«Що? Що таке? Це не мій соба-ака!» — казав дід завжди напозір здивовано, а тоді реготав на всі зуби. Скотина дід. Сьогодні сорок років, відколи він врізав дуба. Шкода, що ще трохи не протягнув. Якби він почекав ще кілька років, Начальник міг би встромити йому в горло дуло його мисливської рушниці і знести йому голову. Але він устиг швидше завдяки раку товстої кишки. Отже, сорок років. Це треба гідно обмити. Цьогоріч це буде «Моет і Шандон імперіал брют», пляшка десь за тисячу. Начальник за неї не заплатив тисячу, він пляшки не купує, він їх отримує, а часом і дарує, але не купує. До вина він особливої охоти не має, а до шампанського тим паче. Іншим разом він би перекинув трохи коньяку або й рому, але сьогодні вирішив відкоркувати «Моет і Шандон». Певно, для того, щоби приглушений постріл корка з пляшки нагадав постріл із дідової мисливської рушниці. Бум — бульбашки линуть догори і злегка шиплять. Бум, треба було застрелити того покидька. На жаль, не встиг. Дід зіграв у ящик, коли Начальникові було дев’ять років, от якби він почекав хоча б зо два роки… Ну та вже. Просто не встиглося. Коли хлопцю дев’ять, він ще не зуміє взяти й застрелити когось, навіть якщо планує це вже рік чи два.
Начальникові сьогодні докучає шлунок, шлунковий сік постійно ніби повертається йому в горло, у роті огидний присмак. «Моет і Шандон» його ніяк не переб’є. У шампанського смак не дуже виразний, треба було взяти коньяк.
Бум! Дід ротом зобразив постріл із мисливської рушниці й розреготався.
— Ми застрелили ведмедика, а тепер обчикрижимо йому лапи.
— Покажи лапку, — казав дід, узяв кравецькі ножиці і затиснув ними зап’ястя свого внука. — Чик-чик. — Реготав і тримав його руку між лезами ножиць, поки хлопчик не розревівся. Але спочатку він мусив зробити ведмедика. Він мусив вилізти на стіл, переступати з ноги на ногу, бурчати, як ведмідь, і почати декламувати:
«Єнотик-муркотик на зірки дивився.
Найменша із зірочок сміялася в кулачок.
Ой ти пустун-полоскун, краще спати йди» (Колискова. В оригіналі «ведмедик-полоскун» (чес. medvídek mýval), розмовна назва єнота-полоскуна — прим. пер.)
Іноді на плач прибігала на перший поверх матір. Вона ставала на порозі, хитала головою і докірливо накидалася на свого батька.
— Діду, що це ти виробляєш, чому не даси хлопцю спокій?
Дід на неї щоразу здивовано дивився і починав репетувати: «Що таке? Це не мій ведмедик». Реготав, і на тому для нього все закінчувалося.
Дід цілими днями просиджував біля вікна й стежив за тихою вулицею, жив він на першому поверсі їхнього будиночка в Кралово-Поле й цілий день припадав до вікна. Тому його внукові ніколи не вдавалося просто так прошмигнути додому. Як тільки він просуне голову у двері, дід уже ставав йому навперейми. Гучно пердів.
— Фу-у-у! Що це за свиня? — сварився дід на свій сморід. — Ходи, собацюро, нагавкаєш на цю свиню. — Він накидав йому на шию ремінь, наче нашийник, і змушував присісти біля своєї лівої ноги. — Гавкай. Гав, гав. — Дід знову пердів. — Фу-у-у. От що це за свиня тут така! Треба на неї нагавкати.
— Гав, гав!
Тоді дід задирав йому на спині футболку.
— Що це за собака така? Ні гавкати добре не вміє, ні шерсті гарної не має. Що це за собака, що не має гарної шерсті? — ставив собі дід кінологічне питання. І сам на нього відповідав. — Китайська їстівна, це відомо, запечемо, з’їмо та й по всьому, — проспівував він. Затягував онука на кухню і зачиняв у духовці плити. У якихось сім років хлопець був ще досить малим, щоб його майже повністю можна було запхати в духовку.
