, залиш оцінювання на спеціаліста,” потягнувся дідусь за пристроєм. “Білявка, кажеш?”

“А в тебе немає фото, де ви вдвох?” цікавилась бабуся, яка у таких ситуаціях завжди оживала. “Ти такий Талос, а вона виглядає такою блідою, ви пасуєте одне одному. Як та шведка з Марчелло Мастроянні, знаєш, кого маю на увазі.”

“Ти права, бабусю, вона справді трішки така Аніта Екберг. А знаєш, що зараз смішно? Що ми справді домовились про наступне побачення у Римі.”

“Ти чув, діду?” вигукнула бабуся. “Твій онук їде на побачення до Риму!”

“Як це, до Риму?” здивувався він. “Хлопче, я розумію, що за красивою жінкою можна й на край світу, але чи не є Рим трішки задалеко?”

“Ну, Ніна зараз у південній Італії доглядає за дітьми, тому я подумав, що поїду до неї назустріч.”

“Це справді романтично,” сказала бабуся, м’яко промовляючи передостанні склад.

Я сподівався, що вони вже у достатньо хорошому гуморі, аби я розповів їм план, з яким приїхав.

Я хотів взяти їх із собою до Палави. До Палави, куди упродовж усіх тих канікул, які я тут провів, вони брали мене з собою. Ми або проходили її і я, ще малий, шукав місця, де пірчаста ковила колихалась, наче море, або ми вирушали на велосипедах лише донизу до Мушова, де дідусь вчив мене плавати, кидав мені у воду тенісний м’яч, як собаці, а потім винагороджував мене смаженими лангошами та жовтим лимонадом “Комбайнерка”, у якому топилися оси.

Перш ніж я встиг будь-що сказати, бабуся протягнула карти. Ми грали, скільки я себе пам’ятаю, здебільшого, лише у реммі до десятки, поки воно ще існувало. Дідо впевнено робив ставку, швидко пояснивши, що він не втратить багато, але бабуся найбільше тішилась, коли вона перемагала у стилі, тримаючи карти між пальцями в кілька рядів і залишаючи собі всі ходи, або коли знаменито закривала з руки, або, навпаки, не могла розрахуватись.

Я протягнув руку до пошарпаної коробочки, аби перетасувати карти, але у той же час сказав: “А чому б нам краще не поїхати на Палаву?”. Окрім рідкісних візитів до лікарні, вони вже нікуди не їздили і їхати не хотіли.

Вони глянули один на одного і дідусь сказав: “На Палаву? Ти ж знаєш, що нам важко ходити”.

“Вам і не треба ходити, ми б лише проїхались”.

“Янку, давай краще залишимося тут,” сказала бабуся. “Коли я вийшла за ріг за цими профітролями, дув вітер і дідо міг би застудитись. Ми такі раді, що ти приїхав до нас, тому давай краще посидимо у спокої.”

“У мене не кабріолет, бабусю. В авто дідо, все ж, не застудиться”.

Вони знову глянули один на одного і дідусь сказав: “Дарма витратиш бензин”.

“Дарма, так?” розізлився я не на жарт. “Я хочу взяти вас із собою на Палаву, зрозуміло? Ви пам’ятаєте, як ми їздили туди влітку? Коли ви ще туди потрапите?”.

На мить стало тихо, наче вони справді занурились у спогади і дідо сказав: “Як би ми цього не пам’ятали? І тих шкільних поїздок, коли я був там під час свого навчання”.  А потім він додав щось, що вселило мені надію, бо у ньому озвався географ: “Звідти можна побачити віденську плиту як на долоні”.

Бабуся дивилась у вікно, наче не хотіла втручатися у цю розмову, але дідо сказав: “Що скажеш, Їто, влаштуємо собі ще одну поїздку?”. Раптом це прозвучало майже благально.

