Сильва Герцинія
Ніч дихає диким весняним казеїном, дощем, дихає своєю темрявою, ніч скрипуча, розсипана ніч. Ніч із тихим стукотом голих гілочок, на горизонті світяться села, холодний металевий потяг прочісує темряву та відносить своє світло, і я весь час усвідомлюю, як високо понад хмарами чатує великий Оріон і крізь ті хмари й темряву зриває догори листя Орсея, витягує його з-під землі, а також усіляку нічну та підземну гидоту, ногохвістки, багатоніжки, зігнуті у гачки, маленькі сапротрофні грибочки. Равлики висувають ріжки. Жовтогруді мишки наче хін. Помалу мене охоплює туга за вологою весняною ніччю, за спраглою темрявою шляхів та за дощем, за чорною темрявою узлісся, яке б мене зустріло несміливо, за чорною темрявою мохів та за трухлявими палицями, із яких у повний місяць вилізає хробак весняної ночі.
Телячий березень, кошлата темрява облизує обличчя сну. Я відчиняю вікно − і туга зникає.
Я весь час у потязі, на віконне скло приліпилася гладка матова стіна суцільної темряви, потяг мчить вперед і несе мене, але темрява вкорінилася спокійна та стала, це вічний ліс і ліс, і час вічності. У темряві повно звірят, у темряві є роги й копита, напад та втеча, глина та вирвані стебла між пазурами, мокра шерсть, пара з ніздрів. Під зірками кров уночі. Видів звірів багато, і як Цезар з Плінієм продираються до середньовічних бестіаріїв, їхні імена та відповідні бестіальні душі, та вигляд множаться, найбільше у часи, коли літописці придивлялися до світу та до сусідніх мов.
Ось про це через бар’єр століть та відстані доповідають Альберт Магнус, Томас з Кантімпри та Петр Медуна, там надворі бики з гіллястими рогами, а далі – вайлуватий лось, худоба спить, спершись на дерева. Страхітливі Урі, то бики з гривою, ще там живуть дикі коні, а також олені та лосі. Бубалус, Бонасус, Весонт, або Бізон, Бенітерес, Ураноскопус, Туро, або Зубр. Середньовічна латина. Я перекладаю її, як вдається; зі словником доктора Каміла Фюрста, який враховує потреби школярів середньої школи, я маю справу з біологією 13 століття: Bestia maxima est, bestiae ferocissimae sunt (лат.), найшаленіші, з роду лісових биків. Шерсть у них майже чорна. Особливо прудкі; завдяки цьому зберігають на своїх землях латинську назву tygris (тигр, з лат. – прим. перекладача). Але помиляються ті, що так кажуть, адже tygris – це створіння доволі мирне та найспритніше (satis modica et velocissima), живе на сході. Сьогодні їх можна знайти у Чехії. Зубри, все ж, як кажуть, найбільші звірі та можуть сягнути такої швидкості, що гній, який вони на бігу спорожнюють з себе, біжучи навспак, набирають на роги та навіть метають його далеко назад. Щедро вимішаний гній сліпить собаку, яка його переслідує, потім паралізує та наражає на надзвичайну небезпеку. Якщо вони зустрічаються з людьми чи собаками, вони піднімають та підкидають їх вгору, знову ловлять на безстрашні роги, поки нарешті таким ретельним “збовтуванням” не вбивають. Цією витівкою вони обманюють мисливця, але немає іншої можливості, як його легко вбити, ніж виснажити зубра переслідуванням собак та мисливців, а інший мисливець зі списом підло стоятиме біля великого гнучкого дерева. Коли зубр його помічає, він поспішає до дерева та наївно гадає, що, озброєний своїми міцними рогами, він зможе кинути його на землю. Але це йому не вдасться, і мисливець, якого вберегло дерево, у боротьбі встромить спис йому глибоко у бік і створіння вб’є людська мудрість непереможних чоловіків. Є й інший вид зубрів, яких поляки називають thurones (турони – прим. перекл.). Вони трішки менші, але швидкість чудова.