Матір прибігала на перший поверх, ставала на порозі й хитала головою:
— Діду, ти гірший за дитину, та пусти вже ти того хлопця!
— Що? Що таке? Це не мій соба-ака! — казав дід і відчиняв духовку.
На тому все й закінчилося.
Треба було йому просто пристрелити того покидька. Він це уявляв ще дитиною і в різних варіаціях уявляє досі. Він би прийшов до діда вночі, взяв його рушницю і ткнув її йому під ніс. Діду, відкрий рота. Він би запхав йому дуло у беззубу пику. Дід залишав свій зубний протез у ванні. «Що це до дідька за собака така, що навіть не має зубів? Що це за собака, діду?». Бум!
«Що? Що таке? Це не моя соба-ака».
А тоді, найімовірніше, він закопав би його в садку. На тому б усе й закінчилось.
(…)
Сібонґіле приходить до будинку щоранку о восьмій, Анна о цій порі вже снідає. Або вже поснідала, щоби Сібонґіле могла одразу, як тільки прийде, прибрати посуд. Звісно, Анна не підлаштовується під її прихід, але так уже воно виходить. Анна все життя встає рано, і їй не подобається, коли на столі посуд. Так само їй не подобається, коли постіль довго незастелена чи коли у вбиральні розкиданий одяг. Сібонґіле — Аннина domestic worker, Анна ніколи не говорить про неї як про прислугу, а коли й говорить, то каже «мій доместік», або «помічниця», або просто «моя Сібо». Анні дуже пощастило знайти собі помічницю, і вона це цінує. Коли вона переїжджала з Йоганнесбурґа до Сентуріона, їхню стару Ширлі вже з собою не брала. Протягом короткого періоду вона змінила три помічниці, які крали й брехали, як тут, на жаль, і заведено. А тоді доля нарешті всміхнулася їй із Сібо, яка з нею вже вісімнадцять років. Чесною вона була завжди, а решту усього Анна її просто навчила. Сібо — із Зімбабве, у неї там двоє дітей, звісно ж, нешлюбних, такі вже у Зімбабве звичаї. Діти доглядають бабусь і дідусів, — це так само їхній звичай. Кожного Різдва Анна оплачує Сібо дорогу додому, дає їй на місяць відпустку, додаткову місячну зарплатню та ще дещо на подарунки дітям. І платить вона їй добре; за всі три роки зарплатня Сібо виросла до трьох з половиною тисяч рандів, крім того, звісно, в неї є житло й більша частина харчування. А ще вона щомісяця отримує додатковий мішок кукурудзяного борошна, як і належить. А сьогодні Анна вирішила, що віддасть у прибудову Сібо ще й багато якісних меблів. Власне, вона віддасть їй, напевно, повний комплект меблів для квартири, що залишилися від її матері. Якщо у Сібо щось не поміститься або вона того, може, не буде хотіти, то отримає його Сіфо — садівник.
На Анну тепер чекає тільки прогулянка тут, стежкою, біля гольфового поля. Щоранку вона якщо не грає в гольф, то проходить у швидкому темпі принаймні два кілометри. Вдягається так само, як до гри в гольф, разом із кросівками й білим бавовняним капелюшком, і вирушає одразу після сніданку. Тоді лише прийме душ, перевдягнеться й поїде до Ельмеду домовитися про вивіз речей, що залишилися по матері. Перші кілька днів по тому, як мати відійшла, Анна не надто думала про практичні справи, але сьогодні у неї відчуття, що поїздку до Ельмеду відкладати не можна ані на день.