Я ще доїдав свій профетроль, коли із ванної кімнати почулося жужання електронної бритви дідуся. Він знову витягував шию, наче птах, щоб натягнути шкіру на підборідді і щоб коротка тверда сива щетина потрапила під леза. Коли двері до ванної кімнати відчинились, у передпокої відчувся запах одеколону і старий чоловік там певний час рухався, наче медуза, яка випустила довкола себе хмару чорнила. Він зробив три кроки до дзеркала, витягнув із задньої кишені штанів плаский гребінь та причесав своє біле волосся. Він робив так щоразу, коли виходив з дому, навіть якщо просто із пакетом сміття, або щоб зарізати кролика. Десь там всередині у ньому все ще жив той високий стрункий мужчина з красивими рисами, який відчуває, що подобається в учительській та звичний до того, аби задавати тон.

“Ти не знаєш, де мій помаранчевий жилет, який ти мені сплела?” покликав він бабцю біля відкритої шафи, де був виключно його одяг.

“Той навіть у труні буде контролювати, чи краватка лежить не криво…” зиркнула вона на мене, перш ніж змогла знайти потрібну йому річ. Потім вона сама вдягнула спідницю та колготи і почала шукати якісь черевики, у які б вліз її викривлений палець.

Обережно та за допомогою відшліфованого перила ми спустились по сходах будинку. Я обійшов авто, аби допомогти бабусі на задньому сидінні, а дідо у цей час заліз на переднє.

Здалося, що у своєму житті вони бачили лише другий бік Погоржеліц. “Скільки того виросло,” сказав дідо з поглядом, прикутим до якогось виробничого цеху та складів, наче опинився у місті, де не був п’ять років.

“А тут я їздила на велосипеді на навчання до Власатіце,” показувала бабуся на сусідню дорогу, яка простягнулася вздовж фазанного заповідника. Доки дідо викладав у другому класі, бабця, зазвичай, мала своїх першокласників, яких вона вчила читати та писати. В останні роки свого вчителювання, вона завжди була у якихось навколишніх селах, де заміняла молодих вчительок, які вагітніли, щойно розклавши кольорову крейду, а вона потім замість них вчила дітей форм літер: П – літера на п’ятому місяці, а Д – у тому дев’ятому.

Ми проїхали довгу дамбу між Мушовським та В’єстоніцьким водосховищами і потім повернули з головної дороги догори на Перну, поміж виноградників. Був початок жовтня, виноград саме дозрівав і з кущів лунали звукові відлякувачі, це виглядало так, наче ми опинилися на місці битви. Я сповільнився, аби озирнутись довкола.

“Твердий вапняк мезозою лежить тут на набагато молодших скелях з Третинного періоду”, сказав дідо.

“Янку, тут так гарно,” сказала бабуся, якій було байдуже на мезозойський вапняк.

Дідусь вірив у сталість тектонічних плит, принципів та поглядів, а вона розуміла короткочасність: квіти у саду та першокласники із сіл навчили її, що найгарніші речі бувають, зазвичай, тими найкрихкішими.

“Ти б не міг десь тут зупинитись?” попросив дідо.

Я виїхав на дорогу з білим гравієм, яка вела кудись до виноградників. “Вийдемо на хвилину назовні?”

“Ти поки лише відкрий віконця,” сказав дідо та зробив ковток повітря, наче спершу йому було потрібно акліматизуватись. “Там прямо, певно, Палава”, сказав він, спрямувавши погляд на грона винограду. “Ходімо, Їто, підемо вдвох подивитись”.

Я обійшов авто, щоб відчинити їм дверцята та допомогти вийти з машини. Коли вони з труднощами випростались, дідусь подав бабусі руку, хоча підтримки потребував більше він. Вони трималися один за одного та разом докульгали до найближчого виноградника.