Надворі темрява і темрява, і в далині час від часу щось блимає. Може, там за вікном біжить із темним ревом одне із тих створінь, самотній Зубр.
Тупотить та раз-по-раз реве.
Часом спорожнює гній.
Добіжить у своєму гніві у передвесняну ніч до міста, зовсім не найменшого, з похмурим наміром залишитися на першому поверсі готелю “Синя зірка”, але в останній момент передумає і спершу проникне у дерев’яний магазинчик неподалік від заправки.
Але там вже сидить біля бару святий Амброж, який тут напивається із тестем, і справи занепадуть. Святий Амброж, саме такий, як його часто змальовують люди на картинах, посуне на лавці свої шати кольору помаранчу, які він відклав, та грудьми обіпреться на один зі своїх атрибутів, які, зазвичай, він носить із собою, тобто на помело. Потім він поверне до прибулого своє шляхетне вусате обличчя та, піднявши вказівний палець, про щось запитає Зубра й трохи почекає, аби той міг добре продумати свою відповідь, бо він сам добре знає, що на це запитання важко відповісти. І якщо справді ця страшна худоба пробурмотить дурню, а потім лише буде мовчати та сопіти, Амброж почне поступово наповнювати його душу такими милістю та приємністю, що після коротких дебатів Зубр проковтне пиво ще й з пів літровим бокалом. Потім він кидає на прилавок жменю мідяків, спорожняє трохи гною у туалеті, смиренно за собою зливає та повертається назад у темряву і соромиться, і місто врятовано.
Мала рецензія на Брно
Весь час, весь час я собі обіцяв: щойно буде хороша осіння погода і вже буде молоде вино, і фернет та пиво красиво мерехтітимуть на сонці, я поїду до Брна і цілий день там займатимусь культурною антропологією та синатропною ботанікою, тобто, піду по смітниках від пабу до пабу.
Як якийсь пражанин може писати про Брно? Ну, по-перше, відчепіться. По-друге, я не з Праги, я з Жижкова, а з Прагою ми, жижківчани, ніколи не мали нічого спільного. У нас була самостійна республіка, так що яка Прага? Так, нас анексувала, захопила Прага, нас силою до неї приєднали, але нехай про це згадає кожен брнянин, коли співатиме, як Прага закінчиться в Островачіце!
По-третє, я люблю Брно, ще й як люблю! Брно, Брно, це чудовий, крутий, таємно-східний мегаполіс. Тут – ворота Азії. Тут острів скарбів. Тепер, коли вже побував у Тегерані, я зрозумів, чому так люблю Брно. Причина та сама, і якщо для когось це здаватиметься образою чи провокацією, я повторюю вищесказане: відчепіться.
Тож я собі тішився, що піду від пабу до пабу, або від забігайлівки до забігайлівки. Гадаю, якби я не був із Жижкова, я б точно був із Брна. Хоча б родом, до школи ходив би біля Мендлаку або на Вевері. Можливо, я багато про це б не знав.
Брно – це мегаполіс.
Брно – місто незімкнене, децентралізоване, одна велика периферія.
Брно – це ворота Сходу, перше азійське місто.
Перехрестя Дукельської та Провазнікової. На газонах поміж соснами Джастін Тімберлейк і поряд їде Dorůžova.cz (Доружова.цезе. – чеське видання – прим. переклад.).
На дахах вивіски, наче з вестерну, але це все ознака Дикого сходу: сполучний та закріпний матеріал, інтернет-зв’язок, візки, автокрісла, ліжечка, вбиральні Пласт, Бош і, певно, Ровант і Бобінс абощо. Лише ось так на перехресті біля світлофору: Дякуємо всім… але не читатиму цього. На циліндричному білборді з підсвіткою Анета Лангерова, така злякана.
Вказівник до автомобільного базару на опорі тролейбусних дротів. Високо над соснами. Пізнайте силу нового перліту.