Материна кімната і спальня, певно, ще будуть у тому стані, в якому мати їх покинула. Строго кажучи, ця справа легко могла б зачекати ще день — у будинку для літніх людей із цим не поспішають, і нові меблі для Сібонґіле теж зачекали б, якщо вже чекали вісімнадцять років. Проте Анну підганяє до Ельмеду якийсь неспокій, відчуття, що вона там, може, ще щось знайде. Якусь маленьку підказку, слід. Лише відчуття. Вона прекрасно знає, що вже нічого не знайде у материних речах, що немає сенсу щось питати персонал чи материних сусідок. Саме припущення, що Ліза Біґґс відкрилася б чужим людям, цілковито безглузде. Може, Анні просто потрібно сісти на хвилинку в материне крісло. Побути десь там, де відчуватиме, що матір близько. Бо останніми днями думки про матір чим далі, тим більше поступаються думкам про «того чоловіка».
Проте одного разу йому мало не настав кінець. Підстрелили його в живіт, ще б трохи — і всі позбулися б його навіки. Підстрелив цю паскуду один колишній партизан із бригади імені Яна Жижки, він помер уже. Не знаю, де похований, якби знав, то сходив би на могилу подякувати. Але не знаю, де він закінчив. Усе було так. Через якихось пів року після лютого (тобто лютневого заколоту 1948 року, внаслідок якого комуністична партія прийшла до влади в Чехословацькій республіці — прим. пер.) на Моравії почали гуртуватися колишні партизани і знову підпільно, щоб змінити наше становище. Один з їхніх очільників на той час перебував у Парижі, другий — у Коморжанах поблизу Брна. Вони почали діяти спільно й домовилися про заснування групи «Світлана», яка мала об’єднати тих, що колись билися проти німців. Кажуть, що самі вони переважно були комуністами, а їхньою програмою було змінити соціалізм у нас на зразок того, що в Югославії. Який соціалізм у Югославії, того я не скажу, я там не був, та це не так і важливо. Звісно, в Югославії при владі колишній партизан Тіто, у нас би таке було неможливе. Партизан точно ні, хіба що якийсь номенклатурник.
Але вони присягалися, що повстануть проти режиму і що, мовляв, будуть тут будувати соціалізм за прикладом братньої Югославії. Що вони насправді робили, мені невідомо, нібито мали поширювати листівки і нібито в них у програмі було захопити в Кромнєржижі генерала Свободу чи, може, Чепічку. Такий, певно, був їхній план, щоби спричинити звільнення політичних в’язнів у країні і щоб вони до них приєдналися. Тоді, напевно, з ними були б сотні колишніх партизанів і з тисяча колишніх зеків, серед них ряд рухівців(учасників руху опору, т. зв. Другого чехословацького опору, що сформувався в роки Другої світової війни — прим. пер.) у загонах — а на них вже треба було б зважати. Генерала Свободу їм захопити не вдалося, та й не могло вдатися — це був старий вояка ще зі Зборова(йдеться про битву 1917 року між російською та австро-угорською арміями біля міста Зборів у Галичині, де на боці російської виступила Чехословацька стрілецька бригада — прим. пер.), радше могли захопити того Чепічку, він був тільки номенклатурником. (Але потім я чув від людей, які роками сиділи при кордоні, коли мова зайшла про Чепічку, що той і близько не був таким покидьком, як Главонька!)
Але з цього нічого не вдалося. Може, у партизанів було нікудишнє керівництво, бо той, що керував усім із Парижа, заробляв розмальовуванням дерев’яних таць. Як же керувати малярові таць загоном партизанів з-за кордону? У Парижі його зрештою теж спіймали, у багажнику автомобіля секретно привезли до Чехословаччини, а тоді тут стратили. Але це я занадто забіг наперед, не про нього мова.
Звичайно, тих партизанів із групи «Світлана» невдовзі почали арештовувати. А оскільки в Угерське-Градіштє було керівництво КДБ всього краю, то спочатку їх похапали там. Першого схопили вже навесні сорок дев’ятого, і в першу ж ніч забили до смерті!
Чи вбив його сам Главонька, чи тільки наглядав, — не знаю. Пишу це, щоб було ясно, що мені не треба самовільно його паплюжити, просто пишу, що знаю.