Оскільки виноград дідуся так не цікавив, його увага поширилась на ландшафт. Виноград тут доволі швидко падав донизу, а вдалині, наче луска, сяяло Новомлинське водосховище. Таким я пам’ятав дідуся ще з дитинства, як він стоїть десь на пагорбі та розглядає місцевість, напів кохаючись у цьому, а напів наче б планував рух своїх військових підрозділів. Знизу подув вітер та підняв сторчма його біле волосся, бабуся тісніше притиснулася до нього. Він простягнув руку та щось їй показував, певно, називаючи окремі села вдалині, певно, показував, яким шляхом йшла австрійська армія перед битвою біля Славкова, або просто про щось згадували. Я сперся на капот автівки та дивився на ці дві постаті, одну високу та худощаву, другу – меншу із зігнутою спиною – трішки якось гротескно, але дуже життєво.

Я згадав про дзеркалку на задньому сидінні. Однак, тієї ж миті мені спало на думку, що те, що є важливим – невидиме для очей. Найбільша проблема жахливо банальних премудростей у тому, що вони бувають правдивими; особливо у випадку Антуана де Сент-Екзюпері. Я пригадав, як одного разу, підлітком, я привіз до Погоржеліц “Південного поштового” і ми з дідусем про нього сперечались. Письменник-пілот – це було щось таке, що я розумів. Я також розумів письменників-авантюристів, які ловлять в Африці левів, воюють в Іспанії проти фашистів, а потім їдуть з американськими підрозділами звільняти Париж. Лише не дуже розумів його сина-письменника.

Вони ще трохи часу разом протистояли вітру на винограднику, а потім повернулись до авта. “Тепер я сяду зі своєю пані позаду,” сказав дідо. Зі своєю пані?

“То куди далі, панство?” повернувся я до них.

“Ну, колись, Янку, у нас був москвич, але не водій,” сказала бабуся.

“Тому давайте поїдемо далі до Павлова, а потім униз до водосховищ,” скерував дідусь. “І, якщо можеш, їдь помалу, Джоне”.

Я знову ввімкнув поворотники та намагався не розганятися вище двадцятки, хоча моя нога тягнулася до газу. Ми повільно проїхались Павловкою, а потім, через низку поворотів, ми спустились до дамби Новомлинського водосховища.

Раніше дідусь докладно б аналізував, чи правильно було тутешні заплавні ліси затопити, та згадав би затоплений Мушов, від якого залишився лише невеликий костел посеред вод. Але коли я зараз дивився на нього у дзеркало, його тонкі вуста були стулені і мені здалось, що в його очах якась гірка невідкладність.

По дорозі вздовж берегу було повно заплав. Ми доплентались до Дольні В’єстоніце і я чекав, що ж я дізнаюсь про Карла Абсолона та Йозефа Сейдла, які знайшли в’єстоніцьку Венеру. Але навіть тієї баби з палеоліту для дідуся вже наче не існувало, хоча про неї він розповідав на своїх уроках пів століття. Я припаркувався прямо на краю дамби, поміж В’єстоніцьким та Новомлинським водосховищами. Вже вечоріло і над поверхнею води кружляли тисячі птахів. Хто ще, крім дідуся, міг мені розповісти, що тут зимують птахи з півночі, гуси, качки, гоголі, ниркові качки та навіть гагароподібні. Я не знав, коли які птахи прилітають, а, головне, я їх не розрізняв, але, все ж, для них було ще надто рано; я впізнав лише чайок і, певно, крячків, які літали довкола водосховища. Просто посеред води стирчало декілька сухих дерев, останніх могіканів із тутешнього заплавного лісу, який зник під водою.

Деякі гілки були вкриті птахами, які злітали за невідомим знаком та знову сідали на сухий стовбур, наче він був намагніченим, а їхні серця були металевими, і вони завжди могли відлетіти від своєї бази лише на мить і з великим зусиллям.

“Боже,” прошепотів дідусь і я у дзеркалі помітив, як у нього заблистіли очі. “Боже мій,” повторив він і бабуся на сидінні поміж них знайшла його руку.

Я знову опустив віконця, гамір чайок став гучнішим і до авта залетів вітер. Над В’єстоніцьким водосховищем зліва від нас вже стрімглав сідало сонце та відбивалося від поверхні води так яскраво, що ледве можна було дивитись на це. Але Новомлинське водосховище праворуч те саме сонце вкрило теплою жовтизною, наче сонце вливало у горизонт теплий мед.