Бракує лише “Welcome Hotel Насер” (як у Аммані) та “Проколювання вух без болю” (як у Скоплі). “Проколювання вух” мав у магазині кожен ювелір, дівчатка ніжно вдягають сережку на вухо. Саме як у Азії, красивій, неохайній, нечистоплотній, піднесеній. Всюди надписи, всюди щось звідкись висить, таблички, вказівники, кабелі, всюди все перехрещується на різних рівнях. Як перехрещується, так і перетинається. Є тут така маленька накурена забігайлівка, туди треба лізти двома сходами вниз, всередині однорідний гамір і наполовину порожньо, любо відпочивати. І коса смуга пилу і диму на світлі від відчинених дверей. Смуга золотого світла в пилу та диму паба. Явище! Матерія світла. Дух. Це був би ангел, той серпокрилий, поважний ангельський посланець, золотий на чорному тлі, частину якого я колись, стоячи у Софії, побачив високо на стіні в костелі біля Національного музею. Звичайна смуга пороху. Вона непорушно вкорінюється у порожнечу гострими краями і в той же час тихо тече, м’яко похитується, чутливо реагує на кожен рух, є чи ні. Одна людина встане та пройде крізь ту світлову колону, йде далі, незнання та сплеск супроводжує її, за нею кружляють язички протуберанців, і кожна порошинка запалюється, як зірка. Я дивлюсь на неї. Я бачу повітря та світло. Коли допиваю, то я вже у Болгарії, надворі на мене чекатиме тиха зграя собак з палаючими пророчими очима.
Схід, схил. Ще один дикий схил посеред міста, який не має назви, над
площею Томека.
Історичний ліс, потім пасовиська кіз, можливо, частина виноградників чи садів, потім натяки на парк, потім нічого, чергування нападів природи та культури, виграло тут все, що мудро переносить обидва режими. Полігінія. Обплетений пень. Залишки стіни, стара доріжка. І знову в’яз та айланти, та шпильки, та шипшина. Червневий жасмин став вересневим пусторилом. Порох літа, порох осені, нагорі на Мічковій вулиці серед усіх живоплотів був один сад, укріплений парканом із чорними підкріпленнями та плетеними рядами колючого дроту, як зла даремність опору – ах, наші абрикоси, куди ви поділися? – тому йду ще трішки та повертаюсь, мені це не подобається, але раптом:
Платан!
І дзвін!
І дивовижний аромат ванілі, ванільного соусу!
Вниз.
Вечір собак та горлиць.
Беладонна звичайна
Вовче серце у беладонні, а тому вовк має серце беладонни. Беладонна злочинна, вовча вишня, шалена черешня та золота красуня, вона просто висока, брунатноквітна, зла та підступна, а до того ж шляхетно-лісова, у першу чергу, таким є і вовк. Йому нема діла до людей, байдуже на нашу лицемірну мораль. Аристократ. Вбивця, звісно. Ті його чорні черешні у зубчастих келихах, ті колись спробуй! Лише кінчиком язика, а потім мусите це виплюнути, інакше помрете з красивими очима, але ж цей насичений канікулярний смак!
Річка бероунська, яку також називають Мжі, прямує до Праги з боку Плзня, проходить на своєму шляху смугу скель силурурської формації, з якої піднімаються Крживоклад, Ївно, Тержов, Крашов та Краковець, замки, колись величні, тепер перетворюються на сумні руїни та румовища.
Навколо простираються зелені та чорні ліси, що південним боком сягають містечка Збіров.
Там, у тих лісах, що ближче до річки, розташоване маленьке село, яке називається Тейржовіце, і в якому, як кажуть, залишилося два молодика, які своїм батькам приносили мало щастя, спантеличені докором, неохайні та непорядні, які шукали лікеру та пива більше, ніж школи та пасовища, і коли у них почало рясно відростати волосся, вони з великим роздратуванням зрозуміли, що навколо них у селі немає жодних панянок, ані у Гржебечніках, Скреїх, ані у Лугу Скрейському та Коуржімецькому; ані навіть у Шловіце, Підмоклі та Слабче не було панянок, лише одні старі вдови, потворні. Тоді вони вдвох поговорили одного разу та домовилися, що − краще за вдову − піти вночі у той ліс, де збираються вовки, і крадькома згрішити із їхніми самками, тобто аби суки чи вовчиці привели їх до гріха, зметикувавши, що жодні смердючі та крикливі діти не народжуються від такого запліднення.