Звичайно, заарештувати він його не міг, колишнього партизана б цьому йолопу спіймати не вдалося, але вбити вже спійманого — інша річ. Я гадаю, що для нього це була велика gaudium (радість — прим.перекладача), що виявилося, що він може в цьому Градіштє катувати колишніх партизанів. Ясно, що цього слабака би потішила можливість мучити струмом таких чоловіків. Це би його потішило, така його натура. А як так, що саме в Угерське-Градіштє цьому виродкові попалися стільки колишніх партизанів, яких він міг віддавати на катування, а тоді вішати? Ну, це тому, що ніде більше не було стількох колишніх партизанів, як у тому краї. Крім того, в тому краї також гуртувалися партизани, задіяні у «Світлані». Таке не було б можливе ніде в Богемії, бо, як відомо, вони там завжди були страхопудами — як під час війни, так і після неї. Тут про це знають і мовчать лише заради пристойності. Але пам’ятають про це добре.
Проти цих партизанів зі «Світлани» послали такого собі агента Гаррі, що видавав себе за шпигуна із Франції. Цей Гаррі потім пробрався у «Світлану» як нелегальний агент, і він теж стояв за тим, що їх вдавалося розкривати й арештовувати. Главонька до цього ніяк не причетний, він тільки керував у Градіштє і міг випускати пару, катуючи їх!
Якийсь із цих партизанів колисьсамотужки захопив німецького генерала, який керував цілою танковою бригадою. Цьому виродкові точно би сподобалося потримати такого чоловіка під струмом. Тож він і сам почав долучатися, хотів приєднатися до цієї облави на учасників «Світлани». Захопити якнайбільше партизанів, катувати струмом і приписати собі заслуги, здобути якусь медальку і швидко просунутися до майора, — без сумнівів, він мав такі наміри. Сталося так, що він хотів приєднатися до тієї облави, за яку спочатку відповідав той агент Гаррі, що видавав себе за нелегала. Сам Главонька заздрив Гаррі, бо в того були заслуги, він був у першому ряду, а Главоньці не залишалося нічого іншого, як вдовольнятися роботою вертухая і ката. Як керівник Главонька ледве впросився взяти участь у сутичці, коли вже все було готове до захоплення такого собі Данєка, шинкаря зі Зноймо. Цей шинкар був колишнім партизаном із бригади імені Яна Жижки і керував «Світланою» на Зноймівщині, він уже кілька разів уникав пастки. Коли по нього приходили, він щоразу давав драпака просто в Австрію. Досвідчений чоловік, що розумівся на підпільній боротьбі.
У квітні сорок дев’ятого знали, що він буде в себе вдома. Тобто вислали силу-силенну озброєних агентів, щоб його оточити. Кажуть, що агент Гаррі серйозно попереджав дурня Главоньку і всіляко його відраджував, щоби не вв’язувався в операцію, але той як капітан КДБ мав найвищий чин і не хотів пропустити можливість вислужитися. Тож коли вони перед світанком оточили дім, де спав шинкар Данєк, Главонька сам урочисто приїхав керувати всією операцією. Він нібито підійшов прямо під двері будинку і прогорлав: «Данєку, здавайся!» У відповідь прилетіла куля, вціливши у живіт Главоньці. Главонька повалився, а партизан утік, та тільки в них була велика перевага, через кілька хат його підстрелили, і, перш ніж його знайшли, він устиг себе вбити, як це й бувало у русі опору під час війни. Залишилися його дочка і жінка, ніхто не знає, де він похований. Я теж не знаю.
У селі було повно озброєних кадебістів, але найдивніше те, що ніхто з них не звертав уваги на пораненого Главоньку! Він верещав, як порося, з кулею в пузі ще не одну годину, і ніхто не поспішав йому на допомогу, та й з якого дива. Його навіть свої ненавиділи, певно, всі сподівалися, що він там і помре на місці. Аж уранці, коли вже не можна було його уникати, бо стало світло і він безнастанно кричав, викликали швидку та відвезли його до шпиталю в Зноймо. Кажуть, як тільки він отямився, зараз же хотів заарештувати агента Гаррі, що йому, мовляв, не допоміг, коли його підстрелили. А Гаррі, кажуть, зі свого боку скаржився, що через Главоньчину дурість партизан не дався їм до рук. Закінчилося все, як завжди з цим паскудою — одужав, незабаром його підвищили, тоді ще раз, а за рік уже зробили його полковником. А коли він отримав більше влади, то зразу ж, не гаявши часу, позбувся агента Гаррі — його викинули не тільки з КДБ, а навіть із країни! От яку він зумів отримати владу, от яке було мстиве падло.