“Їто, ми це бачимо востаннє,” прошепотів дідусь.

“Не кажи так,” сказала бабуся не дуже переконливо.

Я не наважився обернутись, але дивився на них у рамці дзеркала на панелі управління – я також знаю, що вони трималися за руки та плакали. Низьке сонце, що падало через бічне вікно, все ще освітлювало її обличчя, у той час як його вже трохи загубилося у тіні під дахом машини. У ту мить я відчув, як сльози навертаються і в моїх очах. Перш ніж я виїхав до них із Брна, я подумав про діда і в останню мить поголився, аби зробити йому приємне, і тепер я міг відчути, як сіль сліз, які течуть моїми щоками, припікає дрібні ранки після гоління.

У дідуся теж так? Чи пекло нас однаково? Чи всіх чоловіків однаково пече, коли одразу після гоління вони плачуть?

Я тихенько увімкнув їм Джонні Кеша та вийшов з машини, щоб їх не турбувати. Я сперся на біле перило біля води та дивився на корчі у воді, як вони там внизу безглуздо борсаються. Отже, це існує, сказав я собі. Можна разом постаріти. Я по черзі дивився на перламутрову поверхню води, на різьблені гребені хвиль, на чорних птахів, на бліде небо та на те маленьке синє авто з базару, на задніх сидіннях якого була кульмінація якогось голлівудського фільму, який ніхто ніколи не побачить.

 

Візьміть один свіжий та ніжний поцілунок

Додайте одну вкрадену ніч блаженства

Одна дівчина, один хлопець, трішки печалі, трішки насолоди

Із цього складаються спогади

 

Один чоловік, одна дружина, одна любов на все життя

Із цього складаються спогади

 

Take one fresh and tender kiss

Add one stolen night of bliss

One girl, one boy, some grief, some joy

Memories are made of this

 

One man, one wife, one love for life

Memories are made of this

 

Стор. 89-90

 

Примітки автора

 

Мені здається, що писати сьогодні любовний роман – це, наче, створювати клаптикову ковдру: фасон та шви – мої, але я не впевнений у матеріалі, хоча я його і прожив. Я відчуваю, що кожне речення викликає у мене підозру, що я не переплів матеріал свого життя згідно з іншими любовними романами і, ще гірше, з піснями та рекламними роликами, з фільмами та серіалами, з вашими статусами у Facebook. Чому так багато глав названо на честь інших мистецьких творів? Бо, незважаючи на те, що я взявся за цю сумнівну справу, у постійній суперечці експресії та самокритики останнє слово повинно бути першим, так само, як остання гексаграма пророчої Китайської книги змін не закінчена, але майже завершена. Сьогодні написати любовний роман означає присягнути на справжність до болю схрещеними пальцями, врятувати дитину з ванночки, яку хтось виливає. Можна знову і знову вказувати на те, як любов, красу та правду дискредитували, як їх корумпували і як їхні шляхи розійшлися у різні куточки світу. Розумних жінок сьогодні більше не зображують, ось як далеко зайшла криза легітимності пізнього капіталізму. Але Сімона Вейль каже, що краса – це не що інше, як посилене відчуття реальності, а Вільям Барроуз у своєму останньому щоденнику перед самою смертю говорить про те, що любов – це найприродніші знеболюючі ліки, які існують. І саме цими постулатами хворих святих я керуюсь у письменництві: я пишу про речі, які здаються мені справжніми з різних причин, і мені не залишається нічого, окрім вірити, що це – не наївність, з якою людина народжується, а та наївність, до якої вона повертається пізніше, коли вже всі аргументи та вся критика вичерпані. Навіть якщо людина відцурається від усього, від чого можна відцуратись, все одно щось залишається. Ніхто не може розділити сам себе без залишку, і цей залишок варто запропонувати Армії порятунку, вітру або грифам.

 

З чеської переклала Яна Коник