І коли вони прийшли на широку дорогу, якийсь подорожній їх наздогнав, у гарному вільному вбранні, одязі барви брунатної, наче він був якийсь чернець чи, можливо, священник, просив, аби вони взяли його з собою. І коли вони здивувалися, звідки і як він дізнався про їхній задум, він сказав їм, що їхній намір йому таємно повідомили звіздар та чарівник і що він радо допоможе їм у їхній содомській любові. Тут молодики почали плакати, що то, певно, сам диявол їх надоумив на цю фальшиву затію. Але чоловік той їм сказав: “Не так, ви ж самі цього хотіли, а зараз буде, як хочу я”. І з цими словами увійшов з парубками до лісу, де вже темніло і з пагорба долинало вовче виття, і тут вздовж доріжки він знайшов траву беладонни [Atropa, Tollkirsche], чорні черешні отруйні з неї зібрав та наказав їм покласти їх у хустку. На смак вони були дуже солодкі, але він їм сказав: ви не їжте, бо це я зібрав для вовків. І витягнув із ранця якусь флягу та коробку, а також глиняні миски, майстерно виготовлені таким дивним чином, що одна в іншу могла увійти, а також з однієї могло вийти одразу дві або три. І до однієї він сам собі наклав тих черешень крихких та потовк їх, та додав до них щось із коробки, зі смаком їх з’їв та дав облизати потім хлопцям. У другій мисці він ці беладонні черешні перемішав із пивом з фляги та посмакував, а пивні помиї линув вовкам, але раптом він почав вити, як вовк і його очі дивно світилися. Ті, що невдовзі прийшли, дивному ченцю без страху подавали лапи, засовували йому пащі у миску і облизували її, потім безтямно бродили пасовищем, доки не лягли і притулились один до одного, і таким чином заснули разом у хижій подобі.
Лісова ущелина вкрита з одного боку особливо крутим пасовищем, наче якась вбивча прірва, яка заросла високою ожиною, папоротями, навіть кропивою заросла, і сланці на ній виходять вдень, як в одному місці, в орті опівночі проростає безліч мідних раків, яких можна знайти у подобі каміння, з яких землеміри виготовляють трилобіти та називають Птихопарія та Конокофіра, і продають, і назад під землю заклинають. І після цього пасовиська вони втрьох із пустотливою тишею піднялись нагору і, коли наїлися досхочу, задрімали, тут місяць зайшов поміж зірками на лівому та правому знаменнях, які називають сузір’ями, на білому небесному шляху, недалеко від голови медузи, і почав раптом чернець бігати та хвіст свій високо підняв, мало не до зірок Ведмедиці, про які він казав.
І ось вже вовчиці йдуть та нюхають траву, де були ті вовки. І вловили запах ченця брудного мускатний, і підкралися вперед та приготувалися стрибати. Але раптом він до них без страху підбіг і кожну по дупі гладив та за хвіст тягнув, сміявся “Ви, панянки!”, у ясні очі їм дивився, за французьким звичаєм витягував губи до зубатих пащ та сильно до них стелився, аж хлопці соромилися побаченого, раптом забувши про свій первинний замисел содомський, але чернець на це не зважав і одразу живіт жестом преподобного розпоров, жваво взявся за справу, доки тим вовкам сп’янілим всіх вовчиць одну за іншою не почикрижив. Вони потім плакали, задкували по-собачому, по листі беладонни та ожини гуляли та, людськими голосами дякуючи й танцюючи, до лісу побігли, наче отримали особливу благодать.