(…)
Начальник кілька разів глибоко вдихнув повітря, щоб краще протистояти кислому запахові поту, який передчував, зайшовши в офіс до своїх підлеглих. Він відчинив двері й повільно оглянув приміщення. Воно було майже порожнє, тільки бакалавр Ян Корст тупцював у себе за столом, він саме наготувався йти геть, і несподівана присутність Начальника йому перешкодила. Начальник хибно витлумачив його позу: припускав, що його підлеглий, радше за все, зірвався з крісла, наче школярик, що підводиться з приходом учителя. Тож він йому злегка кивнув, щоб сів. Але бакалавр Корст далі тупцював за столом, двічі нервово подивився на свій годинник і перелякано стежив за Начальником, що тим часом відчиняв вікно в їхньому кабінеті.
— Ви тут часом трохи провітрюйте. Та сядь, чорт забирай, чого ж ти не сядеш?
Корст досить неохоче сів і знову мимоволі глянув на годинник.
Начальник трохи висунувся з вікна, кілька разів глибоко вдихнув, а тоді знову повернувся в приміщення.
— Що ж, Ромео, у мене для тебе чудова новина: пані Ленка Возакова розлучається.
Бакалавр Ян Корст виглядав спантеличеним; було ясно, що він не знає, як бути з цією інформацією.
— Це була хороша новина, а погана в тому, що, мабуть, вона сяде, — продовжив Начальник.
Корст спантеличився ще дужче.
— Ну добре, Ромео, то таке, не важливо, а важливо, що ти позбувся тієї курви і нічого від неї не підхопив, ге? Тобто я сподіваюся, що нічого не підхопив, ге? — Начальник коротко засміявся і поблажливо подивився на Ромео; він припускав, що той тепер буде щасливим і безкінечно вдячним, ще недавно він мало не всирався зі страху і трусився, бо аферка з тією коровою мало не наробила йому великого лиха, від якого його вберіг Начальник.
Проте бакалавр Корст аж ніяк не виглядав ані вдячним, ані щасливим — тільки розгубленим. Начальник на це не звертав уваги, він звик до цілої шкали різних виразів у своїх підлеглих: від розгубленості аж до цілковитого отупіння й браку будь-якої думки. Знав, що якщо буде потребувати вдячності й вірності, то просто про це нагадає. Він сів за стіл, узяв до рук один із купи надрукованих аркушів на столі й лиш мимохідь пробіг по ньому очима — якесь меню, кілька рядків виділено маркером. Байдуже кинув аркуш назад і знову повернувся до Корста.
— Слухай, Ромео, ти цю шльондру колись замотував у поліетиленову плівку?
— Та наче ні.
— Тобто наче? Ти це мене питаєш, чи що? Ти не знаєш, чи замотував ту шльондру плівкою? У тебе провал у пам’яті? Чи ти щось не те куриш?
Ромео почав квапливо пояснювати, що не курить і не замотував пані Ленку Возакову в поліетиленову плівку.
Але Начальник його не слухав і знову взяв до рук стос надрукованих аркушів — усе це були меню з пунктами, покресленими маркерами різних кольорів. Він кинув стос аркушів на стіл.
— Та досить уже, чорт забирай, мені все одно, що ти там із нею виробляв чи що ти куриш. Я прийшов до Ширмера. Де Карел? Де всі?
Бакалавр Корст зрадів, що увага Начальника перенеслася на щось інше, і полегшено видихнув:
— Та на обіді!
Погляд Начальника на циферблат його кежуал «номос агой атлантик» підтвердив його здогад — було десять хвилин на одинадцяту, як він і думав.
— Тобто на обіді? Вони ходять обідати об одинадцятій?