Потім на якомусь узліссі вони їли лісове голубине гніздо, отримавши та спустошивши побачене, потім рано вранці летіли, та священник підмокельський все відмолив. Він про це дізнався та здогадався, покликав селян із косами та ціпками, і всі гуртом вирушили в урвище. І сумно думав, що там лише криваві кінцівки хлопців, обгризені вовками, знайдуть, але їх охопив жах, коли перед ними із коріння ялівця струмок, наче дивом з’явився, води предоброї, і хлопці біля нього сиділи та грали у карти, ще й біля малини, ожини та черешні беладонни, і були цілі, неушкоджені, хоча отрута від ягід останньому пошкодила. Лише голоси їхні від цього стали нижчими, і губи мали як вовча паща, і так само з них рясно стікала слина. І вони розповіли, що чоловік той не був чарівником, як він їм сказав, остання вовчиця сказала, що то є святий Франтішек, але не той, що з Ассізі, який проповідував добру пам’ять птахам та звірам лісу, але з того міста, де живуть пантери. Так він сказав їм, і разом із цим, благословивши їх обох знаком хреста, загубився у густому лісі.
І люди сказали, що це не може бути правдою, ягід беладонни ніхто не повинен їсти, бо помре, і ченця такого навіть у Римі не знають, ані взагалі схожу монашу особу, і сказали, що це все обман, що він студентів вберіг від гріха, і сказали, що все це стосувалося лише служіння Богу.
Але, у свою чергу, інші казали, що тим веселим парубком не міг бути ніхто, крім милого святого Франтішка, засновника Ордену Братів Менших Конвентуальних, і що тут, у бідному лісовому краї, він дивом з’явився, і з цього випливає, що, коли тоді на пасовищі прийшла під зірками важка година, він сказав парубкам: “Усі створіння – то діти єдиного Отця і брати людини”. А також: “Господь хоче, аби прийшли на допомогу до тварин, які страждають, якщо вони її потребують. Кожна істота у небезпеці має однакове право на захист”.
Іпомея
Окакура Какудзо казав, що у повсякденні “людиною без чаю всередині” ми називаємо того, хто не здатен побачити у своїй особистій драмі комічне начало.
Коли Оду Нобунага вбили 1582 року, владу над Японією отримав Тойомі Гідейоші. Щойно Гідейоші дізнався, що у саду старого міста розцвіло багато красивих берізок, то наказав, аби господар подав йому чай у своєму саду, щоб він міг насолодитися ними. Коли ж він дістався зі своїми радниками до саду, то побачив, що безцінну колекцію було знищено, всі берізки викорчували, а сад ретельно підмели та засипали білим піском. Лише посеред саду стояв у старій, коштовній вазі один величезний букет берізок, сліпучо-білий та досконало-красивий.
Тут хтось схлипнув. Імператор Гідейоші зрозумів і, сповнений вдячності, постукав у чайний будинок. Там, у ніші, він побачив старого господаря, який щойно здійснив церемонію харакірі. Його обличчя перекосилось. На підлозі вже були щойно випатрані нутрощі.
Імператор зрозумів, заплакав, сповнений вдячності, витягнув короткий меч, його обличчя перекосилось і він здійснив церемонію харакірі. І радники зрозуміли, покликали вищих посадовців, сповнені вдячності, витягнули короткі мечі, їхні обличчя перекосились і вони здійснили церемонію харакірі.
Так тривало далі, з високими, середніми та нижчими імператорськими посадовцями, до класу самураїв та, врешті, до підданих. Довкола височіли гори нутрощів. Море довкола також було повне випатраних нутрощів. Над архіпелагом розійшлися небеса. Довкола ходили перші тигри та ведмеді з такими ж жахливими гримасами. Наближався кінець літа, і перш ніж закричав останній підданий, повіяв холодний вітер, і попіл бобової соломи зникав, розвіяний вдалині.
Ах, якими ж далекими є мрії нашої молоді від тієї сумної монгольської дивини, скаржилися останні 3912 імператорських дружин та наложниць, єдиних, кого церемонія харакірі не стосувалась. – Сьогодні Японія − порожній та ще трохи смердючий архіпелаг дрімучих лісів. Всюди тигри, ведмеді, чаплі та зловтішні демони. Вони б радо шкодили. Але не мають кому. Вони радо хоча б шкірилися. Але не мають чим. І берізки зникли.
Конвалія звичайна
Lilium convallium, стара назва конвалії, буквально − долинна лілія, а також lily of
the valley, lirio de los valles, lelietje-van-dalen – це все дослівні переклади, і від лілії ця назва відокремилась, тому що це зовсім інший мем. Просто це зовсім не лілія.
Холодний травень: глина дихає через параліт. Що там важливого з погляду підозри: той запах. Спершу він здається солодким та ніжним, але потім приходить нижчий тон, і раптом, гниль, вицвіла вода, падаль та розтин, смердюча білизна.
Контрідентифікаційною є, однак, її проста форма, хоча і не без прикрас, здатність бути білою і зеленою, з червоними ягодами і жовто-іржавим листям восени. Стійка, клональна, скромна та аристократична у виборі ґрунту та напівтіні.
Ще однією силою є та отруйність, вона тримає п’ятнадцять дуже злоякісних стероїдних глікозидів, а очолює цю зграю злий хижак на ім’я спіростаноловий лікотетрозид, який викликає пряму загибель клітин. Вас починає нудити, щойно ви це вимовите, годі вже казати про те, аби про це співати! На сцену вийде маленька дівчинка у білому вбранні, вклониться вам та заспіває біохімічну пісеньку про конвалію, і, щойно почне співати, одразу серед публіки можна побачити перший судомний тремор, перші даремні спроби втекти, а потім воно поширюється на всіх глядачів, рухається і кидається, але ви знаєте, що від судом не втечеш. І крикнути ніхто не може, врешті, про це немає мови, адже ми в театрі, і довкола лише даремно відкриті роти та глибокі декольте, і на обличчях та тілах з’являються чорні некротичні плями, аж поки її пісенька не закінчиться, а там далі – кінець всім.
Надворі саме сідає сонце, але цього всередині театру вже ніхто не бачить, там є штучне освітлення та важкий запах дорогих парфумів, приволочилась стара глуха пані касирка, і разом із дівчинкою вони поступово накладають все це на тачку з двома колесами, а позаду театру є спеціальний пандус. Тепер зрозуміло, чому театри та інші такі споруди часто будують близько до річки, як от Національний театр у Празі, Забрадлі та Жофін, лише от у Брні вони, здебільшого, трішки далі, однак одразу після заходу сонця, раннього травневого вечора, коли вулиці майже порожні, є просто низькі будинки та високе зелене небо, але поміж цього є і бордель, різні огорожі тощо, тому, зазвичай, не потрібно з цим їхати аж до самої річки.
Ось чому це завжди відбувалося у Театрі Махен, адже вона з тією тачкою завжди їхала вниз по парку, через доріжки та навколо ратуші, там о цій порі вже давно порожньо, лише біля пам’ятника маршала Малиновського стоїть якийсь громадянин у формі, цього дівчинка у своєму віці та здалека не впізнає, чи це поліцай, чи лампіон, чи хто, але точність – це точність, і саме біля потвори під цією вагою хтось пропищить «ой!», тому дівчинка зупиниться, підніме свою спідницю та швидко й пристойно напісяє спереду на цю тачку, аби воно всюди добре затекло, а потім знову везе її і вже тихо, вона добре знала, навіщо сьогодні йти до театру, справді.