— Ну, річ у тому, що якщо прийти пізно, то шніцеля вже може не бути, а ще прийти раніше бажано тому, що потім олія вже перепалена.
Тепер уже дещо спантеличеним виглядав Начальник, тож Корст розгорнув детальне пояснення, з якого Начальник більш-менш чітко уявив собі картинку щоденного робочого завзяття своїх підлеглих. Коли вони прибувають до офісу, просто починають свій день тим, що відкривають сайт «Обіди в Чехії», роздруковують меню кількох десятків пабів-ресторанів у Брні, навіть на околицях, і шукають, де пропонують шніцель. Коли Начальник погортав стос аркушів, з’ясував, що сьогодні шніцель пропонують приблизно у десятьох генделиках, усі шніцелі в їхньому меню підкреслені жовтим маркером, якщо ж подається гарнір із картопляного салату, то генделик позначений ще й світло-зеленим, ціни позначені звичайною ручкою, а біля деяких закладів дописана примітка «П», «Б» або «Р». Корст охоче йому пояснив, що так позначене розливне пиво в наявності — «Плзень», «Старобрно», «Крушовіце» та ін. Начальник ще погортав аркуші, поки не знайшов, безсумнівно, переможця сьогоднішніх меню з пабу «Гарпаґон»; усе, що вони мали сьогодні до вибору, було позначене й обведене кількома кольорами:
- Смажений шніцель (свинина), картопляний салат, 105 крон
- Смажений шніцель (курка), картопляний салат, 105 крон
- Смажена свиняча печінка, картопляний салат, 105 крон
- Смажена свічкова «Портгаус», картопляний салат, 125 крон
Начальника трохи вразило, що з чотирьох обідніх страв тут чотири
варіанти шніцеля з картопляним салатом; що справді є забігайлівка, де ви можете замовити на обід шніцель, або шніцель, або шніцель, або шніцель? Він подивився на адресу закладу — Лішеньська вулиця.
— То ви їздите на обід у Лішень, звідси — аж у Лішень? Пів години?
Бакалавр Ян Корст охоче запевнив Начальника, що з увімкненими мигалками цю дорогу можна подолати за п’ятнадцять хвилин, і запропонував зараз же відвезти його в той заклад. Якщо пощастить, то, може, вони дістануть навіть «Портгаус», але треба їхати вже. Начальнику на думку про шніцельний штин стало трохи недобре, і на мить він задумався, чи не треба доручити Корстові, щоб і справді сів в автомобіль та миттю привіз до офісу лейтенанта Карла Ширмера. Але ж той, певно, буде смердіти шніцелем і пивом, і Начальник хутко усвідомив, що точно не хоче бачити його кілька найближчих годин. Тож він, подякувавши, відмовився від пропозиції Корста й тільки запитав, чи часто, власне, підлеглі влаштовують такі експедиції по шніцель.
Корст вражено замовк, наче не хотів вірити, що Начальник настільки нетямущий і невторопний.
— Так щодня ж. Шніцель же щодня десь буває.
Авжеж, у цьому вони завзяті, щодня напихаються шніцелем, напевно, це називається «шніцель як стиль життя».
Бакалавр Корст поглянув на годинник:
— Шефе, ну то можна вже йти?
Начальник приречено кивнув головою, і його підлеглий жваво чкурнув із приміщення, грюкнувши за собою дверима. Тільки тепер Начальник помітив плакат на дверях офісу. На березі моря стоїть нафарбована лахудра із непомірно великими силіконовими грудьми. Внизу на ній тільки дуже тісні страпаті джинсові шорти, вгорі нічого. Одне силіконове вим’я вона цнотливо прикриває рукою, в якій тримає револьвер «Сміт і Вессон 629», інше неприкрите. У горішньому куті плакату хтось написав фломастером: «Шніцель, сука, хоче плавати!»
З угорської переклала Марія Косенко
Редактура: Оксана Думанська
Передрук матеріалів МАЧ 2020 можливий лише з дозволу перекладачів та організаторів МАЧ.
Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.