І одразу на розі Коліштє та Цейлу є велика захаращена територія із западинами, туди багато поміститься, лише б тут дуже не забруднитись, каже собі дівчинка, яка є зразково охайною, не всі дівчатка у її віці є такими. А якщо б не вдалося, то вивантажити можна на покинутому гвинтокрилі у лазні Понавка, принаймні вранці вони подумають, що втопилися відвідувачі лазні, а якщо б не вдалося, то за рогом, на Братиславській 14, збирають сировину і там можна кинути де завгодно, наприклад перед Музеєм ляльок, щоб це виглядало трохи природніше. Там, звісно, є театр Радість, але це була б зовсім інша публіка, і хоча це також варто врахувати у майбутньому, дівчинка мріяла, якби ж, наприклад, цілі сім’ї чи школи з повним педагогічним колективом приїхали туди, але їх би там не варто було залишати, довелося б їх знову возити назад, по вулиці Кьорнеровій, потім через Цейл, аж до Радласу, або, не дай Боже, до шпиталю, а там вже викинути їх просто у Світавський канал. Але це вже було б надто далеко. Краще взяти їх до попереднього повороту біля Театру Махера, знову вниз та на початку Цейли повернути на повністю порожню вулицю Влгку, одразу на початку якої є такий жалюгідний парк, там можна було б спокійно це зробити, посередині стоїть паркан, там же, або вона проїде під Празьким віадуком і одразу за ним є ще один величезний громадський смітник біля колії, там екологи вирощують шпинат.
Все це Брно – дурне місто, несправедливо гнівається дівчинка, язиком розхитуючи молочний зуб, і у цьому ж білому вбранні їде у синій темряві останнім вечірнім трамваєм нагору за Брно, на Лісову, де, для таких випадків, у неї є орендована однокімнатна квартира.
Так і конвалія має яскравий контраст між тим, як вона безпристрасно з’являється: проста, пряма, рання, стійка, шорстка, отруйна – і як її припорошила наша сентиментальність з тією ніжністю. Яка, в біса, там ніжність? Хоча б у звичайному солодкому сенсі? Тим часом є ще така амбівалентна позиція, коли ця установка падає на своє лезо з обох сторін: холодний травень, під дощем конвалії на занедбаному кладовищі у плющі. Меланхолійний жовтень у дібровах, між гірськими озерами грибів. І ці русалки, які затанцюють до смерті. І драматичний спокій барокового склепу, а у ньому – постійна темрява і стала білизна та бадьорість. Конвалія меланхолійна та біла, наче спокій, пристрасть, гнів та жах. Але не бійтеся. Вночі кожна конвалія стає чорною.
За вікнами трамваю все ще травнева ніч, вона розправляє свої механічні крила. Якщо я жорстока до інших, потрібно бути жорстокою і з собою, думає та дівчинка. Аби було справедливо. Тихі колони конвалій виходять із темряви садів та садівничих колоній, проходять їхні огорожі, густішають і збираються разом, як ягнята на небі. Майже безлюдне Брно поки вдає, що ні про що не знає. Це місто сміттєзвалищ та садівництва. Чотири великі ями вже майже повні, або хоча б наполовину. Металева тачка чекає на звичному місці за театром, замкнена на ланцюгу біля перил зі знаком «Паркування заборонено».
Наступного разу для цього візьму собі у сумку спортивні штани, думає дівчинка. Це буде епічно, адже найбільша робота – не художнє виконання, а прибирання. Мені весь час здається, що тому від мене тхне.
Тільки от це не робота в спортивках, тоді це не расова чистота і маріанська символіка, і скандинавські міфи, тоді я була б схожа на активістку чи виродка, і вони б негайно схопили мене, а потім, можливо, роздягнули та били, і тоді вони, безумовно, придумають випробовувати в лабораторії мене на цноту і на решту нісенітниць! Я – біла, наче молоко, а вони розлучаються! То мені треба, врешті, знову для них заспівати, потім зняти ті кайдани, відчинити двері, замкнути їх за собою та ключі кинути у канал, доїхати лише у тих гігантських запарених шортах на громадському трамваї через увесь центр аж до Централки та задрімати там у морзі або у якійсь відкритій труні – ну, а потім уявіть лише собі цей зимовий ранок!
З чеської переклала Яна Коник
Редактура: Оксана Думанська
Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ.
Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.